— Подобається?

— Ага… — усміхалася Натача. — Навчи і мене.

Янг і її навчив зав'язувати «квіткою».

У пориві щирості він розказав їй, як надумали з Абдулою обстежити з аквалангом озеро на Гірському, пошукати на дні золоті самородки. Здивувався тільки, чому Натача не захоплюється так, як колись Абдула, а навіть злякалася трохи.

— Янгу, це ж дуже небезпечно! А раптом щось з аквалангом станеться? З вами ж Раджа не буде, не знатимете, що робити, повтоплюєтеся.

— Я сам полізу, Абдула буде нагорі. А я вже знаю, як з аквалангом поводитися.

— А раптом ті, що шукали золото, нападуть? Вони ж, мабуть, озброєні! Вони ж перестріляють вас!

— Я тебе не запрошую, якщо боїшся. А знайдемо самородки, то й з тобою поділимося.

— Ні, я піду! — твердо сказала Натача. — Ви ж там без мене нічого не зробите. Або влізете в якусь халепу, знаю вас… Я вам обіди варитиму!

— Ти думаєш, ми цілий місяць там пробудемо? Один день — не більше. Ми ж зайняті на роботі, а в містера Крафта не дуже вирвешся.

— Усе одно без мене вам не обійтися. Що треба підготувати, взяти з собою? Не будете ж усе з Раю тягти.

— Потрібне старе відро, дірочок у дні цвяшком густо напробивати. А якщо цинковий тазик — то ще краще.

Натача спитала:

— А коли ви прибудете? Я ж тут усього не знайду, до Кампонга треба буде навідатися. Я там і заховаю, у Кампонзі, все що дістану. Звідти буде ближче нести.

— Не знаю коли. Старатимусь, щоб скоріше.

Янг навіть уявити не міг, що все відбудеться дуже швидко. Не міг уявити і того, що може трапитися в дельфінарії.

Ще здалеку побачили: коло воріт дельфінарію стоїть запряжений двома мулами величезний брезентовий фургон. На півкруглому передку халабуди на білій плямі намальований червоний хрест і червоний півмісяць. Навіть не півмісяць, а так — ніби очищений банан. Мули дружно скубуть траву з туго натоптаного рептуха, що важко погойдується на дишлі. З воріт був показався поліцейський, за ним якийсь дядько в білому халаті, про щось поговорили, озираючись на ворота. Дядько витягну її з фургона складені носилки — дві бамбукових жердини з прикріпленим до них брезентом, узяв їх навпереваги і пішов у ворота, поліцейський — за ним.

Радж сунув у руки Янгові важку сумку, прискорив ходу. Янг — слідом за ним.

За воротами біля прохідної побачили чимало людей. Трохи віддалік на винесеній з прохідної табуретці сидів, як арештований, Абрахамс — руки на колінах, голова сумно нахилена. Позад нього, опираючись на мітли, мов ми рушниці, ніби в почесній варті, стоять дві жінки-двірнички. Янг бачив їх уперше, мабуть, вони прибирають зелену зону дельфінарію.

Ближче до прохідної двоє поліцейських, біля ніг у них саквояж. Один, у мундирі, щось записує до блокнота, а другий, у цивільному, може, старший начальник, щось диктує і раз у раз поглядає на двері прохідної. Там двоє чоловіків у білому, обидва тримаються за поставлені сторчма носилки і заглядають у середину будинку.

— Що трапилось? — Радж, нічого не розуміючи, обводить усіх очима і зупиняє свій погляд тільки на поліцейських і на Абрахамсі. Поліцейські незнайомі, не ті, що приїжджали за Пуолом.

Цивільний і далі розмірено диктував результати огляду місця події, не звертаючи на нього уваги.

— Ой, Радж!.. Ой, Радж! — мовив Абрахамс, ніби він чекав хлопців, щоб поскаржитись. — Нещасний Малу! Бідні дельфіни! О, що мені скаже містер Крафт?! Я ж йому служив вірою-правдою. Краще б мені на світ не народжуватися.

— Помовчте ви! — з притиском кинув Абрахамсові цивільний. — А ви чого тут рот роззявили? Театр знайшли… А-а, ви — Радж Сінх? Згадували тут такого… Стійте, коли з'явилися, і мовчіть. Дійде черга і до вас.

