— Твоя правда, товаришу Сінх.

— Ех, товаришу Безсмертний!.. Якби заглянути туди… Підкрастися під водою таємно і…

— Думаю, що коли там пахне золотом, то вони й охорону організували.

— Удвох?!

— Це ми тільки на озері двох бачили. За огорожею табору ще одного, моториста. А там же і вагончик на колесах, і намети. Скільки там усередині людей, ніхто не знає.

— Цікаво, чи в курсі усіх цих задумів містер Крафт?

І не знаю, що мені робити: говорити йому про підслухану розмову чи ні… Судзір з компанією можуть йому таку свиню підкласти.

— Ти разом з ним володієш акціями дельфінарію?

— Смієшся?

— А от Судзір, з усього видно, не в такому настрої! Цей готовий урвати де тільки може. І не переживає за Крафта.

— Так що ж робити, питаю?

— Почекаємо, подивимося, що з цього вийде.

— А про Пуола ти не чув нічого? Убили його… Ми з Янгом знайшли під водою. Дротом прив'язаний… Мабуть, з китайською тріадою був знюхався. Не догодив чимось, от і прибрали з дороги. Він же і за мною полював. Отой Пуол.

— Ну-у?

— Ось тобі й ну. Є що розказати!

— Ми запізнюємося… Побігли скоріше!

Це не було схоже ні на лекцію, ні на бесіду. Швидше на диспут про життя і його проблеми… Слухачі сиділи за зсунутими столами, на яких стояли прості закуски і легке питво. Всього було чоловік двадцять, і хлопці прилаштувалися скраю від входу. Біля горця сидів проповідник. Проповідником Радж його назвав для себе. Квадратний, голова кругла, мов куля, поголена до блиску, навіть світло двох бра зі стіни відбивалося від тім'я. Якби на нього накинути шафранову тогу — точнісінько як буддійський монах. На стіні, окрім бра, нічого не висіло, за спиною проповідника височіла дощана перегородка. Ліворуч від Раджа була скляна стіна, крізь яку було видно, як на арені шість напівголих, у рожевих трико дівок, взявшись попідруки, дружно підкидають ногами під джазову мелодію. Їх метушливо освітлюють кольорові прожектори, встановлені аж на верху величезного амфітеатру, майже велотреку. Там, де мали бути навколо арени лавки, уступами зроблено широкі яруси зі столиками, щоб добре проглядалося все, що діється на арені. До гуляк і випивох за столиками підкочували на ковзанах-роликах офіціанточки, блискавично міняли страви і пляшки, так само стрімко від'їжджали. Летіли, мабуть, з жиканням і гулом, але цього не було чути. Радж навіть помітив, як летіли з-під роликів на поворотах іскри. Десь сидів оркестр, вивергав мелодію за мелодією, але музика в кабіну долітала слабо, і все, що говорив проповідник, який обмінювався зауваженнями зі слухачами, було виразно чути. Увага Раджа розпорошувалася, приголомшений усім побаченим, він не міг зосередитися на тому, що говорилося, стиха крутив головою: хотілося стежити і за ареною. А слухачі ніхто жодного разу не повернув голови у бік арени.

— Ти думаєш, нас видно із зали? — шепнув Амара Раджеві. — Скло з фокусами: натискують на якусь кнопку, і ми їх бачимо, а вони нас ні, блищить скло, як ртуть. Чудо!

Радж кивнув: еге ж, багато тут чудес.

— … А скажіть, як це так виходить: коли бандит грабує людей, то його ловлять і садять до в'язниці, а коли він увесь народ, всю країну грабує, його садять на трон? — почув Радж чергову репліку-запитання.

— У кожного владики норов дикий! — підкинув інший слухач.

Проповідник відразу ж давав відповідь. І був у його відповідях сплав східного фольклору з мудрістю «Цірукурала»[14], про який Радж чув ще змалку.

— Не народ посадив султана на трон, ви ж знаєте. А люди по своєму народженні всі однакові, рівні… Величність і велич людини залежать від того, що вона зробила. Справжнього керівника, як каже Цірувалувара, відрізняє від інших безстрашність, великодушність, мудрість і енергія.

Серед слухачів пробігло пожвавлення, дехто й зареготав. Надто вже далекими були ці класичні вимоги від тих якостей, які мав султан Муту!

