Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— На Головний поїхав, у Свійттаун. Справи в нього… Обіцяв сьогодні повернутися, а коли — хтозна?

— Ясно. Помовч, діду.

— Боже, я ж мовчу як риба.

Підійшли до перекидного містка, зупинились, водячи очима по басейну, по берегах, по трибунах.

— Що змінилося у порівнянні з учорашнім днем? — запитав старший поліцейський Абрахамса.

Завідувач господарством глянув то в один, то в другий бік, знизав плечима. Радж і Янг теж пильно придивлялися. Одне нове помітили: за містком праворуч, на березі рукава стоїть на чотирьох колесах пересувна помпа. Один товстий, ледве долонями обхопиш, гофрований рукав опущений у воду, а другий, довший, відведений і перекинутий за шлюз. Але ж ця новина ні про що особливе не говорить.

— Нічого, їй-богу, нічого… — промовив нарешті Абрахамс. — Я тільки там, де ялик стоїть, на березі багато слідів бачив на піску.

Пішли через місток, відхиливши з дороги хвіртку. Від містка ліворуч на березі й коло «резиденції» Судзіра — асфальт. А праворуч — пісок-черепашник з галькою, таке покриття було і на площадці біля душів, і біля Раджевої комори і третіх дверей, де склад Абрахамса, і на доріжках між газонами з кущами. Здається, можна було розпізнати на піску біля містка і на доріжці, що вела за шлюз, сліди чоловічого взуття.

Пройшли берегом уздовж поручнів, під вишкою. Пройшли — і нічого підозрілого теж не помітили. Верталися назад, і Радж звернув увагу на те, що край помосту ніби в крові — засохлій, побурілій. Стали більше придивлятися і поліцейські, помітили бурі плямки і на асфальті, і на піску. Офіцер показав рукою, щоб і плямки і сліди не затоптували, а фотограф почав знімати. Повернули на доріжку праворуч і помітили, що сліди стали глибші (пісок був вологіший), в одному місці навіть вивернута бамбукова дужка з плотика-загородки. Видно, люди йшли навантажені. Фотограф ще кілька разів клацнув, зняв і вивернуту дужку.

— Скільки чоловік потрібно, щоб понести дельфіна? — запитав цивільний Раджа. Може, вирішив, що він більше розбирається в цій справі.

— Малого Бобі удвох можна підняти. А такого, як Дік, то й учотирьох не понести, — відповів Радж.

— Скільки вони можуть прожити без води? — знову напитав той.

— Кілька годин. Але поливати треба… А найкраще їх перевозити у величезних ваннах з водою.

Коло ялика з рибою фотограф покрутився довше. Бо и слідів тут видно більше, виявили навіть ум'ятини від двох сходнів, їх клали, певно, на відстані кроку одні від одних, щоб можна було підніматись на борт одразу групою.

— Яка тут глибина? Катер може підійти? — спитав офіцер, витягнувши до води свою шию.

— Може. Наш «Нептун» сюди заходить, — разом відповіли Абрахамс і Радж.

— Виходить, підпливали на катері… Дельфінів несли двома сходнями. Одного поранили, коли виловлювали. А як ви їх ловите — сітками? — запитав старший поліцейський Абрахамса.

— Ага… тільки треба дуже обережно з ними, а то і втопити можна, — охоче пояснив Абрахамс.

— Я думаю, їх не сітками виловлювали, — сказав Радж. — Не дуже легко сітками… Їх просто брали одного за одним з помосту. Вони у нас люблять на поміст вискакувати. Є навіть трюк такий: вискакують, лягають, як дрова. Ну, а їм за це рибку дають. Хтось знав про це або бачив і скористався цим.

— І вони будь-кого слухають? Кожен може наказати, помітити? — запитав той, що писав.

— Судзіра найкраще слухаються, дресирувальника, — сказав Радж.

— Бобі сам любить вилазити, без команди, — встряв у розмову Янг. — Побачить мене, і перший — шмиг на поміст, роззявляє рота… — Голос Янга затремтів, йому раптом стало до сліз шкода Бобі. Отак мало разом поплавали — і на тобі! Злі люди розлучили. «Бідолаха Бобі… Де він тепер? Чи хоч живий? Чия це кров була на помості й на доріжці?»

— Так ви казали, що чули, як уночі гуркотів мотор? — звернувся офіцер до однієї двірнички. Тітки поволі підходили слідом за всіма.

— Ага!.. Я біля малої арени була. І чула, якраз із цього боку — ду-ду-ду-ду, — пожвавилась вона.