Янг нахилився під руку дядька в білому, заглянув у прохідну. На підлозі хтось лежав скорчившись. У нього цілився фотоапаратом то так, то сяк лисенький підстаркуватий малаєць, раз у раз сліпучо блискав спалах. Змінюючи місця для. чергового знімку, лисенький усе підштовхував і відкидав собі за спину важку сумку з батареєю. Був у прохідній і лікар, він стояв у глибині спиною до виходу і дзв'якав інструментами в сумці. Янг знову глянув на того, що лежав, і в яскравому світлі спалаху розгледів його синьо-почорніле обличчя. Янгові стало недобре, перевів погляд на стіл, де стояла надпита пляшка вина «Дримз сейл» («Парус мрії»), валялися шматки корка і вареного ямсу. Фотограф двічі клацнув і те, що було на столі, двічі — засклений стенд з ключами — і обернувся виходити. Попрямував до дверей і лікар, що складав у сумку інструменти.

— Можете забирати, — кинув він санітарам з носилками.

Янг відступив убік, учепився в Раджеву руку.

— Пане офіцер, за всіма ознаками — отруєння, — коротко сказав лікар тому, що в цивільному одязі. — Отрута швидкодіюча, смерть настала години чотири тому. Отрута була у вині… Зрештою, патологоанатомічне обстеження покаже.

Санітари пронесли носилки з трупом. Обличчя в мертвого не було прикрите.

— Малу-у?! — вигукнули Радж і Янг. Упізнали нарешті сторожа.

Лікар тим часом частував сигаретами фотографа, поліцейських. Радж упізнав його: той самий, що був у дельфінарії, коли загинула Джейн, з клініки Ентоні Pecunia.

Офіцер зайшов до прохідної, згріб на папір те, що лежало на столі, а пляшку виніс, засунувши в шийку мізинця.

— Корком треба заткнути. Хай і вміст пляшки дослідять, і дактилоскопічні відбитки знімуть, — сказав поліцейський-писар.

Офіцер віддав йому в руки паперовий згорток, а сам з пляшкою вернувся в прохідну пошукати корок. І знайшов, виніс пляшку вже інакше — вказівним пальцем правої руки тримав під денце, а таким же пальцем лівої руки натискував на корок. І згорток, і пляшку сховали в саквояж, що стояв поряд.

— Ну, як ви себе почуваєте? — звернувся офіцер до Абрахамса. — Зможете вести нас до басейну?

— А я, мабуть, там уже не потрібний? — запитав лікар і нібито пожартував: — Сподіваюся, більше трупів не буде? Протокол судмедекспертизи я завезу вам.

— На все добре, — кивнув офіцер, відпускаючи його. Абрахамс стояв біля табуретки на тремтячих напівзігнутих ногах, божився й говорив уголос:

— А я ж і душею не винуватий… За що ж ви мене тримаєте як арештанта? Я ж перший побачив, що дельфінів немає. Приплив з рибою до шлюзу, дивлюсь — а чому ж це дельфіни не хлюпаються, не зустрічають мене? Раніше було вони відчувають рибу, хвилюються, на хвіст стають, за шлюз заглядають, на берег дзюби кладуть… А цього разу — тихо-тихо… — Абрахамс говорив усе, мабуть, для Раджа, ніби шукав у нього порятунку й підтримки, бо поліцейські слухали неуважно, з іронією. Може, не вперше уже? — Біжу до Малу… — Ноги наче ватяні… Що ж це таке, як це він не устеріг дельфінів? Я ж не думав, що їх покрали, думав — шлюз хтось відчинив, а вони й повтікали… Прибігаю, а там і Малу лежить неживий… Я ж перший подзвонив вам, а за що ж ви мене арештували? Чому нікуди не пускаєте? У мене ж риби стоїть повний човен, протухне на сонці. Може, хтось ще купив би… хоч не всю… І то меншими були б витрати.

— Помовч, діду. Знявши голову, за волоссям не плачуть, — кинув офіцер. — Тупай скоріше… От як будемо тебе допитувати для протоколу, тоді й розкажеш усе по порядочку.

— Алі прийшов! — дзвінко вигукнув Янг, оглянувшись, поставив сумку. — На зміну прийшов, а Малу немає…

Усі спинилися, подивилися в бік прохідної. На обличчях поліцейських навіть загуляли усмішки, побачили, як Алі розгублено топчеться біля прохідної, розводить руками, зрештою кричить їм: «Е-ей!»

Офіцер наказав Раджеві:

— Бігом туди, бігом назад… У двох словах поясни, що сталося. Скажи, щоб нікуди не відлучався з поста. З ним ще буде окрема розмова.

Радж швидко збігав і зразу приєднався до групи. Усі йшли повільно, чекаючи його.

— А містер Крафт де? — це запитав Абрахамса другий поліцейський. — Ви ж казали, що в таку пору завжди і він приходить.