Упряж сірого віслюка і візок на двох величезних колесах, який він тягнув, були прикрашені гірляндами паперових і живих квітів. Із вуздечки біля вуха віслюка стирчала барвиста парасолька, вона прикривала віслюкову голову і погойдувалася в такт ході. На візку лежали здоровенні барабан та літавра, і в них то по черзі, то водночас бухкали набалдашниками правий і лівий барабанщики. На кожний удар набалдашників у віслюка здригалася шкіра на боці, він крутив хвостиком з прив'язаним рожевим бантиком. Ба-бух! — круть-верть, ба-бух! — круть-верть…

— Уох-ха-ха! Авох-ха-ха! — аж заходилися хлопчаки. Пританцьовували, щось вигукували, метушилися. Назбиралося їх за оркестром ціла юрба — усяких: і добре вдягнутих, і майже голих, і обшарпаних.

— Глянь — тільки вправо крутить хвостом! Он, крутить — знову вправо… Ха-ха-ха, і не зіб'ється! — особливо потішався один, широкоротий і худий, гнучкий, мов гумовий. Хлопець навіть спробував ходити на руках, подригуючи в повітрі ногами.

Для Янга все було таким дивом, що він аж онімів. То йшов за візком з дивним осликом, то забігав збоку музикантів. Які дивовижні в них сурми і сопілки: і білі, й жовті, і чорні, малі й великі, товсті й тонкі. Одна така широка, що реве, як слон, — голову в розтруб можна засунути! Усі музиканти — європейці, усі в білих рукавичках, у білих костюмах, під пахвами й між лопатками попроступали темні плями поту, піт струменить по обличчях з-під високих конусоподібних шапок із султанчиками над дашком. Попереду йде спиною до музикантів керівник оркестру, на оркестрантів не дивиться, а все махає блискучим києм, ніби товче пшоно в ступі. На киї метляються якісь кульки-боми і золоті китиці. Диригент одягнутий трохи химерніше, ніж решта оркестрантів: шапка з таким пишним султаном, як і в усіх інших, але через плече перекинута плямиста леопардова шкура.

Янг відстає, пропускає оркестрантів повз себе — і знову до віслюка, по-свійському лоскоче його пальцями. Віслюк відповідає одним — круть-верть хвостом! Хлопчаки регочуть, весело і Янгові. Тільки барабанщик насупив брови і кивком бороди показав — «Не заважай, а то…». І підкинув набалдашника в руках, пригрозив ним.

Весело Янгові, він уже свій серед хлопчаків. Йому по-дружньому дають стусанів, плещуть по плечу. Він знову проштовхується крізь глядачів, випереджає оркестр, щоб іще трохи помилуватись диригентом. Смішний цей диригент з рудими вусами-кільцями. Він уже не товче пшоно в ступі, а розважається своїм блискучим києм — то хитає на всі боки, то крутить його млинком.

З-за прикрашених будинків вириваються останні промені сонця, яскраво відбиваються від блискучих сурм… Масть віслюка здається незвичайною, ніби це величезний і стомлений пальмовий пацюк… Янгові вже шкода його, пропускаючи оркестр повз себе, він погладив віслюка по крупу й відступив, щоб не потрапити під колесо, вище за нього.

— Уй, а вчора що було! Ти був учора на прошпекті? — звернувся до Янга той хлопчик, що ходив на руках.

— Ні, ми тільки сьогодні приїхали з Гірського, — Янг не сказав, що вони біргусівці.

— Мене Абдула звати, а тебе?

— Янг.

— Ой, тут учора процесія була із слонами… Карнавал!.. Фейєрверки! Смолоскипи!.. Слони під золотими попонами, із золотими балдахінами на спинах, ратички на кожному пальці позолочені!.. Один слон на смолоскип наступив — що тут почалося! Розлютився, мабуть: ятки-лотки поперевертав, людей потоптав… Махаута[3] схопив хоботом і як ударить об землю! Така паніка почалася, люди самі себе стали топтати, давити, розбігатися. А я на пальму виліз, і все-все було видно. Слона поліцейський застрелив, у вухо просто — ба-бах! Слона бензопилкою розрізали, цілу ніч вивозили… Те місце тепер не впізнати, піском засипали — бігав дивитися вранці.

— І ти все це бачив?! — Янг уявляв усе, що розказував Абдула, і від хвилювання аж язик присихав до піднебіння.

— Бачив! Я такий! Я скрізь устигаю… Давай ще до султанського палацу збігаємо, покажу, як варта змінюється біля воріт. Ой, кишки порвеш зо сміху!

