Янг чиркав об виступ скелі лезом ножика, гострив, перевіряв жало на нігті. Виявив, що в нього не просто шматок рогожі, а мішок, на дні навіть зосталося трохи брудного, в мулі, друзу. Вивернув на лівий бік, а потім зійшов до води, виполоскав і викрутив. Можна перевернути дном догори, прорізати дірки для голови і рук — і будь ласка, одягай на себе.

Коли дивитися з Крабового пляжу, то праворуч від нього чорніє ще один грот. Великий він чи малий? З'єднується з Храмом чи ні? Янг відчував, що не заспокоїться, поки не обстежить його. Спочатку почне без дельфінів, а під кінець, може, й вони насміляться, підпливуть.

Залишив рогожу на пляжі, зайшов за проводи, надів ласт і ринув грудьми на воду, піднявши велику хвилю. Після трьох-чотирьох гребків піднімав праву руку вперед і вгору, відставляв праворуч — чи тут стіна? Знову гріб, знову мацав… Хоч ласт і один, але додавав хуткості. Переконався в цьому на ґулях: кілька разів сильно стукався лобом. Стіна потроху повертала в лівий бік, зрештою закінчилася тупим кутом, починалася стіна зліва. Видно, цей грот найменший з усіх обстежених. Дивна печера, не трилисник, а чотирилисник. Щось на зразок чинари, або інакше платана, часточки-лопаті загострені. Вихід, куди ведуть проводи, уявляється як черешок листу.

Через двадцять шість гребків обмацалася площадка чи поріг. Потримався трохи за бережок, відпочив. Знову плив і лічив гребки — площадка простягається до сорок першого гребка, потім знову здіймається стіна. Не встиг її помацати зо два рази, як вона зникла з-під руки. Ага. поворот… Ріг скелі гострий, як ніс у «Нептуна». Посунувся вперед і одразу обмацав стіну-втікача. Оглянувся назад — лампочки не видно, подивився вгору і ясно побачив дві великі зірки. Ні, більше! П'ять… сім… Отже, потрапив знову в Храм?

Можна навпомацки вернутися, обстежити виявлену площадку.

Мацав стіну тепер уже лівою рукою, підгрібав правою. Почув біля себе стримане «Пфу-ух-х…». Бобі підплив, його видих більш високий за тоном.

— Ну що, боягуз, засумував без мене? — Янг завернув за той гострий ріг і незабаром ухопився за початок площадки. Вилазив на неї з такою ж пересторогою, як і на ту, де перший раз спав. Уставав обережно — головою не стукнувся, виставив руки уперед, не зачепився ні за що. Так ступив два кроки, три… Наткнувся на стіну, хоч і не дуже круту. Пішов, мацаючи ногами, уздовж неї, виставивши поперед себе тільки ліву, а правою шкребучи по стіні. Стіна нерівна, та й під ногами теж то бугорки, то ямки. Не обстежував до кінця, перед черговим виступом повільно повернувся до води. Неширока, виявляється, ця площадка, але значно краща за ту, де спав. І лампочку добре видно, навіть латку стіни біля неї. Водоспаду майже не чути.

Тут і поселиться, швендяти більше не буде. Звідси і до Крабового пляжу не більше як п'ятдесят метрів. Добре туди пливти — просто на лампочку. А звідти? От якби й тут щось блищало…

Залишилось тільки попливти за тим мішком з рогожі, і на сьогодні буде все. Бо вже ноги-руки не слухаються.

Відпочивати треба, набиратися сили. Щоправда, звідки та сила візьметься, невідомо: їсти ж нічого.

Сів навпочіпки, потім ліг на живіт, щоб ногами вниз сповзти у воду. Але почув, як нетерпляче заскрипів, затринькав дихалом Бобі. Янг сів, у воді вже простяг до малюка руку.

— Пробачення просиш? Я не серджусь, дурненький.

Бобі щось тримав у зубах, сунув йому в руки… Маска від акваланга! З несподіванки Янг трохи не впустив її. «Ну й Бобі! Це ж треба…» А руки вже гарячково обмацували маску. Ремінчик цілий… Гума ціла… У склі, здається, тріщина… Навіть дві, вони схожі разом на літеру «ві»: «V». Будуть осколки триматися під тиском чи ні? Пропустять чи не пропустять тріщини воду? Зразу ж надів маску, зсунувся до Бобі.

Здається, нормально… Ех, якби ще щось було видно! Не знімаючи маски, посвистів Бобі і поплив просто на огонь лампочки. Про відпочинок забув одразу.

