«До Раджа треба було податися, йому показати батька. Радж краще потурбувався б про нього…»

— Таточку, не треба! Таточку, потерпи! — хапав батька за руки, не давав роздирати виразки, колупати їх. А той виривався, мугикав, як без'язикий, кусав заструпілі губи, норовив покачатися по землі, почухатися спиною об стійку-стовп чи об стіну. Хоч і ослабнув він, але хіба порівняєш силу дорослого і силу хлопчика? Вириваючись, батько кілька разів сильно вдарив сина — раз у вухо, раз по щоці, — око почало підпливати й запухати. Янг мовчки плакав від кривди на батька, на Амоса, на весь світ…

— Та не рюмсай ти! Отакий великий хлопець, а гірше за малого. Треба, щоб у батька такий вигляд був. Треба! — з'явився звідкись і опустився на коліна біля Янга дядько Амат.

— Такий, та не такий… — незадоволено бурчав Амос. — Уже не покажеш Хангову терплячість і покірність. Навпаки виходить — нетерплячість. І бунт плоті, почуттів! Якби він хоч місяць постив, страждав, а то…

— Що маємо… Наварили каші з маніоки, а хочемо їсти рисову… Значить так, Янге: вартуй, щоб батько нікуди не втік. Завтра усі страждання закінчаться, його полікують. — Амат як стояв на колінах, так і впав на бік і швидко заснув.

«Полікують… Хіба можна вже вилікувати оті страшні виразки? Які круги синюшні навколо кожної — боже, боже… У батька гарячка, увесь трясеться, горить. Може, якесь зараження крові почалося? А хто розум його вилікує? Хто?!» — страдницькі думки душили хлопця.

Несподівано запала тропічна ніч. І майже одразу густо задихали, засопіли, захропли навколо люди. А Янг не спав, він боявся заснути. Прив'язав батькову ногу до своєї якимсь обривком мотузка — хай смикає, аби не заснути ненароком, не випустити батька.

Тільки на пристані та в гавані ще не було спокою. По воді снували різнобарвні вогні, сюди-туди ревли й чмихали, глухнучи, мотори баркасів, чулися якісь притишені гудки й свистки. Десь далеко, може, на тому білосніжному теплоході-красені, задзенькали у дзвін-ринду — відбивали склянки. Але Янг не міг зрозуміти — що це.

Янг ладний був поклястися, що не спав. Ну, може, зімкнув трохи повіки, прихилившись спиною до стовпа, щоб дати відпочити очам. Прокинувся від гуркоту тамбуринів і тамтамів, щенячого вищання флейти. Помацав біля себе… Тут батько, не втік! От — стогне-дихає.

— Уставайте скоріше! — штовхав біргусівців дід Амос.

— Пити! Води-и!.. — проснувся батько і почав чухатися, шкребтися.

Янг перев'язав мотузка — вже за пояс, а не за ногу.

— Потерпи, потерпи… Ми й так нагрішили. Люди й цілий місяць постять, а в останні дні навіть слину не ковтають, а ми… У струмку нап'ємося… Ведіть його, чоловіки, а то не протовпимося, — розпоряджався дід Амос.

— Ведіть… — прошепелявив староста Ганеш, ніби дав згоду.

Тріск і гуркіт барабанів густішали. Було ще темно, поодинокі лампочки на стовпах мало допомагали, і дехто почав запалювати смолоскипи і яскраві, іскристі бенгальські вогні на довгих, півметрових дротинах. Навколо цих вогнів лякливо завирували, обпалюючись, нічні мошки й метелики.

Біргусівці йшли щільно, вишикувавшись клином, — щоб легше пробиватися крізь натовп. Першим, на вістрі клина, йшов батько Туна, він був найсильніший. За ним, обнявшись, а вільними руками ухопившись за його пояс,

Ганеш і дід Амос. За ними троє — дядько Амат і батько Пуола — Джива, тримали попід руки Янгового батька. Позаду батька, схопившись за шворку його пояса, тупотів Янг. Решта замикали процесію.

Мабуть, вони зробили помилку, не треба було пертися на «прошпект», як назвав головну вулицю Янгів знайомий Абдула. По обхідній, що простягалася в тому ж напрямку, було б швидше, хоч і відстань більша. Але всі чомусь ломилися на «прошпект», на перехрестях з вулицями й провулками утворилися великі завихрення-людоверті. Подолати їх було важко. Біргусівці, що замикали процесію, загубилися. Не стали чинити опору течії, і вона знову винесла їх на «прошпект». «Чіпляйтеся міцніше один за одного!» — кричав хрипло Ганеш. І дядько Амат і Джива учепилися за старосту й Амоса. Хоч як кричали — і поодинці, і всі разом, — не могли догукатися, загублені так і не обізвалися. А може, й ті кричали, загубившись, але в цьому людському бедламі й галасі, барабанному гуркоті упізнати їхні голоси було важко. Багато хто гукав, наче блудив у джунглях. Янгів батько не йшов, а ледь ноги переставляв, і його довелося тягти попід руки.

