А Раджа ще немає. Не запитав, скільки часу забирає кожна підводна прогулянка. Може, піти на мис Кіптюра? Там підводники заходять у воду, там початок маршруту. Посмикав за вухо Тота: «Ходімо…»

«Ех, Абдуло! Мало днів минуло, а я вже засумував за тобою. От якби й ти був тут! І Радж уже зі мною, і дельфіни, і Тота, а ніхто тебе не замінить. Ні з ким так по поговориш. Де ти тепер, Абдуло?»

Ліворуч, де замість огорожі були тильні стіни пристанських пакгаузів і складів, розрослися кущі, зарості плюща і ліан забиралися на стіни й покрівлі. І от, коли Янг вигукнув у думках — «Де ти тепер, Абдуло?», на одній плескато-нахиленій покрівлі із зелені висунулася давно не стрижена голова хлопчика на довгій шиї, а за пою голі плечі. Янг ще не впізнав його, а хлопчик уже свиснув по-розбійницькому, догори злетіли, мов крила, дві руки.

— Ге-ге-ей!!! — закричав, затанцював на місці. — Хо-хо, Янг!

Це був Абдула; з'явився ніби в казці. А кажуть, що чудес не буває!

Абдула зник у гущавині заростей, почав спускатися вниз.

Хвилина-дві — і ось він, увесь подряпаний, зі свіжими смугами на голих руках, грудях, животі. У самих старих штанах, босий. Янг кинувся назустріч, і вони міцно обнялися.

— Ти з неба впав? Я тільки-тільки подумав…

— Не з неба — з покрівлі! — рот Абдули на худому обличчі усміхався до вух. — Звідти, згори, так зручно стежити за всіма! Там і спати можна, аби тільки щось під бік постелити.

— Як це тобі вдалося? На Рай як потрапив?

— Упросився на ваговоз… Так усю дорогу машину драїв у трюмі, а на пристані розвантажуватись допомагав. Не дуже за спасибі привезуть.

— Дядька залишив, значить…

— Він мене залишив — фі-іть! — Абдула крутнув вказівним пальцем, ніби хотів просвердлити небо. — Ліг спати і не проснувся… А мене наступного дня після поховання за шкірку й на вулицю. Іншого ліфтера взяли і дядькову комірчину цід східцями віддали йому. Тепер я вільний як вітер, хоч до піратів наймайся.

— Не треба до піратів. Бачив я їх — піх-пах, і немає людини. На моїх очах одного чоловіка вбили, а тітку поранили. Грабували нас, коли ми пливли на Рай.

— Ну-у?!

— Ось тобі й ну… Розкажу потім.

— А я бачив твого брата і ще двох з ним. Он там заходили в море, з жовтими балонами. Самі чорні, у масках — бр-р-р, наче якісь марсіани. Я чекав поки повиходять, щоб про тебе запитати.

— А тут і сам я.

— А тут і ти! Та ще з собакою. Такого я вже десь бачив.

— Пам'ятаєш ту італійку? Котра була попросила пронести собачку?

— Ну?

— Так от відтоді я і забавляюся з ним. Терезою італійку звати. Ой, слухай! Я ж тебе можу засватати на своє місце! Бо я вже у дельфінарії працюю, в мене роботи — от, — чиркнув великим пальцем по підборіддю.

— Не годжуся я в собачі пастухи. Та я зразу продам його туристам!

— Абдулку! Абдулячка-скиглячка! Ти ж не знаєш, що це таке — за пастуха. У першокласному готелі житимеш, у одному номері разом з нею і собакою. Жрання — від пуза і чого тільки душа забажає! А роботи — усього-на-всього собачку прогулювати та іноді трохи прислуговувати донні Терезі.

— Рай на Раї?

— Авжеж!

— То чого ж сам відмовляєшся?

— Сказано — я в дельфінарії! Мабуть, на постійну навіть узяли. А з Тота мені треба розв'язатись, а то заважає. Ну, згодний?

— Гм…

— Ти не гмукай, пан мені знайшовся. Краще й не придумаєш. Будеш як сир у маслі плавати, а там — бог батько.

— Гм…

— А, щоб тобі… Абдурень ти, а не Абдула. От дочекаємося Раджа, допоможемо йому костюми й акваланги до ладу привести, і я тебе поведу. Візьме донна! З моєю рекомендацією — візьме.

— А тебе хто їй рекомендував?

— Ніхто. Сама зустріла мене. Я їй сподобався. Сумління у мене на обличчі прочитала. Ясно? А в тебе на обличчі…

— Ну-ну!

— Ти злодійкуватий хлопець, — пом'якшив Янг своє визначення. — У тебе в кожному оці по чортеняті скакає, так і чекай, що устругнеш якусь штуку.

— Хо-хо!

— Абдурахманчику, мені стільки всього треба тобі розказати!

