— Єва-а-а! — крикнув Янг охрипло й радісно, упізнаючи. Під склепінням прозвучала луна, метушливо за-пурхали кажани. — А це Дік! Це ти, ти!!! Не крути головою… — Янг підплив до нього. — От, і зуб той, що не в ряду, і чотири пеньки праворуч… Ти, хитрун, ти! А малюк — Бобі! Наші дельфіни-и! Ура-а-а!!!

Розкотами загриміла луна, зверху навіть щось відірвалося і плюхнуло у воду. Янг залишив Діка, обернувся до Бобі. А той уже і сам плив назустріч. Потерлися щоками, Янг навіть поцілував його. Навколо кружляли і з полегкістю зітхали дельфіни. Ніби і їм було досі страшно самим у цьому підземеллі. Хто їх сюди загнав, запроторив? «Їх сховали тут… Отже, десь повинен бути вихід у бік моря… І чимось загородили той вихід, щоб не повтікали. Самі дельфіни не можуть розгородитись. А якщо я їм допоможу?»

Він ледве знаходив сили, щоб триматися на воді. Варто було зісковзнути руці з Бобі, і він міг би втопитися. Сили, щоб обіпертися на дельфіненя, уже не зібрав би.

«Нікуди не дінеться той вихід… Якщо він є…»

От якби відпочити, обсохнути… Задубів зовсім, дерев'яніють руки й ноги. Хочеться стогнати й плакати — не вистачає духу терпіти страждання.

Покерував Бобі за рострум уздовж стіни, спробував сяк-так перебирати ногами. Пливли повільно, дуже повільно у глиб грота, у темряву від світлої плями. Очі, побувши трохи на світлішому, не хотіли нічого бачити, сльозилися від напруження. «Стій, Бобі, стій… Я зміню руку…» Переліз на правий бік дельфіненяти, взявся за плавник лівою рукою, а правою вів по слизькому камені, по мокрій скелі, мацав. От уже й гострий кут, тупик. Захлюпала у воду з невеличких виямок якась живність — може, краби, може, ще що-небудь. Повернув Бобі назад, повз другу стіну, протилежну…

Попереду, куди навпомацки просувалися, проминувши світлу пляму, чути було той глухий, нудний і рівний шум. Грот мав подовжену, з гострим тупиком форму. А в цей бік стіни розходяться дедалі більше. «Бобічок, не смикайся, не виривайся… Потерпи, любий…»

Раптом права рука провалилася в пустоту, і з-за повороту у вуха вдарив шум і ревіння водоспаду. Нога натрапила під водою на якусь приступку, слизьку, з наростами. Спробував стати на неї обома ногами і… плюхнувся навзнак. Забовтався, обертаючись на живіт, пливучи до скелі. На підводну приступку став коліньми, учепився, як тільки міг, руками — виповз вище. Розлазилися на всі боки, часом потрапляли під руку більші й менші краби, плюхали у воду. Зробив кілька незграбних кроків навкарачки — і стукнувся головою об скелю. Вибився із сил зовсім, руки й ноги підкосилися.

Так і заснув обличчям на простягнутих руках, а може, й знепритомнів.

Ноги гойдалися, ворушилися, а щось важке сиділо на нозі, де закінчувалася штанина, і гризло, царапало за ранку вище кісточки. Ще добре не очунявши, тернув другою ногою по тій штанині — зіпхнулося щось кострично-колюче, безформне, як гострокутний каменюка. Від огиди й страху, здригнувся: краб, щоб він здох…

Скільки він проспав? У голові ясно і не дуже болить, та й увесь почувався міцнішим. Обережно, поволі розгинаючись, спробував устати. Ні, виступу немає, помахав угорі рукою — пусто. Обернувся обличчям до скелі, обмацав її руками. Круто дибиться холодний мокрий камінь, жодної зачіпки. Сів знову, обхопив себе за плечі руками, потер, помасажував, подавив. Відчував під долонями, що сорочка на плечах хоч і волога, але від тіла висохла, не тече з неї. Але цього так замало! А як би хотілося одягнутися в сухе, зігрітися! Щоправда, тут і сухе враз відволожиться: повітря густе від вологи, зверху ціляють по голові важкі краплі. Ех, якби на сонечко скоріше вибратись, на волю. Яке це щастя — мати сонце над головою!

Пригадав, як доплив з Бобі до цього виступу з площадкою, як вилазив на неї. Тепер він сидить спиною до того виступу, об який стукнувся. Виходить, коли встати і обернутися до нього обличчям, а потім тихенько, учепившись, нахилитися праворуч, то можна заглянути в грот-храм з діркою в куполі, звідти він плив, там трохи світліше. Янг і проробив усе це дуже обережно, привчав себе до остороги та обачливості, привчав орієнтуватися в темряві. Нахилився — і нічого не побачив: чорнота, тільки подекуди плямами сіріє вода, іноді по ній пробігають ледь помітні фосфоричні смужки. Певно, ніч уже, глибока ніч. Бо він не знає, скільки проспав.

