— Я переконав тоді… Шеф передав, що згоден почекати. Він нам ще буде потрібний… Особливо тепер.

Ловець:

— Ну, дивись. Сам знаєш… що на карту поставлено. Потім пізно буде розкаюватись!

Судзір:

— У будь-який момент устигну. Він не донощик, у поліцію не бігав. І в лікарню тоді не ходив… У роботі старанний… Потенційний дресирувальник.

Рипнули й грюкнули в Судзіра двері. Голоси зовсім затихли. І Радж зрозумів акустичний фокус: чути тільки тоді, коли відчинені двері у персональну Судзірову душову.

Про кого зараз говорив, кого мав на увазі Судзір? Знову якісь підозрілі розмови, невідомі плани.

У Судзіра зашуміла, захлюпала вода. Чи сам він, чи гість зайшов пополоскатися.

«До міста треба… Купити чогось, хоч макаронів якихось… Трохи олії ще є…» — думав, замикаючи комору.

Коло прохідної чути гомін. Тітка-сторожиха уперто й голосно повторює:

— Ніякого Абдули я не бачила! І Янга немає… Я тут із самого ранку — немає, не бачила!

— Санта Марія! Та йому ж нікуди більше ходити! Це Янгів друг, аміко… І собачка з ним чорний був, кучерявий такий…

— Ні кучерявого, ні простоволосого не бачила. А на територію не пущу, мадам. Усе!

Раджу теж довелося вислухати їхню розмову і підтвердити, що хлопчаків справді немає. Сам хотів би знати, де вони вештаються.

— Це жахливо! У нього серця немає — цілий день морити Тота голодом… Ви не брат Янга? Такий схо-о-жий… Скажу вам компліменто: ви дуже приємний молодий чоловік… Будь ласка, з'явиться Абдула — пошліть його скоріше до готелю. І скажіть цьому розбійникові, що в. мене починається нервове знесилення від його фокусів… Я вже не можу розпоряджатися своїм часом, усе його чекаю! Я не відпочиваю, а тільки нервую і хвилююся! Це не просто коміко, це партиджано… Скинув з плечиків мою найкращу сукенку — півмільйона лір заплатила! А своє дрантя повісив у шафу! Саме дрантя, самий бруд, у сміттєпровід треба було викинути. Я ж йому все нове купила! А він…

Ніколи було слухати балакучу італійку. Радж пообіцяв усе зробити так, як синьйора просила, й відкланявся.

Майже година минула, поки вернувся назад. Про тренування каратистів так і не згадав, а сьогодні ж треба було йти до містера Ромеша у підвал.

Італійки біля прохідної не було. Подивився запитально на сторожиху. Та зрозуміла погляд:

— Не було, не з'являвся ще.

«А чого вони підуть через ворота?.. Вони з моря підпливуть». Радж усе ще сподівався, що пригода хлопчиків закінчиться добре. Він і уявити собі не міг, де вони зараз знаходяться і що могло скоїтись.

Він і макаронів наварив, і захолонути вони встигли.

Знову підігрів і їв сам, а вони росли в роті, застрявали в горлі. Сонце вже сіло, швидко насунулася темрява. Увімкнув світло, і в розчинені двері ринули малі й великі товстопузі метелики. Напружено прислухався до звуків на морі, на алеях дельфінарію. І зрештою почув жіночі голоси, навіть схлипування. Заскрипіли бамбукові мостини на місточку…

— Ось тут… Он двері відчинені… — почувся голос сторожихи.

Радж вискочив надвір, але тітки вже не побачив — пішла назад до прохідної. У смугу світла увійшла кучерява смуглянка — заплакана, змучена, в якійсь обірваній зверху, ніби обгризеній спідничці.

— Натача?! — упізнав Радж. Схопив за руку, швидко потягнув у комору. — Як ти тут опинилася?

Натача нахилилася, затуливши обличчя руками, затряслася в плачі.

Штовхани були не грубі, але сильні, тривалі, більше під груди і живіт, іноді діставалося по бороді й по носі — трохи не спускали юшку. Це тоді, коли глибоко занурювався обличчям і міг знову вдихнути води. Янг ще не опритомнів добре, але вже відчував, як горло відпустила спазма-судорога, як страшенний, з блювотою кашель роздирав пазурами горло й бронхи. А коли зміг сприймати трохи більше, відчув біль у грудях, у животі, в черепі. Німим болем нили суглоби, тупо смикали м'язи на руках і ногах, щемливий свербіж перебирав шкіру. Між литкою і кісточкою на лівій нозі пекло, як вогнем — шкіра там, певно, була зідрана.

