— Що робити, Безсмертний? В мене більше нікого не лишилося… — Радж нагнув голову, з усієї сили затискуючи рот, скрегочучи зубами, щоб не застогнати. — Жити не хочеться…

— Насамперед візьми себе в руки. Незважаючи ні на що, треба жити. Треба! Тепер кожний чесний чоловік на обліку. Ми вже не належимо тільки собі, не можемо самі розпоряджатися своїм життям.

— Це в майбутньому. Ти мені скажи, що тепер робити?!

— Піти й постаратися хоч трохи відпочити. Треба дочекатись ранку… І будемо шукати… Одного не можу зрозуміти: чого він з акваланга вивільнився?

— Могло бути глибинне оп'яніння… Я ж йому нічого про нього не казав… Тільки про елементарну техніку безпеки… Хіба я міг подумати, що Янг буде опускатися на таку глибину? Сам, без будь-якої страховки!.. Я і то ще жодного разу на таку глибину не спускався.

— Іди, друже, додому. Поспи, якщо зможеш… Важкий буде завтра день. Я до тебе прийду, як тільки розвидниться. А вночі нічого не зробиш, нічим йому не допоможеш.

«Допоможеш…» Хоч би тіло знайти… Хоч би тіло…» — розпачливо думав Радж.

До пива навіть не доторкнувся. Пішов від стола мовчки, не попрощавшись.

Натача закінчила обдирати довгу, як пакіл, криву бульбу ямса. Порізала на кружечки, щоб обсмажити. І в цей час вернувся Радж.

— А я й забув тобі сказати… Макарони ж є зварені. Їж.

— Це я на ранок підсмажу, з собою візьмемо. — У Натачі тужливо тремтіли губи.

— У Крафта ще огонь горить — забіжу. Може, дасть «Нептуна» на завтра, — сказав Радж тихо, мов прибитий, і вийшов.

— Ага, сходи, — як господиня, погодилася Натача.

Піднімався Радж скрипучими сходами важко, по-старечому.

Для годиться постукав, але двері відчинив, не чекаючи відповіді.

За столом Крафта сидів, уткнувшись у папери, Судзір.

— А де містер Крафт? — запитав здивовано.

— Був, та загув… — неохоче підвів голову Судзір. Вигляд незадоволений: перешкодили. — Правда, завтра ще зможеш його побачити — буде тут з нотаріусом. І до Англії поїде.

— У гості? У відпустку? — все не міг очуматися від такої несподіванки Радж.

— Багато запитань ставиш. Кажи, що ти хотів…

— Я хотів… З хазяїном мені треба було б поговорити.

— Слухаю тебе. — Судзір подивився на ручний годинник.

— Так ти… так ви…

— Можеш говорити «ти», як і раніше. Я не кривдитимусь. Правда, були у нас сутички по роботі… Але де їх не буває? Служба є служба. А хто давнє пом'яне, той лиха не мине.

— Так що, у тебе тепер треба проситись… просити?!

— Ага. Ніхто не знає, хто в кого буде на поминках. Завтра решту паперів на купівлю-продаж підписуємо.

Радж помовчав, збираючись з духом і думками.

— Горе в мене… Янг утопився… На Гірському… Треба їхати шукати.

— О, боги… Коли ж це могло трапитись? Я ж учора його бачив.

— То вчора, а це — сьогодні. «Нептуна» проситиму… І щоб самого з роботи відпустив.

— Мені з тобою треба багато про що поговорити. Але зараз в тебе клопоти, і в мене. Цими днями неодмінно поговоримо.

— Так я про «Нептуна»…

— Візьмеш. Я тобі зобов'язаний, можна сказати, життям… Думаю, що потім усі витрати від простою наженеш. Так?

— Так, містере Судзір.

— Ну, навіщо так офіційно? Я хотів би, щоб стосунки між нами залишились дружніми. Бувай! — трохи підняв над столом забинтовану праву руку.

— На добраніч! Дякую.

«От як… Проковтнув Крафта і не поперхнувся. І де він грошей на це стільки взяв? Зарплата в нього була тільки наполовину більша за мою…

Червоні губи викажуть того, хто жував бетель. І сліпому видно: сам Судзір приклав руку до розорення Крафта. Інакше не говорив би про це з таким спокоєм і задоволенням. Навіть звістка про загибель Янга не вивела його з цього настрою. А хлопчик же щиро любив дельфінів, охоче, навіть надмірно допомагав Судзіру в роботі.

Тісно думкам у Раджевій голові.

