— Сюди не можна. Що ви хотіли? — хлопець, підійшовши, зачинив ворітця, узяв на защіпку.

— Як тебе звати?

— А вас?

— Ти мені ще свого імені не сказав, а вже…

— Гуга. А що?

— Дуже гарне ім'я. Раджа мені треба побачити. Земляки ми, друзі.

— Він ще не скоро буде. Поліз під воду з туристами.

— Як це… під воду?

— Ну як — з аквалангом.

— Шкода… А ти що тут поробляєш?

— Вистачає всього. — Гуга зібрався йти.

— Почекай! Де можна дістати таку теніску з емблемою, як у тебе?

— А ніде. Це нам містер Крафт видає як фірмовий одяг. Будете тут працювати, дасть і вам.

— Та не викай ти! Ми ж майже однолітки… А що, тут є місце вільне?

— Якби ж то було!

— А багато тут людей працює?

— Скільки треба.

— А чи є в когось по дві, по три таких теніски?

— Може, і є, якщо не зносив.

— А в тебе? Ти не продаси мені?

— Немає в мене. От пристав! Іди, вистава закінчилася!

— Я не пристав. Ти можеш мені порадити, до кого звернутися? Щоб теніску купити… Ну, одного я вже знаю — Радж Сінх. Навіть двох і тебе…

— Ну Судзір ще. Судзір Рам. Потім…

— Гу-га-а! — пролунав з-під вишки гучний, ніби металевий голос. — Мерзотнику, де ти пропав?

— Судзір кличе… — прошепотів Гуга.

Побіг він на голос, а Пуол постояв, відчуваючи слабість у руках і ногах. «Судзір Рам… Рам Судзір… Це ж такі самі ініціали — «Р. С», «R. S.». Ось тобі й знайшов… А що, коли цей «R. S.» не Радж, а Судзір? Чи, може, навіть хтось третій — четвертий є?» І знову захололо в грудях, пригадався його зміїний погляд. Ні з ним не хотів би мати справу.

«Сволота! Усі сволота! Даєте завдання, то давали б і чим його виконувати! Дали б пістолет, то я із-за рогу тут усіх би перестріляв… Бути не може, попався б і той, хто потрібний! І, головне, на відстані вбивати не страшно — все одно, наче й не ти…»

Пішов поблукати по місту, щоб вернутися години через дві.

Рай йому подобався більше, ніж Свійттаун. Стільки люду безтурботного, з роззявленими ротами! Не будеш сам роззявою, то можна і поживитись добре. І він заглянув у гаманець, якого встиг витягнути із задньої кишені шортів якогось туриста. Ого! Під сотню доларів… І якісь документи в другій кишеньці.

Підходив знову до дельфінарію і відчував не щастя удачі, а знайомий холодок під грудьми. «На біса він зачепив того Гугу, поліз із розпитуваннями про теніски. Може, збігав до Раджа… Або до тієї змії… Розпатякав усе. Радж буде вже насторожений. Як з ним повестися спочатку, про що говорити?»

Перший, кого побачив Радж, видибавши з води на мис Кіптюра, був Гуга. Хлопець, мабуть, розгубився, побачивши три однаково одягнутих постаті в чорних гідрокостюмах, з жовтими смугами на боках, з оранжевими балонами за плечима. Усі майже водночас появилися з води. Завагався, до котрого кинутись? І тільки коли Радж стягнув з обличчя маску, подався до нього, схопився за акваланг — допомогти зняти, донести до дельфінарію.

— Ти не мені… От їй допоможи, якщо хочеш, — Радж кивнув на третього, найменшого на зріст підводного мандрівника — дівчину. Руки в неї були зайняті, в кожній тримала по уламку корала, білого й рожевого. Костюм на неї був великий, і на ногах розбухли, обвисли складки — набрала води.

Гуга допоміг дівчині зняти з себе акваланг, надів ременями собі на ліву руку, почекав, поки Радж розстібне й зніме з ніг ласти. А в цей час третій мандрівник допоміг своїй напарниці звільнитись від ластів, і всі пішли до головної арени. Молода пара йшла до будинку попереду, ноги вони ставили ще невпевнено. Юнак ішов зігнувшись, не знімаючи акваланга, в руках ніс свої і дівчини маски й ласти, палиці із загостреними металевими шпениками — штоки від акул. Ішли всі і таємниче мовчали. Для Раджа не було новиною приголомшення підводних мандрівників. Вони все ще були думками там, у глибинах моря, не могли ніяк отямитися від того неймовірного, що побачили й відчули під водою.

— Душ — перші двері ліворуч, не забули? — нагадав Радж по-англійському. Молоді люди, не оглядаючись, похитали головами на знак згоди.

