Моторка робила різкий крен то ліворуч, то праворуч, поки вирулювали на вільний простір, і доводилося хапатися за борти, щоб не вивалитися. А Джива усе хвалився Пуолом: який вродливий… який сміливий, який здібний та грамотний.

— Та брехня все це! — наче з прив'язі зірвався Янг. — І Пуола вже на світі немає! Убила його тріада і в морі утопила! Ми бачили, як поліція його діставала!

Радж схопив його однією рукою за потилицю, а другою затиснув рот, але Янг викручувався і мугикав, кричав, поки не викричався. А Джива схилився спиною на ящики, почав хапати повітря ротом, як риба. Радж відштовхнув од себе Янга — «Дур-рень!», кинувся до Дживи, зачерпнув за бортом долонею води, линув йому на обличчя.

Нарешті Джива почав дивитися нормально, але дихав стогнучи.

— Що з ним? — прокричав з корми японець, тримаючи руку позад себе, на важелі руля. — Чи хоч живий? Не доведи господи, ще один небіжчик буде на човні, тоді доведеться човна міняти. Злий дух поселився в ньому.

— Нічого, хазяїне… Пробачте мені, хазяїне… — постарався сісти Джива. А Радж, балансуючи руками, вернувся на своє місце. Човен уже вийшов у відкрите море, і хвилі потроху захлюпали через борти, довелося і йому, і Янгу взятися за черпаки, вихлюпувати між шпангоутами воду. — Хазяїне, ви чуєте? Мені вже зовсім добре… Я ще дужий, і ви мене не проганяйте. Я ще все можу робити… — і не витримавши, згорбившись і тремтячи, заплакав.

Янгові було прикро і соромно, хоч за борт стрибай.

Натачу з батьком знайшли кілометрів за п'ять від Кампонгу на кокосовій плантації. Це кілометрів чотири по тій дорозі, якою йшли на болото шукати вільні землі, іще ліворуч з кілометр. Здалеку відчули запах диму і солодкувато-приторний дух гарячої, щойно з печі копри. Побачили на краю плантації і повітку з пальмового і бананового листя — довгу, не такі курені, як робили в них на Біргусі над ямками-жаровнями. Біля повітки стояла бідарка-візок, запряжений осликом. Вусатий дядько в капелюсі скидав з візка підвезені горіхи.

Підійшли ближче і впізнали: перший чоловік за візком Амат, Натачин батько. Бере кожний горіх і довбає ним об гострий, забитий у землю кілок, облущує з горіха верхню волокнисту шкаралупу — койру. Голенькі горіхи, без сорочок, з кістяним звуком падають під ноги іншому чоловікові, а той змахнувши із-за плеча широким і довгим, важким парангом — розрубує, розколює голі горіхи пополам, відкидає половинки до повітки.

Привіталися палко, Амат і Радж навіть обнялися, причому Амат смішно відставляв долоні, клейкі від шкаралупи, — щоб хоч не забруднити гостя. А з Янгом Амат привітався кумедно — притулився лобом до лоба, ніби хотів зробити «буц-буц», кольнути рогами, а потім виставив пальці літерою «V» і вколов ними Янгів живіт. Гарний настрій був у дядька Амата!

— А де Натача, дядьку? — запитав Янг, викручуючись, рятуючи свій живіт.

— А он, під кущами. Там і мати… Копру виколупують.

Янг залишив Раджа розмовляти з дядьком Аматом, який знову схопив горіх і почав облущувати його об кілок, а сам повернув за повітку.

Натача з матір'ю сиділи під крислатим кущем бугенвілів і виколупували з іще гарячих половинок шкаралупин сухі, руді, зморщені шматки ядер — ту саму копру. Натача і так темна, негритка, а тут ще замурзалась… Не стримався Янг, розреготався.

— О-ой, Я-янг?! — ніби проспівала Натача. — Ти що, а неба впав? — і засвітилась уся, засоромилась. — Мамо, поглянь, а Янг виріс! Їй-богу, вусики навіть позначилися.

Тут уже і Янг засоромився: та ну, отаке вигадала… А вголос сказав:

— Мені дванадцять років сьогодні.

І краще б не говорив: ця вертуха підхопилася на ноги і… цмок Янга у щоку, цмок у… Ні, в другу не встигла, Янг відхилився — і ще дужче засоромився.

— Я вітаю тебе!.. Ми з мамою вітаємо. Тільки подарувати тобі нема чого. На, хоч копри погризи… Може, не снідав сьогодні.

— Коли те було… Але я не хочу їсти, — сказав Янг, й сам підставив пригорщі, узяв Натачине частування. Сів коло них на траву, потроху заспокоюючись. Не думав, що так розхвилює зустріч з Натачею!

