— Я здогадувалася, — сказала вона. — Цей світ вабить, але я непотрібна ніде, крім Болотяних Ялин. Та й що я там робитиму, коли там потрібні гроші? Скажіть, а такі речі, як кохання, як дружба, там бувають хоч часом? Чи це тільки в книжках, які є у батьковій бібліотеці?

Я знову ні на мить не подумав, що це двозначний жарт, хоча моє становище було досить незручне: сидіти в нічному покої і розмовляти з малознайомою панночкою про кохання, та ще й з її ініціативи.

— Там воно часом буває.

— От і я кажу. Не може бути, щоб люди обманювали. Але тут нічого цього нема. Тут багно і морок. Тут вовки. Вовки з палаючими очима. У такі ночі мені здається, що ніде, ніде на землі нема сонця.

Мені стало страшно, коли я побачив сухий чорний блиск її очей, і, щоб перевести розмову на щось інше, сказав:

— Невже ваші батько й мати не кохали одне одного?

Вона загадково всміхнулася:

— У нас не кохають. Цей дім тягне з людей життя. І потім, хто вам сказав, що в мене була мати. Я її не пам'ятаю, її ніхто не пам'ятає в домі. Часом мені здається, що я з'явилася на світ сама.

Незважаючи на глибоку наївність цих слів, я зрозумів, що це не є відома сцена «Декамерона» і тут не можна сміятися, бо це жахливо. Переді мною сиділа вісімнадцятирічна дівчина і розмовляла зі мною про те, що давно повинна була ховати в серці і що, однак, мало для неї не більшу реальність, ніж для мене ангели на небесах.

— Ви помиляєтесь, пані, — буркнув я, — кохання усе-таки дається нам, хоч зрідка, на землі.

— Вовки не можуть кохати. І як можна кохати, коли попереду смерть. Он вона, за вікном.

Худенька, прозора ручка вказала на чорні плями вікон. І знову забулькотів голосок:

— Ваші брехливі книжки пишуть, що це найвеличніша таємниця, щастя і світло, що людина, коли воно приходить без взаємності, убиває себе.

— Так, — відповів я. — Інакше не було б ні жінок, ні чоловіків.

— Брехня. Люди вбивають не себе, а інших, вони випустили на землю тисячу привидів, примар. Я не вірю, я ніколи не відчувала цього, отже, його нема. Я ні до кого не хочу доторкатися — я хочу сховатися від кожного. Я нікого не хочу, як дивно пишуть ваші книжки, «цілувати» — люди кусаються.

Навіть нині така розмова лякає деяких чоловіків — що ж казати про ті часи. Я не належав до нахабних чоловіків, але мені не було соромно: вона розмовляла про кохання так, як інші жінки про погоду. Вона не знала, нічого не знала про це, вона була нерозбуджена, зовсім холодна, як крига. Вона навіть не могла розуміти, соромно це чи ні. І очі її відверто дивилися у мої, не прикриті повіками. Це не могло бути кокетуванням. Це було дитинча, навіть не дитинча, а живий труп.

Вона щільніше закуталася у шалю і сказала:

— На землі панує смерть. Це я знаю. Я не люблю, коли брешуть про те, чого ніколи не було на землі.

Ми ще посиділи. Вітер лементував надворі. Вона знизала плечима і тихо сказала:

— Жахливий край, жахливі дерева, жахливі ночі.

І знову я побачив той самий вираз на її обличчі і не зрозумів його.

— Скажіть, це великі міста — Вільно, Мінськ?

— Досить великі. Але Москва, Петербург більші.

— І що, там теж людям недобре вночі?

— Ні, що ви. Там за вікнами вогні, цілу ніч горять ліхтарі, дзвенять конки, там люди сміються на вулицях.

Вона замислилась.

— От бачите. А тут ніякого вогню. Довкола будинку старий парк на дві верстви у кожний бік, а за ним сплять без вогнів самотні хати. У будинку близько п'ятдесяти кімнат, не рахуючи коридорів і різних переходів із закутками. Він так давно побудований. І він дуже холодний, бо предки заборонили робити в ньому груби, тільки каміни, щоб не було схоже на простих сусідів. Каміни палають день і ніч, але все одно по кутках вологість і повсюди холод. У нас на п'ятдесят кімнат тільки три людини. Економка спить на першому поверсі, там і сторож. Ще в одному з флігелів, за алеєю, живуть сторож парку, куховарка і праля. Тим добре. А в другій прибудові будинку, з окремим входом, живе ще мій управитель Гнат Берман-Гатевич. Навіщо він потрібний, управитель, не знаю, але такий закон. А в будинку на весь другий поверх, на тридцять кімнат, я сама. І так незатишно, що хочеться забитися кудись у куток, закутатися з головою, як дитина, у ковдру й сидіти отак. Ось зараз мені чомусь дуже добре і так спокійно, як не було вже два роки, від того дня, як помер батько. І мені зараз однаково, чи є вогні за цими вікнами, чи нема. Знаєте, це дуже добре, коли поруч є люди.

