Очі звикли до напівтемряви, і коли Янг відвів погляд праворуч, за прогин стіни, то помітив унизу щось гранчасте і височеньке, ніби скриньку. Одразу ступив туди.

Так, це була скринька. Металева, важка… Підняв, щоб піднести ближче до світла, а вона несподівано смикнулася з рук, трохи не впустив. Помітив, що до скриньки веде скручений удвоє дріт. Вилазив той дріт теж з-під води, кроків на три глибше в темряву від того, товстого. Янг обережно поставив скриньку на місце. Серце тривожно калатало. «Не чіпатиму, ну її…» А цікавості не міг перебороти, руки вже намацали засувку. Відсунув засув, потягнув за нього — відчинилася кришка, зависла на завісах. Руки намацали укладену вздовж скриньки на важелі телефонну трубку. «Телефон?! З табору сюди дзвонять, а звідси в табір… Дивний телефон… Як по ньому дзвонять, коли немає ні диска, щоб набирати, ні кнопок?»

Зняв трубку й відразу почув, як вона ожила, загула, якраз так, як у Крафтовому телефоні. Знімав якось, витираючи пил. Але Крафтова гула, і все, а тут…

— Хелоу? Майкл біля апарата! — гучно сказала трубка по-англійському. — Що за чорт… Ф-фу-у… Ф-фу-у-у! — подули в трубку. — Зіпсувався чогось… Нікого ж там не повинно бути.

Клац… Тіу, тіу, тіу, тіу.

Янг забув, що треба дихати. Обережно поклав трубку на місце і так само обережно-стримано видихнув.

Дозабавлявся!.. Тепер можуть і серед ночі примчати сюди… «Мало тоді не буде…» Повільно закрив вічко скриньки як було, клацнув засувкою. «Як ця скринька стояла? Здається, отак…» Щоб не помітили, що хтось чіпав апарат.

І не хотів, а ще більше ускладнив своє становище. Той черговий біля телефону (а може, сам головний начальник табору, бо тільки у начальників телефони) розкаже уранці всім, як сам по собі задзвонив телефон з печери. Чорти з пекла чи дельфіни подзвонили, тільки сказати нічого не змогли. А хтось із табірників скаже, що не така вже й таємниця їхня печера, коли можна в неї забратися і звідти дзвонити…

Часу на роздум не було. «Ти де, Бобі? — посвистів дельфінчикові. Треба хутко перевірити, куди веде гумовий чорний провід. Може, пощастить ще сьогодні втекти звідси.

Бобі підплив до берега площадки, висунув голову, роззявив рота. Трохи ближче підпливли і всі інші дельфіни, але збилися докупи ліворуч від освітленої водяної прогалини, а туди, де опускалися під воду проводи, не наближалися.

— Сюди давай, сюди… — присів навпочіпки, підкликав Бобі рукою. — І ти, Дік! До мене! — покричав і ватажкові. Але ні Бобі, ні Дік, ні Бела, Дора, Єва не підпливали. Усі тривожно посвистували, насторожено поглядали на Янга. — Ну й дідько з вами! — Янг кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, потім узяв у ліву руку товстий провід, вдихнув добре наостанок і пірнув.

Пропускав провід крізь кулак, а правою гріб і гріб, допомагав і ластом. А потім почав перебирати провід обома руками, підтягуватись. Царапнув плечима об камінь… Ага, виходить, заглиблення більше немає, провід іде під скелю. Там вихід, там! Розплющив був раз очі — чорнота, через кілька метрів ще раз. Побачив попереду якусь білу заграву, почув шипіння чи дзюрчання. Кілька разів стукнулися об Янга здохлі чи оглушені (плавали абияк) рибини. Глибоко у вухах відчував болюче поколювання, аж гарячим швиргало в голову. І тут щось величезне й стрімке налетіло на нього збоку, хвостом вибило чи зубами вирвало з рук провід. З переляку Янг видихнув майже все повітря, а це було небезпечно: спливати далеко, і дуже важко буде подолати бажання вдихнути. А страховисько, розвернувшись, безцеремонно штовхнуло його під груди, а потім Янг відчув, що ліва литка опинилася в зубастій пащі. «Дельфін?!» Янга тягли й штовхали водночас, кілька разів зачепив головою і плечем за скелястий навіс, і тоді дельфін трохи опускався глибше, але щелепів не розчіплював, ноги не випускав…

Виринули разом на освітленій латці води біля площадки з лампочкою. Дельфін тільки раз фукнув повітрям і помчав у лівий бік. А Янг дихав і дихав, як загнаний. Дік (а це був він!) щось сердито свистів і скрипів, самки закружили коло нього в нетерплячому хороводі, ховаючись у темряві і знову випливаючи.

