— Гинемо, пане. Тут і капець.
Але мені не хотілося помирати. Я схопив руку фурмана, розщепив йому пальці і, вихопивши батіг, почав стьобати по тому місці в темряві, де повинні були бути коні.
Хтось несамовито закричав таким голосом, що коні, видно, схарапудившись, шалено смикнули воза, він затремтів увесь, немовби також намагався вирватися, потім щось голосно цмокнуло під колесами.
Віз нахилився, затрясся ще дужче, заіржала кобила. І щось сталося. Віз знову покотився і скоро загуркотів по чомусь твердому. Тільки тут я зрозумів, що несамовито кричав не хтось інший, а я. Мені стало соромно.
Я вже хотів було попросити фурмана, щоб він зупинив коней на цьому відносно твердому місці, щоб перечекати ніч, але тут дощ неначе стих, і водночас щось мокре і колюче хльоснуло мене по обличчю. «Ялинова лапа, — відзначив я, — отже, це ліс. Коні зупиняться самі».
Але минув час, лапи ще разів зо два торкалися моєї голови, а віз не стрибав по корінню, котився рівно й гладко. І коні жодного разу не зупинилися.
Отже, це була лісова дорога.
Я вирішив, що вона має кудись довести нас, і віддався на волю долі. І справді, минуло, може, хвилин тридцять, і попереду замерехтів теплий живий вогник, такий рожевий І привабливий серед цієї затхлої і мокрої темряви.
Через деякий час можна було побачити, що це не хата лісника і не будка смолокура, як я подумав був спершу, а якась велика споруда, занадто велика навіть для міського будинку. Перед нею — клумба, довкола мокрі шати дерев, чорне жерло ялинової алеї, звідки ми виїхали.
Ґанок був під якимсь високим козирком, на дверях висіло важке бронзове кільце.
Спершу я, потім фурман, опісля знову я грюкали цим кільцем у двері. Грюкали несміливо, грюкали трошки дужче, били кільцем з розмаху, зупинялися, гукали, потім гатили ногами — хоч би хто обізвався.
Нарешті за дверима заходили, невпевнено, несміливо. Опісля почувся звідкілясь згори сиплий жіночий голос:
— Хто такі!?
— Ми подорожні, тіточко, пустіть.
— А чи не з полювання ви часом?
— Яке там полювання, мокрі всі, ледве на ногах стоїмо. Бога ради пустіть нас.
Голос замовк, потім з якимись нотками нерішучості спитав:
— А хто ж ви такі!? Прізвище як?
— Білорецький моє прізвище. Я з фурманом.
Бабуся за дверима раптом пожвавішала:
— Граф Білорецький?
— Сподіваюся бути графом, — відповів я з плебейською неповагою до титулів.
Голос посуворішав:
— То й іди собі, добрий чоловіче, туди, звідки прийшов. Ти ба, він на графство сподівається. Іди, йди. Пошукай собі де-небудь у лісі барліг, якщо ти такий спритний.
— Бабусю, — почав благати я, — з радістю пошукав би, щоб не турбувати людей, але ж я не тутешній, я з повіту, заблукали ми, сухої нитки нема.
— Пріч, пріч, — сказав невблаганний голос.
Інший, можливо, схопив би у відповідь на це каменюку і почав би гатити у двері, сиплючи прокльони, але я навіть тут не міг позбутися думки, що це погано: силоміць вдиратися до чужої хати. Тому я тільки зітхнув і звернувся до фурмана:
— Ну що ж, ходімо звідси.
Ми рушили були до підводи. Видно, наша поступливість справила добре враження, бо голос, пом'якшавши, кинув нам навздогін:
— Стривайте, подорожні. Хто ж ви такі!?
Я побоявся відповісти «фольклорист», бо двічі мене після цього слова вважали за мазурика. Тому я відповів:
— Купець.
— А як же ви потрапили в парк, коли довкола мур і чавунна огорожа?
— А я й не знаю, — відповів я щиро. — Їхали десь, видно, болотом, кудись провалилися, ледве вибралися… Ревло там щось…
Я й не сподівався на такий результат моїх слів, але після них голос тихо ойкнув і перелякано закудкудакав:
— А-а, боже ж мій! А це ж ви, напевне, з Велетової прірви приїхали, це ж тільки там і нема огорожі. От пощастило вам, вирятувала вас цариця небесна. О матко боска! О мученики небесні!
І зараз така доброта і такий відчай вчувалися в її словах, що я дарував їй це очікування на ґанку.
Двері загуркотіли засувами, потім зарипіли, відчиняючись і пропускаючи в нічну темряву смугу рожевого тьмяного світла.