— Он… уже вилазять!

Хлопчики кинулися наввипередки до берега.

Радж сидів стомлений на лавці, обсихав після душу. Поруч був накинутий на спинку вивернутий на лівий бік гідрокостюм. Янг і Абдула хлюпалися в душі, милися і самі і обмивали зсередини, прополіскували ще два гідрокостюми. Але більше, мабуть, пустували й прискалися, бо аж заходилися од вищання й сміху.

У руці Раджа був папірець, список бажаючих здійснити підводну прогулянку. Проти кожного прізвища та ймення стояв номер костюма, зріст. Двоє перших уже плавали. Третій і четвертий зараз прийдуть.

Третім у списку значився Пуол.

У Пуола був такий стан душі… Не піднесений, ні, найімовірніше йому пекло зле, диявольське натхнення. Досі все якось обходилося. У різні халепи ускакував, навіть був на волосок від смерті — вивертався. І в руках поліції двічі побував — «Х-хе!» — викрутився!

Випустили його з райської поліції тільки наступного дня. Ішов нога за ногою, поки знову не опинився на площі з фонтаном. У голові було пусто, ніяк не міг придумати, що робити далі, як підступитись до Раджа. Зупинився біля збірного щита-реклами, вірніше, трьох щитів, поставлених трикутником. На всіх трьох щитах висіли однакові плакати. Через десять днів морське свято, вибори «міс Рай». І портрет минулорічної «міс Рай»: голова — фотознімок, а тулуб домальовано художником, ніби сидить вона кокетливо боком на дельфіні, а той мчить у бризках. Диво-діва «міс Рай» показує в усмішці всі тридцять два зуби, витріщається просто в очі тому, хто розглядає її, і махає ручкою.

«Бетель, бетель! Кому бетель? Кращого бетеля не знайдете на всьому архіпелазі!» — спиняється біля плаката якийсь завчасно зморщений низенький лоточник-коробейник. Спереду в нього твердий, ніби з бляхи, фартух — від самих пахів і майже до землі. Не фартух, а вітрина й лоток водночас, на ньому нашиті сотні трикутних кишеньок рядами, з кожної кишеньки стирчить черешок листочка. Згорнутий листок бетеля особливий, як цигарка, в ньому є всі компоненти — зерно горіхової пальми, шматочок негашеного вапна, а хвостик проткнутий так, що ніби застібає увесь згорточок — бери за хвостика і в рот. «Покуштуй, юначе! Ти такого ще не куштував! — пристав і до нього продавець і шепнув: — Тільки два долари!» Судячи з такої великої ціни, у жвачку певно щось додали, чи не порошок героїну. Поки Пуол визбирував у своїх кишенях монети, щоб набрати потрібну суму дрібними грішми, той бурмотів крізь зуби: «Привітання від Чжана… Цікавиться успіхами… Термін продовжується ще на дві доби, закінчаться ці дві о двадцятій годині. Не зробиш що треба — смерть… Бетель! Кому бетель? Пожуєш — і раю не треба!»

Відійшов од нього Пуол, відчуваючи, як лякливо тремтить руки, а в животі стає недобре. Контроль, виявляється, є, про Пуола не забули. Хай буде проклятий той день, коли він ступив на стежку цих гангстерів! Будьте ви всі прокляті!

Сунув у рот листок бетеля, почав жувати. Рот заповнила шипуча рожева слина, відчувався і в'яло-нудотний присмак, як від тієї цигарки, що курив у підвалі. Занудило, захотілося блювати — виплюнув жвачку під пальму.

Бродив цілий день, живіт підтягувало від голоду, та чомусь, як тільки думав про їжу, в роті ставало погано іі нудило. Уже ввечері в якомусь виносному кафе сів на вулиці за столик. Затуляючись забутою кимось газетою «Фрідом» підчистив з тарілок усі недоїдки, ненавидячи себе за таке приниження. Вирішив: залізе в дельфінарій, перевірить «резиденцію» Судзіра-дресирувальника. Чи не знайдеться в нього теніска з такою самою позначкою — «R. S.»? Від результатів перевірки залежатиме дальший хід подій.

І заліз — далеко за північ, двері відімкнув зігнутим дротиком. Теніску знайшов, тільки ніякої позначки не виявив. Підсвічував собі крадькома якимсь важким, мабуть, підводним електричним ліхтарем. Щоб не було видно світла з вікна, залазив майже під канапу. «Немає тих літер…» І стало легше, але й тривожніше: ніби наблизився до фатальної межі. Згріб зі стола магнітофон, важкий, стаціонарний, загорнув у якесь простирадло, закинув за плечі. Хотів узяти кілька пластмасових сувенірів — барвистих дельфінчиків на гранованих підставках — і посміхнувся: кому потрібні ці іграшки?