Бобі проплив поруч, потім позаду. Зрештою зовсім відстав, бо дельфіни тривожно засвистіли.

Не вилазив на Крабовий пляж, а посунувся повз берег, чіпляючись руками, до товстого провода. Віддихався добре, провентилював легені. Зловив кілька «ляльок», що наробив з Натачиної сукенки, сунув за пазуху. І пірнув, хутко перебираючи провід обома руками.

Цього разу спускався набагато упевненіше. Незабаром вода спереду ніби затуманилась, потім і добре посвітлішала. Ось уже ця просвітлина набула форми широкого й нерівного зверху пологу чи запони. Провід ліг на дно і пішов під низ цього пологу, і Янг випустив його з рук. Шипить полог. Вода крізь тріщини скельців майже не просочувалася в маску, добре було видно вже, що полог складається ніби з тисяч шнурків намистинок, розтягнутих від низу до стелі. Бульбашки-намистинки не більші ніж зернятка маїсу і світяться білим, мов ті лампи, що бачив у коридорі готелю.

У голові вже дзвеніло, кололо у вухах, під груди підверталася нудота… Ще підсунувся на крок ближче, ще… Бульбашки здіймаються не просто з дна, там щось покладено металеве, схоже на іграшкове, з низенькими бортиками і дуже довге, на всю ширину полога коритця.

Здавалось, що вода тут значно тепліша, наче на самій поверхні моря. І це насторожило більше, ніж нестерпний дзвін у голові та колючий біль у вухах. Але поспішав, як і раніше, метушливо намацав за пазухою «ляльки». Хотів голою рукою пропхнути їх на той бік гарячих бульбашок, але знову ж спохопився. Зігнувся як тільки міг на лівий бік і почав бовтати ногою, стараючись ластом проштовхнути згорточки на той бік заслони. «Ляльки» не слухалися, скакали угору-вниз, мов комарі, «товкли кашу». Кілька разів ласт доторкнувався до бульбашкового пологу, і по нозі ніби бігали мурашки. Устиг помітити, що самий край ласта скручувався і розтавав від бульбашок, як від вогню, шматочки відривалися і падали на дно.

Від болю у вухах уже хотілося кричати німим криком. Побачив, як скельця в масці зсередини раптом укрили червоні кров'яні патьоки. З якимсь відчайдушним диким жахом загріб руками, замолотив ногами (забув і за дороговказний провід!)… Наверх, швидше назад, до повітря!

І виплив наверх, але раніше, ніж треба, бо стукався, царапався об нерівний кам'яний навіс стелі, вкритої черепашками. Мало не в агонії драв нігтями стелю, боровся з бажанням видихнути, щоб не розірвалися груди. Повітря! Коли буде оте повітря?!

Мало не знепритомнівши, виповз трохи на Крабовий пляж, зірвав маску. Упав долілиць.

Під щокою і носом розпливалася тепла пляма крові. Поволі, як мокриця, повз кров'яний струмочок і з правого вуха…

Радж біг до Амари. Коли на когось у сутіні натикався, бурмотів: «Пробачте!» — і ще більше підганяв сам себе.

Швейцар на дверях «Летючої риби» не впізнав його і хотів заступити дорогу — «Немає місць!» Але Радж так глянув на нього, так гребонув-відхилив з дороги, що той аж поперхнувся і розгублено став озиратися, шукати когось на допомогу.

— Аніль, підміни мене на моїх столиках! — крикнув комусь Амара в другій половині залу «і поспішив назустріч. Його теж вразило Раджеве обличчя. — Що трапилось? — одразу потягнув Раджа до службового столика, показавши буфетнику два пальці. — Розказуй…

Радж сидів деякий час, затиснувши голову долонями, важко дихав.

— Знаєш… Він обдурив мене! Обвів навколо пальця! А Натача прибігає… Пропав, не виплив!

— Хто обманув? Хто пропав? Кажи до ладу! — Амара сів поруч з Раджем, заспокійливо, як малого, погладив по плечу.

— Янг… Хто ж іще! Прокляте озеро… І треба ж було вам на нього підніматися!

Рука Амари ковзнула з плеча. Обидва мовчки безтямно дивилися на бокали з пивом, що приніс і поставив їм буфетник. Обидва згорбилися, ніби й на плечі Амари ліг неймовірний тягар лиха. Але не все було зрозуміло, і він, вимучуючи слова, розпитував більше, поки не уявив усе, що сталося.