— Не треба лицемірити. Ніколи ми друзями не були.

— А я до тебе зі всією душею. Завжди! Нам і тепер треба триматися один одного. Хоч і не на Біргусі ми, порозкидало нас, як вітром… Давай зайдемо кудись, посидимо, поговоримо про життя-буття.

— Розбагатів?

— Г-гм… І поганий коваль може добру річ викувати, — він розгорнув газету і поплескав гаманцем по долоні. — Для друга мені нічого не жалко.

— На крадені я не звик.

— Ху, і що за слова в тебе якісь… Просто допоміг одному товстосумові потратити гроші. Тут у вас такі можливості — у-у-у… Так і ти допоможи мені від цих грошей позбавитися, а то сили в самого не вистачить.

«М'яка в тебе циновка, а спати — боки намуляєш», — не вірив Радж у його добрі наміри.

— Сідай… — показав на лавку, — і чекай. Мені треба ще помити костюм, повісити його сушити. — Радж пішов зі своїм гідрокостюмом у душову. Уже зсередини крізь віконце у дверях побачив, як Пуол відразу ж кинувся до піхов з крисом. «Аг-га…» — пробурмотів Радж. А Пуол витягнув кинджал, виважив у руках, полюбувався лезом, з ляскотом загнав на місце, обережно поклав, сів на лавку, закинув ногу на ногу, а руки врозкид на спинці, підборіддя вгору…

Радж відступив, пропускаючи австралійців, які вже і сполоснулися і переодяглися: «Будь ласка! Нема за що дякувати! Захочете ще — приходьте, будемо раді!» — сказав на прощання.

Пуол нетерпляче крутився на лавці. Час від часу Радж підходив до дверей, щоб подивитися, як він поводиться. І бачив, що нерви в земляка на зводі: то тарабанить пальцями по спинці лавки, то дриґає ногою, то походжає: три кроки в один бік, три — в другий. Радж прокричав із-за дверей: «Вже, вже, кінчаю!»

Потім вийшов, костюми кинув угору на кущі. Частини механізмів і балони попереносив до себе в комору, порозкладав на полицях сохнути, переодягнув плавки, надів святкові штани. Хотів і сорочку одягти святкову, все-таки доведеться йти в ресторан чи в бар, та раптом усміхнувся сам собі й натягнув на плечі стару теніску з емблемою дельфінарію. Теніска застряла трохи на плечах, закотилася, вивернувся лівий бік рубця з вилинялими літерами «R. S.». Так і пішов із сандалетами в руках до Пуола.

— Обсмикни! — обернувся до нього спиною.

— Ага… Зараз… — Пуол тремтячими руками засмикав низ теніски. Радж посміхнувся і пішов у душ, щоб обполоскати від піску ноги, взутися. На Пуола нібито не дивився, але краєм ока бачив, яке витягнуте в нього і посіріле обличчя.

Крізь щілину дверей з душової ще раз глянув на Пуола. Земляк то сідав, то підхоплювався на ноги, потім сів, витер рукою лоб, видихнув повітря на всю силу — і раз, і вдруге, ніби задихався…

«Ось ти й відкрився, голубчику… Тепер я знаю, яка ти пташка…» Але вийшов Радж з душової спокійний, навмисно ще підійшов до лавки: «Ах, забув!», забрав піхви з кинджалом, заніс у комору. Вийшов, замкнув двері.

— Я до ваших послуг, сер! — і кинув у кишеню ключ.

Вони йшли, поряд. На вулиці товклося багато людей, був улюблений курортниками час вечірнього моціону, саме в розпалі роботи нічних гендлярів. Тому йти поряд було важко, часто перехожі роз'єднували їх, ніби клинами, в сторони. Ні Раджеві, ні Пуолу не хотілося опинитися позаду або спереду один одного. Пуол жваво розмахував руками. Обидва були неприродно збуджені, і ніхто навіть подумати не міг, що це йшли два смертельних вороги. Двобій-поєдинок, ніби вибух міни, міг спалахнути між ними щомиті, і тільки він міг покласти край напруженню.

Пуол говорив і говорив, а жестикулював так, ніби відмахувався од москітів або показував комусь дорогу чи розштовхував на всі боки людей. І все для того, щоб притупити Раджеву пильність, щоб той розслабився, відкинув свої підозри.

