— Як це не маю?! — скипів і Радж. («Як це не має права голосу?» — підтримали його хлопці, особливо Амара). — Хіба я не звідси родом? Хіба не тут живуть мої батьки? Хіба не тобі, глитаєві, вони за безцінь віддають копру і сушену рибу? — Радж кілька разів витягнув з піхов і з ляскотом загнав назад ніж-крис. Шрам-місяць під лівою щелепою то червонів, то білів.

— Радже, вгамуйся… Не сором мене перед людьми… — слабим голосом попросив батько. Хворобливий, тихий і мовчазний, він і сьогодні міг просидіти мовчки.

— Ах, юначе… — Лі Сунь поправив косинку на голові. З обличчя не сходила усмішка, але це була вже не усмішка, а застиглий вищур. — Скрутиш ти собі шию… Згадаєш моє слово. Побережи її! А вам, люди, я скажу ще ось що: хто не розрахувався, зі мною за позики, прошу сьогодні ж розрахуватись. Моя жінка вдома, вона прийме. Не маєте грошей — віддавайте натурою. Прийму горіхами, прийму свиней, курей, качок. Домашні пожитки… Все одно вам важко буде з собою все забрати.

— З цього б і починав! Тебе тільки це й турбує! — знову не стримався Радж.

Лі Сунь уклонився на всі боки. Біла коротка сорочечка з боковими розрізами щоразу, коли він нахилявся, задиралася на спину, оголюючи товстий озадок.

Лі Сунь не постояв з людьми, не посидів у натовпі. Покотився, часто перебираючи ногами, геть. Але не додому, не в свою крамничку, а туди — на пронизливі звуки, на задушливий сморід від моторів.

Люди сиділи або стояли в заціпенінні, і чути було, коли затихали чужі звуки, як з лагідним хлюпанням-шумом котилися на пісок утихомирені лагуною хвилі прибою. Сонце було вже за лісом, над самим крайнебом, і промені час від часу вогняно проривалися крізь частокіл пальмових стовбурів та стовбури-корені баньяна. Спека спадала, дихати ставало легше. У заростях почали обзиватися птахи. За ними ожили й діти. Трохи старші, голопузі й голозаді, позалишали своїх матерів, стали наввипередки бігати з собаками і верещати, потім сипонули на обмілину — похлюпатися в лагуні.

Не рушав з місця Янг, сиділи і його друзі. Янгові скоро дванадцять років, він уже багато чого розуміє, починає розбиратися в житті. Янг чекав, до чого додумаються дорослі, що. вирішать. Недитяча тривога за долю людей, долю всього острова, стискала його серце.

— Чуєте, люди? Ось він, злий дух… Нюхайте! — мовив тихо Ганеш, відчувши запах солярки, що знову долетів з лагуни. Він сплюнув під ноги, і багато хто з чоловіків, які жували бетель, теж сплюнули. — Гнати треба цей дух з нашого Біргуса! Гнати! — потряс Ганеш палицею.

— До бома треба йти! Хай нашле на них прокляття!

— Раніше треба було до цього додуматись!

— Раніше… А раніше думали, що ходоки чогось доб'ються! А вони не добилися!

— Тебе треба було посилати, такого спритного! Ти б добився!

— Годі, люди! Ніякий бома не допоможе! Треба посилати гінців у чужі села! Піднімати народ! Загородити човнами вхід у лагуну! — намагався перекричати всіх Радж.

— Правильно! Чого сидіти склавши руки! — підтримав його Амара, кращий Раджів друг.

— Коли вас усіх посадять до в'язниці — там вам і місце! — відокремився од них Пуол і пішов на берег лагуни.

Перемогли ті, що хотіли йти до бома.

Першим рушив Ганеш. Він стомлено обпирався на бамбукову палицю, обмацував дорогу. За ним затупотіли всі. Позад усіх ішла Рата, її гуртом підняли на ноги — «Іди», і вона, задихано сопучи, човгала по піску своїми розпухлими колодами.

Ганеш ішов і говорив, що з пустими руками до бома нічого ходити. Треба одразу нести подарунки. І він назвав, кому сьогодні ловити курей чи півнів, брати сушених тунців, кому нести варений рис і тодзі — виброджений, з градусами, сік кокосів.

Молодь відстала, йшла позаду. Посередині крокував Радж, ліворуч від нього був Амара, праворуч — Янг. Він тримався за братову руку і старався ступати широко, щоб потрапляти з ним у ногу, бути схожим на брата.

«Нервовий став Радж… — думав Янг. — Особливо останній місяць, відколи з'явився в нього цей шрам. Ніколи про шрам нікому не розказував. Таємниця якась, загадкова… Невесела в нього робота, небезпечна — багато часу доводиться бути під водою. Але як би ми жили без Раджевої допомоги, без його заробітків?»