— Зараза… Щоб тебе чорти волочили… — ледве не плакав Янг. Виліз знову на площадку під лампочкою. — Допоміг, називається!

Поганявся трохи за крабами, ловив і спересердя шпурляв їх, цілився в Діка. І чого дельфіни так панічно бояться виходу з печери? Самі бояться і його не пускають. «А я без вас туди попливу, нишком, ви й не знатимете… Все одно розвідаю, що треба!» Попався на мілкому і лангуст, відламалася клешня, і Янг механічно сунув її в рот, потиснув зубами, висмоктав м'ясо. Відірвав і шийку… Смак не дуже, але терпіти можна. І вже навмисно ходив по площадці, ловив не тільки лангустів, але й крабів. Голод — не свій брат.

Зрозумів остаточно: утекти звідси буде нелегко і непросто. А як подати про себе звістку на волю? Аби вона потрапила до рук Раджу, чи Натачі, або Абдулі… Щоб знали, що живий, знали, де знаходиться… «На черпаку-совку нацарапати камінчиком листа, дати в зуби Бобі або Діку — хай пливе… — і сам усміхнувся зі своєї наївності. — Куди попливе, до кого? Як утлумачиш дельфінові, де Рай, хто такий Радж? Так буває тільки у фантастичних книжках, а не в житті. А як звідси вибратися дельфіну, коли він боїться навіть близько підпливати до виходу… Пляшку із запискою… Чи кілька пляшок… Звідси ж повинен бути якийсь стік води. І під час відливу вода відходить, понижується…» Але й цей спосіб висміяв. Ну, де візьмеш пляшку, папір, чим напишеш? І до кого швидше вона потрапить? Тільки себе виявиш, почнуть шукати… А то ще й не так буває. Радж у газеті читав, що недавно виловили пляшку, яку минулого століття кинули моряки, зазнаючи корабельної аварії. Понад сто років проплавала, і нікому не потрапила до рук!

От якби що-небудь придумати таке… Яке нікому нічого не говорить, а тільки Раджу, Натачі або Абдулі… А що?

Почав стягувати з себе мокрий одяг, аби повикручувати штани, сорочку. Поліз у воду, і знову почало трясти від холоду.

Викручував штани, намацав у кишені ножик з надламаним лезом. Зрадів, наче потрапила до рук якась невідома зброя. Натачина річ… І як він потрапив у кишеню? Викрутив штани, знов засунув ножик у кишеню. А ноги які «гарні»! До самого паху в синяках, подряпинах.

Сорочка пристала — ледве зняв. І тільки знявши, помітив, що з сорочкою знялася і та «блузка», що її відірвала Натача від свого платтячка, і майка. А він уже й забув про цю «блузку»!

Роз'єднав одежинки, викрутив кожну окремо. І знову дивувався, розглядаючи себе. Синяки були на всьому тілі, на руках. А правий рукав сорочки був трохи відірваний, з подолу вирваний і метлявся клинець. Приклав його, притулив до дірки, пригладив.

І раптом простісіньке спало на думку. Він порве на клаптики сорочку, пустить їх на воду. Може, кілька штук випливе, може, якийсь потрапить на очі Раджу. Брат неодмінно ж шукатиме його живого чи мертвого, і не тільки в озері, а й у морі коло берега. Він повинен здогадатися про цю печеру, про витік з озера в море. «Ні, краще блузку порву… Вона яскравіша, легше клаптик помітити… І матерія оригінальніша, а таких сорочок — тисячі. Натача упізнає клаптик зі своєї сукенки, якщо Радж не здогадається…»

Пройшов праворуч, за проводи, навпомацки назбирав ошмаття водоростей біля берега. Наприбивало з волі, а може, і в печері ростуть, на виході? Поробить маленькі «ляльки», в кожну загорне і шматочок водоростей. Будуть вони плавучішими… Навитягає з подолу й ниточок, поперев'язує згорточки, щоб не розкручувалися. По-своєму наперев'язує, з трипелюстковими бантиками.

Пливіть у білий світ, несіть звістку на волю!

Може, з годину, а то й більше подрімав, накрившись рогожею і прихилившись плечем до стіни. Боліли від холодного каменю стегна, нив хребет. Рогожа була волога, тхнуло цвіллю. Невідомо, чи допомагала вона зігріватись, може, відбирала тепло, просихаючи від тіла. Треба було забрати її звідси, можна використати якщо не на бік, то під бік, усе-таки не голий і слизький камінь. А краби, відчувши тишу, зовсім знахабніли: повзали по ногах, пробували викарабкатися вище. І доводилося їх відстрашувати або відбрикувати ногами, глушити ластом. Крабовий пляж…