Перед нами стояла невеличка бабуся у широкій, як дзвін, сукні, бузковій шнуровиці, в якій, напевне, ходили наші прапращури за царя Caca, і у великому накрохмаленому чепчику. Обличчя у добрих зморшках, ніс крючкуватий, а рот великий, схожий на кліщі для горіхів, з трішки віддутими вперед губами. Кругленька, схожа на бочечку середнього розміру, з пухленькими ручками — вона так і напрошувалася на те, щоб її називали «мати». А в руках у цієї бабусі був великий пічний рогач: зброя. Я мало не зареготав, але вчасно згадав холодну драговину й дощ за вікнами і промовчав. Скільки людей і зараз стримує сміх з того, що варте сміху, згадавши, що за стіною дощ!
Ми зайшли в передпокій, де пахло мишами, і струмені води одразу побігли з нашого одягу на підлогу. Я глянув на свої ноги і вжахнувся, вони майже по коліна були в бурій каші, як у чоботях.
Бабуся тільки головою похитала.
— Бачите, я одразу сказала, що це та жахлива твань. Ви, пане купець, повинні поставити свічку за те, що так легко обійшлося. — І вона відчинила двері в сусідню кімнату, де палав камін. — Добре обійшлося. У вас є що одягти сухе?
Чемодан мій, на щастя, був сухий, я переодягнувся перед каміном, мій і фурманів одяг бабуся кудись потягла, а потім зайшла до кімнати з сухим — для фурмана. Зайшла, не звертаючи уваги на те, що фурман стояв зовсім голий і соромливо повернувся до неї спиною.
Подивилася на його синю спину і сказала неприхильно:
— Ти, хлопче, від мене не дуже відвертайся, я стара баба. На ось краще переодягнися швидше.
Коли ми переодяглися і трошки зігрілися біля каміна, бабуся подивилася на нас глибоко запалими очима і сказала:
— Ну, от і добре. Ти, хлопче, підеш зараз з Яном ночувати, тут тобі буде незручно. Яне!
Ян з'явився. Це був підсліпуватий чоловік років шістдесяти з довгою сивою чуприною, носом, гострим, як шило, запалими щоками, з вусами, які звисали до середини грудей.
Я дуже здивувався, що сама бабуся з рогачем у руці відчинила нам двері, не побоялася двох дорослих чоловіків, які невідомо звідки з'явилися вночі, але після того, як побачив Яна, зрозумів, що він стояв десь у засідці і жінка сподівалася на його допомогу.
Допомога була неабияка: у руках старого сторожа я побачив рушницю. Це була навіть не рушниця, до неї більш пасувала б назва «мушкет».
Рушниця була вищою голови приблизно дюймів на шість, дуло її було з насічками і широким розтрубом на кінці, ложе й приклад витерті, з брамки звисав гніт. Одне слово, їй давно було місце десь у музеї зброї. Такі рушниці звичайно б'ють, як гармати, і так віддають у плече, що непідготовлена людина падає на землю, як сніп.
І я чомусь із задоволенням подумав, що в моїй кишені зараз чудовий англійський револьвер на шість набоїв.
Ян узяв фурмана й повів його до дверей, човгаючи негнучкими старечими ногами. Я побачив, що навіть руки його тряслися. Варта була ненадійна.
«Добра допомога для господині», — гірко подумав я.
А господиня одразу ж торкнула мене за плече і повела в «апартаменти». Ми пройшли ще одну кімнатку, стара жінка відчинила двері, і я тихо ойкнув від подиву і захоплення.
Перед нами був великий передпокій-вітальня, як це водилося в старосвітських панських будинках. Але який передпокій!
Він був величезний, такий величезний, що моє невиразне відображення десь на протилежній стіні здалося не більше за суглоб мізинця. Підлога з дубових цеглин, тепер досить пошарпаних, неосяжно високі стіни, обшальовані чорними від старості, блискучими дошками, різьбленими по краях, вікна майже під стелею, маленькі, у глибоких стрілчатих нішах.
Видно, ми в темряві потрапили на боковий ґанок, бо просто праворуч від мене був парадний вхід: широкі, також стрілчаті двері, поділені дерев'яними колонками на три частини. На колонках була трохи пощипана часом різьба: квітки, пелюстки і плоди. За дверима, у глибині вестибюля, — вхідні двері, масивні, дубові, окуті потемнілими бронзовими цвяхами з квадратними головками. А над дверима — величезне темне вікно у ніч і темряву. На вікні — художньої роботи вигнуті грати.