Віддав тапчан Натачі, а сам, узявши дещо під бік, улаштувався на лавці у дворі. За всю ніч навіть і на мить не задрімав. Хворобливе уявлення малювало жахливі картини, і все про те, як гинув, топився Янг. «Я… Тільки я винуватий у загибелі брата… Не допильнував, не доказав того, що мусив йому сказати. А треба було всю увагу йому віддати — і за себе, і за батька, і за матір…»

І була така тяжка мить, так облягло серце болями і стражданнями, що хотів уже заподіяти собі смерть. Та застогнала, почала скрикувати уві сні Натача, і це трохи протверезило.

Пройшов у комору, поторкав Натачин лоб. Він був гарячий, аж палав, і Радж узяв рушник, пішов у душ, намочив. Вийшовши, послухав ще, як непокояться, плюхаються у басейні заполонені дельфіни. Рушник трохи допоміг, хоч і невелика була від того прохолода. Натача стала дихати рівніше, тільки схлипувала іноді тоненько, не прокидаючись. «Бідолашна дівчинка… Напереживалася… Нічого не сказала — може, на її очах загинув Янг?»

Рештки ночі прислухався, як Натача дихає. І те, що не залишився сам на сам зі своїми думками і переживаннями, а довелося турбуватися про іншу людину, врятувало його.

Переконавшись, що заснути не зможе, над ранок зарядив повітрям три комплекти балонів, підготував два акваланги і два костюми — собі й Амарі, бо зріст його знав.

Ці три комплекти балонів і той запасний, що десь на Гірському — чотири. Повинно вистачити надовго.

Уранці Натача встала майже здоровою, жару не було. Поки Радж з Амарою готувалися в похід, виносили все що треба на берег затоки, поки спускали тельфером до води «Нептун», прилаштовували до корми мотор, Натача збігала в булочну, аж у центр міста. Їх троє, Абдула — четвертий. Тога — п'ятий. Компанія назбиралася велика, і треба буде пробути на Гірському, може, цілий день. «Горе горем, а людині все одно треба підкріпитись», — міркувала вона по дорослому.

Коли пливли до Гірського, Радж про все розпитував Натачу — аби не мовчати, не залишатися сам на сам з думками про Янга. Спочатку про ялик запитав: «Де залишили?», потім: «А де Абдула чекатиме?» Помовчав, поприглядався до панорами Кампонга, і знову: «Не казав Янг — добре він заряджав балони, повністю? Який був тиск на манометрі?» Натача відповідала, але коротко й ніби неохоче: настрій був пригнічений.

Домовленості, де приставатимуть до Гірського, не було, і Амара спрямував ліворуч від Кампонга, а потім узяв ще більше в море, щоб обійти попереджувальні буйки на смугастих бочках біля табору. Здалека буйки здавалися якимись комашками, що поснули на воді.

— Це і є той табір? — покричав Радж.

— Ага-а! — крикнув і Амара.

— А де ти причалиш? Там ще є селища?

— Немає! На чистий берег висадимося!

— Розвертайся назад!

— А що таке?

— А те-е! Я вже раз приставав до безлюдного берега, з яликом. На Раї! Так мені — от! — показав Радж на шрам-місячник під лівою щелепою. — А ялик проламали і втопили. Давай до причалу.

Амара зробив коло у бік відкритого моря, покерував до Кампонга. Але не витримав, усе-таки прокричав Раджу:

— Порівня-яв! Там же контрабандисти були або пірати!

— Тут теж… Ще невідомо хто!.. А коли щось з «Нептуном» трапиться, Судзір у в'язниці згноїть!

Додав усім тривоги Радж. Він і раніше відчував, що з цим табором не все просто, а підслухана розмова Піта з Судзіром і зовсім насторожила. Бо надто вже настирно ліз Судзір у компаньйони до Піта і дуже відбрикувався від цього Піт! Може, табірники і наукою займаються, хтозна. А якщо та наука тільки камуфляж, як і Судзір підозрював? Може, вони справжнісінькі хижаки, здатні не тільки на викрадення дельфінів. У таких людей нічого святого за душею немає.

Спочатку побачили Абдулу — сидів на причалі, а потім і ялик. Упритул до ялика підплисти не змогли, він був густо обставлений човнами. Вибрали місце, де вільніше, біля містків, уклинилися і закинули кормовий ланцюг за причальний залізний прут, прикутий до дощок уздовж усього причалу. Старанно замкнули на замок.

— Ти чого тут? — першою вискочила на дошки Натача.