Фургон зіскакує з шосе на путівець, а тоді — на ґрунтову дорогу. Його боки шкрябає висока трава. Далеко за північ на заході від Канкаля, у них закінчується бензин.

— Уже близько, — обіцяє їй батько.

Марі-Лор волочить ноги в напівсні. Дорога здається не набагато ширшою за стежку. Повітря пахне сирим зерном і свіжопідрізаним живоплотом; у паузах між звуками їхніх кроків вона чує глибокий, мало не дозвуковий рев. Вона смикає батька, щоб той зупинився.

— Там війська.

— Це океан.

Вона схиляє голову набік.

— Це океан, Марі. Чесне слово.

Він несе її на спині. Пронизливо кричать чайки. Чути запах мокрого каміння, пташиного посліду, солі, однак вона й не знала, що сіль пахне. Море промовляє якоюсь своєю мовою, що відбивається від каменів, повітря й неба. Як там казав капітан Немо? Море не підвладне тиранам.

— Ми зараз заходимо в Сен-Мало, — каже її батько, — у ту його частину, яку називають містом усередині фортеці.

Він описує все, що бачить: опускні ґратки, захисні стіни, їх називають фортечними, гранітні будинки, шпиль над дахами. Луна їхніх кроків відбивається від високих будинків і повертається до них; він насилу йде, несучи її на спині, й вона вже досить доросла і розуміє, що все, змальоване ним як вигадливе й привітне, може насправді виявитися жахливим і дивним.

У них над головами здавлено кричать пташки. Її батько звертає то ліворуч, то праворуч. Марі-Лор здається, що ці останні два дні вони з батьком прямували до центру якогось заплутаного лабіринту і тепер вони крадуться повз сторожу до останньої, центральної кімнати. У якій може дрімати страшний звір.

— Рю Воборель, — вимовляє її батько, важко дихаючи. — Тут, здається. Чи тут?

Він обертається, йде по своїх слідах, виходить вулицею нагору, а тоді обертається знову.

— Може, у когось спитати?

— Ніде й вогника не горить, Марі. Усі або сплять, або прикидаються, що сплять.

Нарешті вони доходять до воріт, він садить її на бордюр і натискає на кнопку. Чути, як усередині дзеленчить дзвоник. Тиша. Він тисне знову. Знову тиша. Він тисне втретє.

— Це точно будинок твого дядька?

— Точно.

— Він нас не знає, — зауважує вона.

— Він спить. Чого б він нас чекав?

Вони сидять, притулившись спинами до холодних залізних воріт. Просто за ними — важкі дерев’яні двері. Вона кладе голову батькові на плече; він її роззуває. Здається, що світ злегка хитається туди-сюди, наче місто кудись потроху відпливає. Немов там, на суші, усе, що залишається решті французів, — це кусати нігті, тікати, спотикатися й плакати; прокидаючись, бачити закляклий, сірий ранок і не вірити своїм очам. Кому тепер належать дороги? А поля? А дерева?

Її батько виймає з кишені останню сигарету й запалює її.

Десь із глибини будинку, що в них за спинами, чуються кроки.

Щойно її батько називає своє ім’я, з іншого боку дверей чується зітхання. Скрипить ґратка, двері за нею відчиняються.

— Матір Божа! — вигукує жіночий голос. — Ви були таким маленьким…

— Це моя донька, мадам. Марі-Лор, познайомся з мадам Манек.

Марі-Лор намагається зробити реверанс. Її беруть за щоки дві сильні долоні: долоні геолога чи садівника.

— Боже мій, гора з горою не сходиться, а людина з людиною зійдеться. Любонько, які в тебе подрані панчохи! А п’яти! Це ж ти, напевно, голодна як вовк.

Вони заходять у вузенький коридор. Марі-Лор чує, як клацають ворота, а тоді жінка замикає за ними двері. Два засуви, ланцюжок. Їх приводять у кімнату, де пахне травами й сирим тістом, — на кухню. Батько розстібає її пальто, допомагає їй сісти.

— Ми щиро вам вдячні, я розумію, що вже дуже пізно, — каже він.

Літня жінка — мадам Манек — спритна й жвава, і, вочевидь, уже залишила позаду своє здивування. Вона відмахується від слів подяки і підсовує стілець Марі-Лор ближче до столу. Чиркає сірник, вода ллється в чайник, відчиняються й зачиняються дверцята холодильника. Гуде газ, і, нагріваючись, стукає метал. За мить Марі-Лор відчуває на лиці дотик теплого рушника. Перед нею — кухоль холодної, чистої води. Вона радіє кожному ковткові.