А може, й не треба стежити за часом? Яке це має значення, коли весь час темно й темно!

«Ти де, Бобі! Пливи сюди!» — просвистів умовний сигнал. І подумав, що не почує його малюк. Шумить безперестану водоспад, хоч і не так дзвінко, як раніше: прилив заглушує, вода піднялася в печері.

Та минуло, може, якихось хвилин зо дві, як біля Янгових ніг почулися «Пху-уф…» і коротке скрипіння. Нахилився до води і намацав мордочку Бобі. Той дався полащити і відразу ж зсунувся у воду, зник з-під руки.

— Ти куди, дурненький? — не стримався і почав свистіти знову.

Пропав Бобі, як і не було. «Скривдився… Рибки не даю… — А де ж її взяти, ту рибку? Може, і є в цій печері риба, то хай сам ловить… І я сказав би «дякую», якби хтось почастував, та ще смаженою…» — в Янга набігло повний рот слини, занило в животі. Аж тепер відчув страшенний голод.

Знову почув «Ф-фу-ух!» близько біля себе і якесь ласкаве, ніби кошаче мурликання. Нагнувся в той бік, простяг руку. І відразу намацав голову дельфіна. Мала голова, отже, Бобі… «Ну й пустун малий…» Провів рукою до рострума, хотів ухопити за верхню щелепу, поводити в боки. А рука намацала щось тверде, широке.

— Що в тебе? Давай, давай… Ну, пускай же! — Янг і другою рукою посмикав. — Ласт? Справді, ласт… Ну й Бобі, ну й малюк! Якби ти знав, який ти молодець! — ніжно погладив його, поводив за ніс. — А другий де? Може, й другий знайдеш? Шукай, братіку, шукай!

Бобі щось промурмотів, а зрозумів чи ні? Мабуть, ні, бо не зсовувався у воду, лежав і чмихав дихалом, ніжився під Янговою рукою. Янг попхнув його в рострум, зсовуючи: «Пливи, пливи! Шукай!»

Не бачив, поплив чи не поплив. Здалося тільки, що зітхання й сплески навколо почастішали. Багато зітхань! Підпливли сюди, мабуть, усі дельфіни.

— Другий ласт шукайте! Маску шукайте! Ну, чого ж ви?»

Ніхто не поплив, наказу не розуміли. Прислухався крізь шум водоспаду і, здається, чув їхні зітхання й тихе похлюпування.

Янг добре обмацав ласт. Ремінчика не було, відірвався разом з вушком. Але гніздо для ноги було ціле. Він одразу сунув туди праву ступню, «взувся». Не хочеться знову лізти у воду, а треба. Міг би ще потерпіти, не лити, але вирішив налити шлунок водою — не так болітиме. Посвистів: «Ти де, Бобі?» Намацав руками дельфіна. Бобі!.. Слабак цей Бобі, от якби Дік слухався. «Сюди, сюди…» — відвертав його голову ближче до скелі, праворуч. Лікоть перекинув, звісив на той бік Бобі й долонею натискував на лівий бік, керував. Два орієнтири — скеля праворуч і шум водоспаду. Коли попливе назад, теж по них керуватиметься. Інакше не знайдеш ту площадочку, де відпочивав. Мала вона і нерівна, спадиста, але що робив би без неї? Може, де-небудь і краща є, але спробуй знайди у такій темряві!

Стіна під правою рукою подавалася на Янга. Цей печерний завулок теж звужувався, як і той храмоподібний. Шум і плескіт збільшилися, в обличчя полетіли бризки. Ззаду почулися короткі тривожні посвисти, мабуть, дельфіни пливли за ним і Бобі. Почувши сигнали, Бобі одразу крутнувся під рукою, як веретено, вирвався і сам засвистів тривожно. І в цю мить Янг коліньми намацав каміння, нагромаджені уламки, зачепилися за них руки. «Дуролоби… Бояться сюди лізти… А як же мене рятували й не боялися? Щось же затьмило їм розум, змусило кинутись на допомогу людині».

Обережно підвівся і ледве втримався на ногах: у ноги били буруни-коловерті. Простяг руки уперед, у невідомість, і холодна вода ринула по руках до плечей. Наповнював долоні і пив, пив, ледве не лопався од води, а все пив. І думав: що робити далі?

Можна пробратися назад на свою площадку і дрімати, чекати ранку. Але чи зміниться щось уранці? Тільки в храмі була хоч якась крихта світла, але там немає ніякого виходу. І тут, у Водоспадному гроті, немає. Вірніше, щілина є, але веде вона в озеро. Про те, щоб вибратися крізь цей лаз, годі й думати. Просто загадка, як він сюди потрапив і не захлинувся на смерть.