— Ну, розказуй, Янге, де ви тепер і що поробляєте, — попросила лагідним голосом Према, Натачина мати. — А ми от, бачиш, де опинилися. Курені тут поробили з гілля — недалеко. Малі там сплять. А коли почнуться дощі, то не знаю, як буде. Але спасибі Вішну, хоч таке місце знайшли. Платять тільки батькові нашому і он тому чоловікові, що рубає на половинки… Ну й збирачам. А ми вже так тут допомагаємо батькові, бо запарка у них. Треба і горіхи готувати для сушіння, і за вогнем дивитися, і перевертати-сушити, і виколупувати із шкаралупин, запаковувати в мішки. Від тонни копри платять, а на тонну потрібно тисяч сім-вісім горіхів. Без рук лишитись можна.

Янг слухав вродливу Натачину матір, думав, що Према[16] дуже підходить для неї ім'я. Крадькома любувався і Натачею, порівнював їхні обличчя і бачив, Що Натача і цяточки матері побрала. Він відчував, що після Раджа вони найближчі і найдорожчі йому люди. На запитання відповідав повільно, старався говорити поважно, як дорослий. Навіть похвалився, що тепер працює в дельфінарії і Судзір-дресирувальник не може без нього обійтися. Натача щиро реготала з фокусів Бобі, вона вже заочно полюбила це хитреньке дельфіненя.

— Піди вже, донечко, відпочинь трохи, побігай з Янгом, — відпустила їх Према.

Натача зраділа.

— Пити хочеш? — запитала вона Янга: побачила як важко він плямкає губами, ворушить язиком, жуючи копру. І не дочекавшись відповіді, схопила в зуби свій ніж, підвела голову: на яку пальму полізти? Ага, ось на цю, трохи нахилену… І кинулась крізь кущі до пальм. Невдовзі Янг побачив її над кущами — видиралася на пальму спритно, як мавпа. Через кілька хвилин на землі загупали горіхи. А скоро і сама з'явилася з оберемком горіхів на руках, задихана, очі палають.

— Коліно он подряпала, — не знайшов що сказати Янг.

— А-ат… — байдуже махнула рукою і побігла з горіхами до дядька з парангом. — Зрубайте їм маківки!

Дядько зрубував, а Натача роздавала: Раджу… батькові… самому рубщикові… А три відкриті принесла до кущів, найбільший подала Янгові.

— Донечко, ти так більше не роби. Не доведи господи плантатор побачить… Розпоряджаєшся, як на своїй плантації.

— Так що ж нам — знемагати від спраги? Та не збідніє він із-за шести горіхів! — відмахнулась Натача. Дочекалася, поки Янг висмоктав свій горіх, ухопила його за руку: — Побігли!

— Почекай, — заперечив Янг. — Я подивлюся, як у вас тут зроблено… — і завернув під повітку.

Поки роздивлялися, Натачина мати вигребла під кущем чималу ямку, позносила туди випиті горіхи, присипала землею і листям. Так буде спокійніше.

Янг побачив, що принцип сушильні такий самий, як вони робили і на Біргусі. Тільки тут розмах — не порівняти. Не якась там ямка з вугіллям, перекрита бамбуковими палицями, а довга канава… На дні горять сухі шкаралупи горіхів, тільки жар, диму майже немає, над канавою не поміст з палиць, а залізна решітка з товстого дроту. За один раз можна розкласти майже тонну горіхів.

— Ну, побігли, — мовив Янг після оглядин. — А куди?

— Куди очі бачать!

Як це чудово — бігти куди очі бачать! І вони бігли спочатку вздовж кокосової плантації, заплутуючись у тростях трави і кущів. Подекуди траплялися сині квіти бугенвілів або червоні махрові гібіскуси з довгими маточками, схожими на йоржики, що ними пляшки миють. Натача їх зривала й утикала собі в кучері. Під кінець прогулянки її голова нагадувала дивовижний, чарівний букет. Трохи були і заблудили в кущах, потім розібралися, повернули назад. Янгове серце аж тремтіло від замилування і симпатії — такою гарною він Натачу ще ніколи не бачив.

Натачине світло-рожеве платтячко на грудях зашнуровувалося і зав'язувалося бантиком. Та поки лазили по кущах, він розв'язався і кінчики білого сплетеного шнурка метлялися.

— Давай я тобі зав'яжу… — сказав Янг і, не чекаючи згоди, став зав'язувати. Вузлик вийшов. як квіточка з трьох пелюстків. Схилив голову набік, хоч іще не розумів, що з ним діється.