— Чого ж ви не підійшли, не поцікавилися? — не втримався той, що писав.

— Я подумала… Та тут же багато чого літає по воді, може, хтось заблудив.

— Двірники чергують щоночі? — спитав Абрахамса офіцер.

— Ні, вони зрідка. Тільки в ті ночі, коли немає на місці Раджа. А цієї ночі його не було, відпросився з хлопчиком на добу. — Абрахамс почав уже трохи оживати, дещо розуміти.

— О котрій годині приходить на роботу дресирувальник… Судзір, чи як його? — розпитував офіцер.

— Ага, Судзір. Повинен уже підійти. Учора він тільки заглянув у дельфінарій і пішов. А сьогодні ж нормальний робочий день, — сказав Абрахамс і ніби спохопився: — Хоча який же він нормальний? Боже, боже…

— Приблизна картина вже вимальовується… Нікому нікуди не відлучатись, будемо ще розбиратися з кожним окремо, — обернувся йти з берега офіцер. — Вільне приміщення у вас є? — звернувся до Абрахамса.

— Немає. Кабінет Крафта замкнутий, я не можу без нього пустити вас туди. І Судзіра ще немає… А в Раджа комірчина, склад, там навіть стола пристойного немає.

— Гаразд, діду… Ми в прохідній влаштуємося. Почнемо з вас, містере Абрахамс.

— Матір божа, свята діво Маріє… Не обминай мене своєю милістю… — зашепотів молитву Абрахамс. — А я ж думав, що уже все!

2

Лежали під кущами напроти прохідної, нудилися. Тітки прилаштувалися окремо, розв'язали вузлики з харчами. Алі, чорний і великий, як безсонна ніч, мовчки курив. З розпитуваннями до Раджа не приставав, бо піхто не знав, як тут усе сталося, а Радж — тим більше: був далеко звідси, на Гірському.

А от де був Судзір? Походжає вже нервово по доріжці біля прохідної, хоч намагається мати вигляд незалежний і бундючний. Хотів він сходити у свою «резиденцію», подивитися, може, знову там щось покрали, але поліцейські не дозволили.

Абрахамса ще мучили, мабуть, з годину. Вийшов з прохідної мокрий, як миша, поплентав наче не своїми йогами у бік головної арени. Може, думав про рибу.

— Вас хоч не били? — стиха запитав Радж.

— Ні-і… О, господи, як усе пережити? — говорив старий, бредучи. — Що мені містер Крафт скаже?

Покликали Судзіра, а не Раджа і не ту тітку, що чергувала вночі біля малої арени.

— Радже, а як тепер буде? — Янг лежав потилицею на його нозі, руку тримав на сумці — у ній урна з прахом предків, кілька горіхів. — Дельфінарій закриється?

— Не знаю. Якщо не знайдуть дельфінів, то все може бути. А може, Крафт нових роздобуде.

— А де вони продаються?

— Не знаю. Цих, що пропали, були наловили… Може, знову найме людей, щоб ловили.

— За гроші?

— А хто тобі задарма що-небудь зробить?

— А раптом у Крафта не вистачить на це грошей? Він же мало не знепритомнів, як записку від тріади одержав. Казав, нема чим платити викуп.

— Відстань! Прилип… Хай Крафтові й болить голова, а не мені.

Але й Раджу вже боліло. У такій ситуації легко залишитися без роботи. Самими надводними й підводними прогулянками Крафт займатися не буде, скаже, невигідно… А куди тоді подітися? Йти шукати місце якогось посудника? Страшна ця крадіжка і дивна. Злодії знали, що цієї ночі в дельфінарії не буде Раджа. Хто їм підказав про це? Тільки той, хто знав напевно. А напевно міг знати той, хто працює в дельфінарії. Підказати чи навіть брати участь у крадіжці могла тільки зацікавлена людина, а то й підкуплена… Абрахамс відпадає, Малу мертвий — отруїли вином. «Ага, ще штришок! Той, хто частував сторожа, знав його слабість. А від чужого, невідомого, Малу і не взяв би пляшку, не дійшов він ще до такого становища…»

Чим більше думав Радж, тим більше напрошувався висновок: уплутаний Судзір. Самі його вправи з дельфінами можуть у будь-кого викликати підозру. А розмови з Пітом? Навіть з того, що підслухано, можна зробити висновок: підозрювати можна й Судзіра. «Немає прямих доказів? Хай здобувають ці докази… На те вони й поліцейські, слідчі… А коли мене запитають, кого підозрюєте, що відповісти? А скажу те, що знаю напевно».

60
{"b":"549272","o":1}