— Ні… Мені нема коли! — раптом спохватився Янг. І так загулявся з цим оркестром, там уже, мабуть, його шукають.

— А де ви зупинилися, в якому готелі? — в голосі Абдули не було ніякої іронії.

— Готелі?! Хіба ми буржуї? Коло пристані наші… І батько.

Янг не хотів розказувати, у який «готель» вони упхнулися: якийсь склад-піддашок без вікон, без дверей. Там навіть сидіти було тісно, а не те, що лежати.

— То я сам побіг. Прощавай! — Абдула ящіркою шмигнув у натовп і зник.

Янг повернув до пристані. Йшов і зітхав: як шкода, що вони не приїхали на Головний раніше, скажімо, відразу, як їх вигнали з Біргусу. Тоді це було б і дешево, і він стільки б усього побачив. Свято коронації почалолося вчора, відзначалася третя річниця царювання султана Муту. Заможніші архіпелагівці з'їхалися на Головний за день, за два до свята. Про це Янгові земляки не могли й мріяти: власники баркасів (широчезних і мілких, з покрівлями-балдахінами, дуже схожими на застелені скатертинами столи) дерли з пасажирів сім шкур. Наживалися, як тільки могли, і власники моторок і вітрильних джонок. Човном було б і дешевше, але в один усі десять біргусівців, яких вибрали везти жертву Вішну, це змогли б поміститися, а розлучатися вони боялись: хоч би не загубитися на Головному!

Не могли поїхати і в перший день свята, бо плата за проїзд зменшилася тільки на третину. Вибралися на другий і пливли півдня — за півціни: бог з нею, з тією коронацією, головне, щоб потрапити на храмове свято. Янг віддав тридцять п'ять доларів — двадцять за батька і п'ятнадцять за себе. На зворотну дорогу зосталося в нього неповних дев'ять доларів — на двох! Але про те, як будуть повертатися назад, ніхто нічого не говорив, нібито воно зробиться само собою.

… Янг обминав багатолюдні групи людей, які дотримувалися земляцького принципу або кастового, через когось переступав, об чиїсь ноги спотикався. Не поменшало людей на пристані, поки він бігав за оркестром: вируюча і гомінка людська маса заповнила не тільки всю набережну, але й дерев'яні причали-пірси, і бетонні, що виступали далеко в море. Біля них стояли великі баркаси, лопочучи вітрилами, великі й малі катери і навіть океанські, схожі на білу гору або багатоповерховий будинок, теплохід-лайнер. Деякі, не хінду, кого не цікавило завтрашнє храмове свято, уже сідали на баркаси й катери, відбували до своїх островів. Люди юрмилися, щось обмірковуючи, або сиділи чи лежали, дрімаючи. Тільки не під кокосами: торохне по голові горіх, може вбити. Деякі щось варили або смажили на маленьких багаттях. Шастали, спритно лавіруючи між людьми, лоточники, пропонували бетельову жуйку, смажені горіхи, пиріжки й цукати, всілякі фрукти, овочі, дерев'яних божків, маски, сандалові палички для обкурювання богів, жертовне молоко. Дим і чад, різні запахи паморочили голову. Особливо сильно пахло чимось кислим і пригорілим.

Насилу Янг пробрався у піддашок до своїх. Десять найстарших чоловіків у їхній групі, в тому числі староста Ганеш, дід Амос і Натачин батько Амат — жінок не було жодної. А чому було б не обрати в цю групу й Амару? Було б хоч до кого Янгові прихилитись.

— Де ти вештаєшся? — накинувся на нього Амос. Дядька Амата не було видно, а Ганеш лежав, прикривши обличчя хустинкою, жалібно стогнав. — Сідай коло батька і не дозволяй йому виколупувати черв'яків з ран. А то зв'яжемо йому руки… Ти ж не хочеш, щоб зв'язали йому руки? — Голос старого став ласкаво-солодкуватий.

Ні, Янг цього не хотів.

«Добренького вдає з себе… А за що ж він, усі вони батька катують? Спробуй витримай оту сверблячку…» — Янг з жахом дивився на батькові страждання, на те, як він з якоюсь насолодою і очманілою несамовитістю роздирає виразки. «Мало їм ран… Бачте, треба, щоб і черви були, щоб більше всіх вражало… Щоб самого Вішну пробрало до печінок, коли дивитиметься на батькові страждання». Янг докоряв собі: не треба було утікати звідси, а сидіти з батьком. А то все кинув напризволяще, захотілося, бачте, послухати музикантів, повеселитися. І це йому веселитися? Йому, який втратив усе в житті?!