А Радж навіть заспокоївся, був у сконцентрованій готовності блискавично ударити у відповідь будь-яким способом — ногою, кулаком, ребром долоні, ліктем, головою. Стежив краєчком ока за Пуолом: здається, в кишенях у нього нічого немає, великий гаманець несе загорнутим у порвану газету. А хоч би й було щось, Радж був певний — з Пуолом справиться. «Може, хіба тільки якоїсь отрути сипне у питво… Доведеться бути пильним, від стола не відпускати. Місце, де сісти, виберу сам. Може, навіть у «Літучу рибу» заведу…. Будемо сидіти, а тут раптом Амара: «Здорові були!» От Пуол закрутиться…»

Позаду почулися свист, гикання. Оглянулися разом: посередині вулиці мчали два рикші, в одного бідарка двоколісна з голобельками, у другого триколісний візок з педалями. В обох візках хиталися, розмахували пляшками солдати-янкі. Той рикша, що біг пішки, був у довгих трусах і сандалетах, у другого замість трусів були білі штани, він крутив педалі стоячи, босоніж, майже навалившись на кермо. Американці і підскакували, й гепали на сидінні, задираючи ноги, знову схоплювалися, криком і свистом підбадьорювали своїх «коней» і самі кричали-гоготали, як мустанги в преріях. «Скоріше! Дохлятина, скоріше! Приз! Премія переможцеві!»

На тротуарах осторонь і слідом за колясками бігли люди, потішалися незвичайним видовищем, чекали чим закінчиться це змагання. Пуол і Радж, підхоплені натовпом, теж побігли. Але в кожного були різні почуття. Пуол сам ладен був гикати й улюлюкати, а Раджа душив гнів: «Забаву влаштували… Вони ж просто знущаються над нами!.. Невже ніхто не бачить у цьому зневаги?! О, бечі дурні, і як вони погодилися на це?!»

Рикші вилетіли на майдан, люди розбіглися на всі боки, щоб не потрапити під колеса. Візки помчали по кругу навколо фонтана. У якусь мить і Радж і Пуол опинилися якраз навпроти них. У того, що біг, шльопаючи сандалетами, тіло блищало, руки з голобельками були підігнуті й відтягнуті назад, ніби його почали піднімати на дибу. Очі витріщені, рот роззявлений, аж, здавалося, метлявся язик. У того, який щосили натискував на педалі, поспадали до самих ліктів плічка брудної, мокрої від поту майки, щербатий старечий рот був теж вискалений. У педалях вищало-стогнало, і здавалось, що візок от-от розсиплеться на частини, і поряд з ними упаде господар. Майже два повних круги об'їхали рикші навколо фонтана. Той, що тримав візок за оглобельки, почав уже випереджати. І тут сталося те, що, мабуть, і мало статися: швидкість по кругу перейшла за критичну, а може, янкі хитнувся убік. Бідарка перекинулася, американець випав, як мішок з глиною, тернувшись об асфальт вухом. Рикша вискочив з голобельок, ніби випряжений кінь або віслюк, і дивився перелякано, як крутиться і ніяк не може спинитися верхнє колесо таратайки. А велорикша, щоб не налетіти на голобельки, крутнув руль до фонтана. Здавалось, він відразу ж і назад повернув, але було пізно: налетів заднім колесом на борт фонтана. Пасажир шубовснув у воду…

Одні реготали, інші допомагали «купальникові» вибратися з басейну. Навколо обох колясок стовпилися люди. Американець з обідраним вухом бив свого рикшу, закривавлював йому обличчя. Люди вже хапали янкі за руки, але американець ревів, як бізон, відмахувався від усіх: «Не підхо-о-одь!»

Радж розштовхав людей, протовпився до американця. Пуол не помітив із-за спин, які блискавичні рухи зробив він, але янкі враз осів під ноги людей.

— В'яжіть!.. Руки в'яжіть! — кричав Радж.

І, мабуть, знайшлося, чим в'язати, знайшлося, кому. Бо коли підбігли туди поліцейські, засвиставши у свистки, то янкі вже лежав зі зв'язаними за спиною руками розідраним вухом догори. Качав голову по асфальту, скреготав зубами:

— Пекла хочу-у! Пе-екла! До біса ваш рай! Пе-е-е-кла!

Радж сам знайшов Пуола, як тільки вибрався з натовпу.

— Ходімо… Зараз тут почнуть розпитувати, записувати, хай розбираються. Пасажири, мабуть, з тих вояків, що висадилися на Біргусі… Думають, що в нас скрізь джунглі і все дозволено. У-ух! — Радж сильно зціпив зуби, смикнулися на щоках жовна.

— А я і не втручався б. Хай би хоч повбивали один одного, — сказав Пуол.

— Так вони ж наших б'ють, а не один одного! Дурні бечі наввипередки пустилися, заробити хотіли… От я їх повозив би, цих янкі! Десятому б замовили!