Чим ближче підходили до центру, тим ставало світліше. Але не від сонця, сонце ще тільки думало сходити. Над вулицею звисали від стовпів до стовпів гірлянди різнобарвних електричних лампочок, такими ж гірляндами були обвиті стовпи, стовбури пальм. На вершечках стовпів сяяли дивні зірки, виготовлені з кольорових скляних трубочок. Світло в цих трубочках тремтіло, як живе, і ніби переливалося сюди-туди. На великих будинках різних контор, банків, крамниць, готелів стрибали, бігали всякі написи, заклики, оголошення. На височенній глухій стіні якогось хмарочосу вогненний чоловік усе наливав з пляшки в зелену склянку пепсі-колу, підносив до губів і випивав — рот усміхався до вух від приємної смакоти.

Янг тупотів за батьком, наступав йому на п'яти, спотикався, не тямлячи, куди бредуть, а сам усе крутив головою праворуч, ліворуч, угору, щоб нічого не пропустити. І в цьому неймовірному, запаморочливому світі живуть люди?! І їм не страшно?! Але чого їм боятися — звикли. Їм цікаво, їм весело, ситно… Ні, не спить Янг, усе це наяву.

Минали центр міста, і почало світати. Швидко, враз — як завжди в тропіках, і вся вакханалія вогнів почала стихати, згасати, поки не пропала зовсім. Ще далеко було до кінця міста, а там треба буде брести до святого струмка-криниці, робити омовіння, а потім підніматися вгору, до храму. Як вони дійдуть, коли батька вже й ноги не тримають? І не жарко ще, а по ньому вже течуть патьоки — спітніло-криваві і брудні.

Але все на світі має свій кінець, прочалапали по калюжах помий на околичних провулках, пробралися крізь нетрі за місто. Струмок угадувався в низині, там хмара людей — пістрява і довжелезна, скільки сягає око. В багатьох місцях цю хмару закривали плями кущів, купи величезного каміння, чорно-жовті дими ритуальних вогнищ. Звідти долітав густий гул, як з базару в Кампонгу, і цей гул пронизували тріскотня барабанів, вищання флейт.

У струмку кишіло. Хто роздягався догола, обмивав свої болячки і виразки, хто плескався в одязі або в самій пов'язці на стегнах — вешці. Багато хто набирав воду пригорщами, занурював туди обличчя, потім пив цю воду — скаламучену, брудну і, певно ж, заразну. Дід Амос дозволив Янговому батькові тільки напитись, помив йому руки, змочив шию і груди, щоб трохи очуняв, зібрав сили на найвідповідальнішу ділянку шляху. Тепер уже йому не забороняли роздирати себе нігтями, і невдовзі по спині, грудях, по шиї батька заструменіли криваві патьоки.

Хто закінчив омовіння, пританцьовуючи наближався до вогнищ. Біля них з підстрибом топталися голомозі чопці й проповідники в довгих жовто-шафранових хітонах. У божих прислужників треба було одержати благословення. Пройшли і біргусівці біля священнослужителів, шепочучи молитви, склавши долонями руки коло грудей. Кожному ченці насипали на голову жменьку попелу, малювали на лобі між бровами оранжеву цятку — знак мудрості. Амос пошептався з ченцем, і той прохромив Янговому батькові щоки довгим сріблястим прутиком, присипав рани попелом. На плечі батькові почепили дерев'яну раму, схожу на дві з'єднані коромислом літери «А», — каваді. Каваді було пообвішуване важкими кокосами й мідними посудинами з молоком — жертвою для Вішну, квітами кокосової пальми, схожими на величезне пшеничне колосся. Вага неймовірна, а для знесиленої людини — просто непосильна.

Вийшли всі разом на кам'янисту дорогу, що вела вгору, до храму. Пекло сонце, з-під сотень і тисяч ніг здіймався білий їдкий пил. Кожний старався ще й пританцьовувати, раз у раз вигукуючи слова молитв. Натовп дедалі густішав… От іде молода мати, на руках хлопчик із сліпими білими очима… Повзуть на колінах, дріботять на дощечках, стоячи на гострих гвіздках, і кожний слід на камінні — кривавий. За біргусівцями сунеться бородатий здоровило… За ним тягнеться маленький візок, на якому лежить скорчений дід з підігнутими руками й ногами, суглоби розпухли, як набалдашники. Візок з'єднаний зі спиною бороданя мотузочками, кожний мотузочок з гачком… Гачки позастрявали в спину, шкура на тих місцях повипиналася конусами, з кожної ранки цебенить кров.