Вона довела мене через годину до моєї кімнати (її кімната була тільки через одні двері від моєї) і, коли я вже відчинив двері, сказала:

— Якщо ви цікавитеся старими легендами — пошукайте в бібліотеці, у шафі для рукописів. Там має бути рукописний том переказів, наших сімейних переказів. Та й ще деякі документи. — І додала: — Дякую вам, пане Білорецький.

Я не зрозумів, за що вона мені дякувала, і, признаюся, навіть не дуже думав про це, коли увійшов у невелику свою кімнату без защіпки на дверях і поставив свічку на стіл. У кімнаті було ліжко, широке, як поле бою під Койдановим. Над ліжком старий балдахін. На підлозі витертий чудовий килим. Ліжко, видно, застеляли за допомогою особливої палиці (як двісті років тому), таке воно було велике. І палиця стояла поряд. Окрім ліжка, були комод, висока конторка і стіл. Більше нічого.

Я роздягнувся і ліг під ковдру, погасивши свічку. Одразу ж за вікном виступили на синьому тлі чорні силуети дерев і долинув їх рівний шум, що наводив сон.

І чомусь це відчуття запустілості зробило те, що я витягнувся, закинув руки за голову і, мало не засміявшись від щастя, заснув, немов провалився у якусь темну і приємну прірву.

Крізь сон мені здалося ще, що хтось ішов маленькими й обережними кроками по коридору, але я не звернув на це уваги, я спав і радів уві сні, що сплю.

Це була остання моя спокійна ніч у домі Яновських на Болотяних Ялинах.

Довкола на багатьох десятинах шумів і хвилювався під осіннім дощем занедбаний, глухий, чорний від старості й вологості парк.

Наступний день був звичайним сірим днем, які часто бувають восени в Білорусії. Вранці я не бачив господині, мені сказали, що вона погано спить уночі і тому встає пізно. Обличчя економки, коли я сидів за сніданком, було якесь оцтово-кисле і таке бундючне, що неприємно було дивитися. Тому я не затримався за столом, узяв у кімнаті свій великий пошарпаний зошит, п'ять олівців, накинув сухий плащ і, розпитавши дорогу до найближчого хутора, вийшов із кімнати.

Мені одразу ж стало якось легше, хоч довкола було невесело. Тільки тут, на мокрій стежці, я міг добре роздивитися цей будинок-палац. Уночі він мені здався меншим, бо обидва його крила надійно ховалися у парковій гущавині і весь перший поверх цілком заріс здичавілим, величезним, як дерева, бузком. А під бузком росли високі, вищі за людину, жоржини, м'ясисті лопухи, глуха кропива та інша погань. Висовував там-сям, як на всіх вологих місцинах, свої лапаті стеблини чистотіл, буяла ведмежа дуда, шипшина, паслін. А на чорній від вологи землі серед цього різнотрав'я лежали білі від цвілі, видно, обламані вітром, товсті гілки дерев.

Сліди людської руки було помітно тільки перед входом, де похмурим пурпуром горіли на великому квітнику пізні айстри.

І будинок мав такий похмурий і холодний вигляд, що серце стиснулося. Був він двоповерховий, з величезним бельведером та невеличкими вежами по краях і відзначався тією відсутністю архітектури, яка була типовою для білоруських палаців за тих часів, коли наші предки перестали будувати замки, але ще вимагали від зодчих, щоб вони робили палаци схожі на цей вкритий мохом старий барліг.

Я вирішив іти на хутір не раніше, як оглянувши все тут, і пішов по алеї. Чорт знає, який дурень вирішив посадити в такому похмурому місці ялини, але це було зроблено, і дерева, яким було не менше за сотню років, зробили місцевість тільки трішки приємнішою, ніж славетний ліс у Данте. Ялини, товсті — двом не обхопити, — підступали до самих мурів палацу, зазирали лапами у вікна, бовваніли синьо-зеленими конусами над дахом. Стовбури їхні затягла сива борода моху й лишайників, нижні гілки звисали до землі, як намети, і алея нагадувала вузьку ущелину. Тільки біля самого будинку видно було подекуди похмурі, чорні від дощу, майже голі велетні липи і один могутній дуб, мабуть, заповітний, бо здіймав свою пишну маківку на кілька сажнів вище за найвищі ялини.