— Ох, місто набите до краю, — повідомляє мадам Манек, доки клопочеться на кухні, розтягуючи слова, мов казковий персонаж. Здається, вона невисока і взута у великі, важкі черевики. Голос у неї низький, трохи хрипливий, як у моряка або курця. — Дехто може собі дозволити жити в готелі чи орендувати житло, але багато людей ночують на складах, на соломі, майже не мають їжі. Я узяла б когось сюди, але твій дядько, ти ж знаєш, може засмутитися. Немає ні бензину, ні гасу. Британські кораблі давно відпливли. Нічого не лишили, спалили все. Спочатку я ніяк не могла в це повірити, але Етьєн, це його радіо просто не вимикається…

Розбивається яєчна шкарлупа. На гарячій сковорідці сичить масло. Її батько коротко розповідає про їхню втечу: вокзали, страшенні натовпи, оминає їхню зупинку в Евре, але скоро Марі-Лор відволікається на запахи, що буяють навколо неї: яєчні, шпинату, розплавленого сиру.

Перед нею з’являється омлет. Вона нахиляє обличчя над парою.

— Можна мені виделку, будь ласка?

Мадам Манек сміється, і її сміх зігріває серце Марі-Лор. За мить виделка вже в неї в долоні.

Омлет пишний, мов хмарка. Смачний, мов рідке золото.

Мадам Манек зауважує:

— Здається, їй смакує, — і знову сміється.

Невдовзі з’являється тарілка з другим омлетом, який з апетитом з’їдає її батько.

— Хочеш персиків, люба? — тихо питає мадам Манек, і Марі-Лор чує, як відкривається банка й у миску ллється сік. За кілька секунд вона їсть вологі скибочки, що на смак, мов світло.

— Марі, — зупиняє її батько, — де твої манери?

— Але ж вони…

— Їж-їж, дитино, у нас їх багато. Я їх консервую щороку.

Коли Марі-Лор з’їдає дві банки персиків, мадам Манек витирає її ноги ганчіркою, знімає з неї пальто, складає тарілки в мийку й питає:

— Сигарету?

На що її батько відповідає вдячним стогоном. Чиркає сірник, дорослі затягуються димом.

Відчиняються двері або вікно, й Марі-Лор чує заворожливий голос моря.

— А як Етьєн? — цікавиться її батько.

— То замикається у своїй кімнаті й не виходить, то їсть, мов той альбатрос.

— Він і досі не…

— Та вже двадцять років як.

Мабуть, дорослі спілкуються ще й жестами. Напевно, Марі-Лор варто більше цікавитися її двоюрідним дідом, який бачить те, чого нема, і долею всіх і всього, що вона коли-небудь знала. Однак її шлунок повний, у її жилах теплим золотом тече кров, а там, у розчахнутому вікні, за стінами, розбиваються океанські хвилі, і її від них відділяє лише якась кам’яна стіна — краєчок Бретані, найдальше підвіконня Франції. Може, німці й наближаються невблаганно, мов лава, але Марі-Лор провалюється в щось, схоже на сон або ж спогад про нього: їй шість чи сім років, вона недавно осліпла, батько сидить на стільці біля її ліжка, обстругуючи якийсь крихітний шматочок дерева, димлячи сигаретою, і на сотні тисяч дахів і димарів Парижа опускається вечір. Стіни навколо неї зникають, і стеля теж, усе місто зникає в тумані, й нарешті сон накриває її, мов тінь.

Усім дітям хочеться послухати Вернерові розповіді. Як проходили іспити, що вам доводилося робити, розкажи нам усе. Наймолодші діти смикають його за рукави, найстарші — ставляться з повагою. Цей біловолосий мрійник зумів вибратися із сажі.

— Сказали, що візьмуть лише двох із моєї вікової групи. Ну, може, трьох.

Він відчуває, з якою напруженою увагою його слухає Юта за дальнім кінцем столу. За решту тих грошей, що йому заплатив гер Зідлер, він купив «народний радіоприймач» за тридцять чотири марки вісімдесят: дволампове, малопотужне радіо, навіть дешевше за державні приймачі, які він ремонтував у сусідських будинках. Він ловить тільки довгохвильові загальнонімецькі передачі. Більше нічого. Нічого іноземного.

Зраділі, діти пищать, коли він його показує. Юта не виявляє зацікавлення.