— Звідки вони? — тихо запитав Гуга, ідучи поряд з Раджем.

— Австралійці. Медовий місяць у подорожуванні проводять… — так само тихо відповів Радж, а голосно додав по-англійському: — Акваланг залиште на лавці, костюми — в душовій.

— Гу-уд, — цього разу турист коротко глянув на Раджа.

Пройшли трохи мовчки, голий пісок закінчився, почалися кущі й дерева, від доріжки їх відділяли дуги з бамбукових жердин, увіткнутих у землю кінцями.

— Ти уже все поробив? — спитав Радж, скидаючи акваланг на лавку біля зелені. Таких лавок стояло три, кожна ховалася під навісом магнолій, коли сонце припікає, тут завжди затишно.

— Ще. дельфінів догодувати треба і «резиденцію» Судзіра прибрати. Великим паном став, вимагає, аби щодня пил витирав, як і в кабінеті Крафта… Зачинився з якимсь американцем чи англійцем. Чарки дзенькали…

— Ого! Це на нього не схоже.

— Я підмітав під вишкою, так проганяє. Чи щоб не піднімав пил, чи щоб не підслухав нічого… Ага, трохи не забув: про тебе земляк запитував. Зліз із трибун, мабуть, виставу дивився… Не сподобався він мені: оченята бігають, як у злодія, головою крутить.

— Пуол?!

— Не називався, а моє ім'я випитав. Усе цікавився хто тут працює, як звати. Питав, скільки тенісок ми маємо з емблемою, чи можна їх де-небудь купити.

— Цікавився тенісками?! От воно що… І хто б міг подумати!.. Невже він… — здивувався вголос.

— Ти про що? — В очах Гуги все-таки відбилося непорозуміння, навіть переляк.

— Нічого, нічого… Це я, мабуть, стомився сьогодні. Ледве витурив туристів на берег. Повітря вичерпується, а їм усе мало: ще оце, ще оте, ще осюди… — Радж розсмикнув на грудях «блискавку», розгорнув камзол-сорочку, виставив руки: — Допоможи зняти.

Гуга стягував камзол, і рукава загорталися, виверталися наверх жовтим.

— Ніяк не уявляю, як костюм допомагає під водою, У нього ж все одно набирається вода.

— Трохи набирається. Але та, що набирається, стає теплішою від тіла, а свіжа майже не надходить. Зовсім без костюма заклякнеш, — сказав Радж.

— Чим ти миєш зсередини? Я — порошком… Може, допомогти тобі?

— Я сам… Ти тільки акваланги порозбирай. Не казав той земляк… чи прийде ще?

— Не казав. Мабуть, прийде.

Гуга порозбирав на лавці акваланги, розклав частини.

— Ну дякую, братухо. — Раджу хотілося побути самому, подумати про все. Але Гуга не відходив.

— Знаєш… — притишив він голос до шепоту. — Я трохи почув, про що Судзір з тим говорить. Про дельфінів говорили… Але по-англійському, то я мало зрозумів. Гість щось назве, якусь цифру, а Судзір: «Ноу, ноу, ноу…» — і свою цифру. Торгуються про щось… А ще знаєш, звідки добре чути, що в «резиденції» робиться? З душової, звідти, де шафочки стоять.

Радж устиг сказати: «Ціка-аво!..» — і побачив, що з того боку до басейна підходять Малу і Пуол, у земляка в руках якийсь газетний згорток. Гуга прошепотів: «Той самий…» — і пішов до дельфінів — догодовувати.

Радж відстебнув з правої литки піхви з крисом, почав швидко знімати з себе штани, сів на лавку. Поки Малу і Пуол переходили через горбатий мостик, він стояв уже в самих плавках. Малу підняв руку, вітаючи Раджа, і повернув до Гуги.

— Здоров, друже мій! — нібито зрадів Раджу Пуол, подав руку.

— Здоров, — стримано подав руку і Радж, пронизливо глянувши йому в очі. Пуол одразу відвів погляд, подивився на Гугу. І знову обернувся до Раджа, надав привітного виразу обличчю.

— Гарно в тебе тут. Робота ж по блату!

— А що ти розумієш у моїй роботі, що знаєш про неї? Нічого… Ото й з висновками не поспішай.

— По блату, по блату… От, аби мені таку роботу! Ти б закинув слівце про мене перед містером… містером… як його…

— Крафтом… Нема чого закидати, бо брати він нікого не збирається. Кажи одразу, що хотів, бо в мене ще багато роботи.

— Перестань морщитись, як сушена копра. А може, зуби болять? Забув хіба, що ми були друзями?