— От же дурні люди… От же темні… — говорив Радж, ніби шепотів заклинання. Але його добре чули всі хлопці. — Хіба в цьому бома допоможе?

О їхній острів дуже схожий на кокосового краба біргуса (звідси й назва). Великого краба з тулубом-панцирем розміром три на чотири кілометри. Маленькі рифи кругом — ніби його підтяті ніжки. У острова і клешні є, як у краба, — ліва, ширша і довша, охоплює лагуну зі сходу. Вона складається з вузького мису-півострова і чотирьох зелених острівців-скель, розташованих один за одним через вузькі проточки. А права клешня Біргусу ще вужча, в ній сім білих коралових атольчиків, на тих семи майже нічого не росте, тільки гніздяться чайки. Янг не раз вибирав з друзями з гнізд яєчка — смокчеш їх і відчуваєш запах риби.

Люди йшли до півострова-мису, бома жив там — відокремився од села, понаставляв навколо хатини і коло дверей дерев'яних ідолів зі злими витрішкуватими очима, з широченними ікластими ротами. На бамбукових жердинах здіймалися догори пучки якогось зілля — теж захист від злих духів. Хатина серед коренів-ходуль великих панданусів здавалася якимсь настовбурченим гніздом. Навіть за тихої погоди на стрісі ворушилося і шелестіло сухе пальмове і бананове листя, ніби хтось невидимий швиденько, ледь торкаючись, бігав по ньому. Може, якісь добрі духи? Бома дружить з ними, то, певно ж, і вони мають у нього притулок.

Підійшли, насторожено спинились. У людей перелякано повитягувалися обличчя, тільки Радж кривив губи в іронічній посмішці. Жінки поопускали додолу дітей, розклали подарунки, посідали самі. Зв'язані кури не хотіли сидіти тихо: то та, то інша завзято били крильми.

Бома почув кудкудакання і лопотання крил, висунувся з дверей.

Бома Яп — чаклун і лікар. Кощавий, наче йог, голий до пояса, на животі відбилися від довгого лежання якісь смужки і кліточки. Позіхнув, криво роззявивши щербатого рота, почухав під пахвою, поправив на голові чи шапочку, чи корону, за яку було навтикано різнобарвного пір'я. Замість штанів чи, може, поверх них метлялися смужки якогось лахміття. У бома, хоч він і знався з духами, розбирався у лікувальних травах, були червоні білки очей, гноїлися повіки — як і в багатьох людей на острові. Чаклун називається, а цю хворобу ні в себе, ні в інших вилікувати не може.

Усі впали навколішки, ніби перед богом Вішну. Потім порозгиналися, долоні склали перед грудьми, ніби кожний упіймав собі метелика. А Радж ліг на бік, щоб не височіти над людьми, і стежив за всім, ніби за якоюсь виставою. Янг присусідився до нього, ліг на живіт. Ганеш тим часом плутано пояснював бому, чого хочуть люди.

— Знаю. Я все знаю, хоч ніде й не буваю, — сказав Яп. На худому обличчі спокійна закам'янілість, і ні проблиску думки. — Треба порадитися з добрими духами.

Ганеш махнув лівою рукою жінкам, ніби вигріб щось із-за вуха. І ті взяли подарунки, ще раз схилилися в поклоні перед бомом, по черзі занесли їх до хатини. А великого кухля бражки, зробленого з цілого коліна товстого бамбука, Ганеш сам подав у руки бому. Той щось пошептав над ним і випив, не передихнувши. Голосно відригнув, дістав із-за пояса якийсь корінчик, пожував, і на губах виступила піна.

— Буду радитися з добрими духами, поки не випливе з води Небесний Човен. Тихо!.. — і зник, рвучко смикнувши за собою циновку, завісив вхід.

Люди поворушилися, зручніше влаштовуючись на піску. Кожний у думках, а то й пошепки благав добрих духів допомогти у нелегкій справі. Чекали довго, поглядаючи в небо, у той бік, звідки завжди випливав місяць. Люди наелектризували себе моліннями і були ніби в трансі.

— Подуріли… Геть подуріли, — шептав Радж. — Кожна секунда дорога, а вони… Американці ж не молитися приїхали сюди!

Нарешті місяць, ніби червоний великий човен, виплив з океану і, здалося, загойдався, затремтів на хвилях. І в цей час у хатині щось глухо загуркотіло, забренькало, запищало пронизливо, ніби чаклун спіймав за хвіст кокосового пацюка і закрутив над головою, щоб шпурнути у хвилі. Хатина дрижала і тряслася, крізь щілини пробивалися відблиски вогню.