— Скажу ще: один володар, без народу, ніщо. А однією рукою навіть у долоні по плеснеш, — вів далі проповідник.

— Сидить, як болячка, і нічого йому не зробиш!

— Ага! Близько пуп, та не вкусиш!

— А чи не схожі ми зі своїм гуртком на цвіркуна, який хоче брикнути осла? — чути було репліки.

— Народ може терпіти до певного часу. Навіть Будда терпів до трьох разів. Та, аби щось зробити, потрібна підготовка: навіть жаба, не підготувавшись, не стрибне. Перш ніж вирвати кілок, треба його розхитати. Якщо ви хочете розкласти великий вогонь, то треба починати з маленького. Перш ніж лікувати неміч, треба добре звати, яка то хвороба. І ще: вилікуватися самим. Від наївності, затурканості, темноти, неписьменності. Тільки ті, що володіють знаннями, можуть називатися видющими, а на обличчях неуків замість очей болячки. Лежачи животом на циновці, плавати не навчишся. У революційну практику треба вводити теорію, а теорію збагачувати практикою. Сокира без топорища — не сокира. Так і теорія з практикою взаємозв'язані. Смикнеш за ліану — всі джунглі стривожиш… Одразу багато хотіти — нічого не мати… Кожний великий шлях починається з першого кроку. Уникайте нерішучості в досягненні мети. Людина народжена для діяння. Той, хто нічого не робить, втрачений для народу. Важко перемогти народ на його власній землі, якщо він навіть позбавлений і могутніх фортець та інших переваг. Будь схожий на чаплю, яка підгортає крила і чекає потрібної хвилини, але дій з її рішучістю, коли настає час діяння. Якщо ти не маєш друзів і бачиш перед собою двох ворогів, то одного з них зроби своїм близьким спільником…

Радж відчув, що голова пухне від усіх цих премудростей. Хіба вони мають відношення до марксизму-ленінізму? Але тут, у цьому дивному кабінеті, в цій незвичайній обстановці, від отакого непростого проповідника можна було чекати ще й не таке.

Тим часом керівник заняття закінчив розмову про життя-буття й оголосив:

— А тепер почнемо знайомитися з книжкою Володимира Леніна «Держава і революція». Написав цю мудру працю керманич російської революції у 1917 році, коли якраз і ставилося питання про державу й відношення до неї пролетаріату. Через те зрозуміло, чому Ленін дав такий підзаголовок чи уточнення назви своєї праці: «Вчення марксизму про державу і завдання пролетаріату в революції».

І всю свою лекцію-розповідь керівник гуртка викладав, ходячи навколо довгого стола то в один, то в другий бік. Слухачі, переважно такого віку, як Радж, повертали вслід за проповідником голови, пильно стежили за виразом його обличчя, очей, ніби це допомагало розуміти то, про що розповідалося. Раджеві здавалося, що він у школі, а керівник гуртка — учитель, що от-от він кого-небудь з особливо старанних учнів погладить по голові. Хвилюючий, теплий сплеск затопив Раджеве серце, під горло підкотив давкий клубочок. Нахилився, поквапно став прокашлюватися: «Що зі мною?» А напружені за останні дні і ночі нерви відпускалися, послаблювалися, і треба було збирати сили, щоб не розплакатися вголос. «Невже це те, про що мріяв, на що сподівався? Є ще в моєму народі життєдайна сила, є!.. — І підступила злість на себе: — А я кваша… Кваша! Треба гартувати себе по-справжньому, бути готовим до майбутніх рішучих сутичок… А я розчулився, розкис — надто вже переболіла душа… Амарі докорятимуть — якого це ти слабодуха привів?»

— Здається, ніхто нічого не записував. Якщо ненароком щось записалося, зараз же, не встаючи, спаліть. Усе повинно бути в голові і в серці! — сказав наприкінці керівник. — Усім можна йти, а керівній трійці, Амарі й новенькому залишитися для розмови. Познайомимося ближче, ху із ху[15].

З кімнати можна було потрапити в службовий коридор, до якого вели окремі кручені сходи. Дехто поспішив до них, а інші ще наостанку наливали собі прохолодного оранжаду, заспокоювали спрагу і теж поквапно прямували до виходу.

Члени трійки і керівник гуртка сіли біля Раджа й Амари. Почалися розпитування.