«Пху-ух-х! Ф-фуш-х-х… Ху-ф-ф… — здається, почув крізь шум дивні й дуже знайомі звуки. Захитав, затряс головою, щоб вилилася з вух вода, і з правого вуха витекла тепла струминка. «Пфу-ух!» — почув уже виразніше. Спробував сам поворушити руками й ногами, щоб триматися на воді. Так, він був на воді, а не під водою… На воді! Притому вода здалася теплішою, ніж в озері, на глибині. Але цього тепла було так мало для його переболілого, змученого тіла!

Стулив губи, затиснув ніс, спробував продути вуха, роблячи ковтальні рухи. Важкі видихи і праворуч і ліворуч, чув і свист, і скрип, і якесь мекання чи бурмотання. «Дельфіни?! — пробилося крізь біль і каламуть у голові. — Зі мною дельфіни?!» Махнув кілька разів саженками до найближчого «Хуф-фх!», і долоня ковзнула по гладенькому, наче відполірованому, холодному тілу. Провів долонею, намацав спинний плавник. За його розміром зрозумів: не на дорослого дельфіна натрапив він, а на малюка. І не тікав він від Янга, а дужче запрацював хвостом, як тільки відчув, що взялися за плавник. Можна було трохи підгрібати лівою рукою, допомагати дельфіненяті, але в Янга було ще так мало сили!

Куди ж везе його малюк? Де Янг опинився? На тому світі, напевно. Пригадалося, як топився, як помирав на дні озера, як засмоктував його водяний вихор… Справді, тільки на тому світі може бути така непроглядна темрява, без жодної зірочки над головою. Але чому тоді він усе відчуває, як живий? Янгові болить, як живому, а на тому світі повинна бути тільки легкість і насолода для душі й тіла, цілковита нірвана. Щоправда, тільки для праведників, для тих, хто ніколи ніякого гріха не допускався. А які гріхи за дванадцять років життя мав він, що Вішну розгнівався і шпурнув його в пекло, в темряву?

Вода здається не чорною, вона, як розведене молоко, там-сям навіть пробігають якісь іскринки чи крапки… Отже, і на тому світі є море і дельфіни?!

«А де ж люди? Вони ж сотнями помирають, тисячами… Чому я один тут? Може, це ще тільки дорога в пекло, на той світ…» Над головою побачив невеличку світлу пляму, вона весь час поширювалася, а потім різонула світлом по очах. Просвіт у вишині був не круглий, а ніби викривлена й худенька вісімка. Дельфіненя завмерло на місці, перестало працювати хвостом, а дорослі дельфіни повільно і поважно, зрідка посвистуючи, закружили навколо Янга. Ніби давали можливість досхочу налюбуватися світлом, що пробивалося згори. І Янг дивився на здвоєну світлу плямку, як на незвичайне диво і помітив уже, що вона блакитна і на цій блакиті видно навіть кілька вогнистих іскринок. «Небо?! І зірки?! На світлому небі — зірки? Там ще день, а так не буває, щоб удень — зірки! Тільки на тому світі такі фокуси бувають…» Потім Янгу здалося, що на тій світлій плямі ніби щось метушиться, літає, здалося навіть, почув мишачий писк. «Невже кажани?!» А як високо до них! Та світла дірка видалась проломом у куполі височезного храму-палацу. Якась дивовижна сила розламала, розірвала землю, створила це склепіння, шпилястий грот.

Справді, це печера, грот, залитий водою. Янга усмоктало на дні озера в щілину, провалювався туди з пригодами, застрявав, і його не дуже делікатно хтось тягнув за ногу, рятував. Хто кинувся йому на поміч у водяний хаос і тісноту, хто міг почути його останній, передсмертний крик? Радж якось казав, що дельфіни страшенно бояться вузьких щілин, ніколи не лізуть у них, щоб не застряти. Ця боязкість у них передається з роду в рід, з покоління в покоління. Але ж хтось із них зважився на подвиг, переміг страх.

Дельфіни розташувалися навколо Янга на найсвітлішому місці. Видно як повиставляли з води морди, пороззявляли роти, можна помітити навіть гострі кілочки зубів. Скільки ж дельфінів? Три, чотири… Малюк — п'ятий… Усміхаються, ніби в загадки граються: угадай, хто перед тобою? Один виткнувся з води настільки, що показалися три білі царапини на боці.