Я йшов передпокоєм й дивувався. Яка краса і як усе це занехаяно, занедбано. Ось важкі меблі біля стін — вони риплять навіть у відповідь на кроки. Ось величезна дерев'яна статуя святого Юри, один з чудових, трохи наївних витворів білоруського народного генія — біля його ніг тонкий білий порох, немов хтось насипав борошна: цю неповторну річ зіпсував шашель. Ось на стелі люстра, також дуже гарна, — висульки її оббиті більше ніж наполовину.

Могло б здатися, що тут ніхто не живе, якби не палали у величезному каміні дрова й не заливали тьмяним, миготливим світлом усю цю картину.

Майже з середини передпокою широкі біломармурові сходи вели на другий поверх, розділялися надвоє і гарним заокругленням збігали майже в таку саму за розмірами залу. Тут було все те саме, що й на першому поверсі, навіть палав такий самий камін гарячим полум'ям, тільки що на стінах чорне дерево (напевне, це був дуб) чергувалося з пошарпаними штофними шпалерами кавового кольору. І на цих шпалерах красувалися портрети у великих чорних рамах. Та ще біля каміна стояв столик і два крісла. Бабуся смикнула мене за рукав:

— Я зараз відведу пана до його покою. Це недалеко, по коридору. А опісля… може, пан хоче вечеряти?

Я не відмовився, бо майже цілий день не їв.

— Ну, тоді нехай пан потім вийде сюди.

Через якихось хвилин десять я був у залі і там знову побачив бабусю, яка широко усміхнулася мені і сказала довірливо:

— Знаєте, село рано лягає спати. Але в нас не люблять спати, у нас лягають якомога пізніше… І господиня не любить людей. Не знаю, чому вона сьогодні згодилася прийняти вас у своєму домі і навіть дозволила бути присутнім на вечері. Мабуть, пан найбільш вартий довір'я чоловік з тих, що були тут за три роки.

— Як, — здивувався я, — хіба господиня не ви?

— Я економка, — з гордістю сказала стара. — Я економка у кращому з кращих маєтків, у доброї сім'ї, зрозумійте це, пане купець. У найкращої з найкращих сімей. Так. Це ліпше, ніж бути навіть господинею у ненайкращої з найкращих сімей.

— Що ж це за сім'я? — необережно запитав я. — І де я?

У старої гнівом спалахнули очі.

— Ви в маєтку Болотяні Ялини. А господарів вам соромно не знати. Це Яновські. Розумієте? Невже ви не чули?

Я одказав, що, звичайно, чув, і цим заспокоїв стару.

Жестом, вартим королеви, вона вказала мені на крісло (приблизно так у театрах королеви вказують на плаху нещасному коханцеві: «Ось твоє місце, бідолашний!»), попросила пробачення і залишила мене самого. Я дуже здивувався зміні, яка сталася із старою. На першому поверсі вона ойкала й жебоніла, розмовляла з виразною народною інтонацією, а перейшовши на другий поверх, одразу перетворилася бозна на що. Видно, на першому поверсі вона була вдома, а на другому була тільки економкою, тільки рідким гостем і, відповідно до переходів, змінювалася. Очі в неї були добрі, але пам'ятаю, що така зміна мені тоді дуже не сподобалась.

Я почав розглядати портрети, які тьмяно поблискували на стінах, їх було понад шістдесят, зовсім давніх і майже нових, — і це було сумне видовисько.

Ось якийсь дворянин мало не в кожусі — одна з найстаріших картин, — обличчя широке, селянське, здорове, з густою кров'ю у жилах.

А ось другий, уже в срібнотканому жупані, широкий бобровий комір спадає на плечі (хитрий ти був пройдисвіт, хлопче!). Поруч з ним могутній, з кам'яними плечима і щирим поглядом чоловік у червоному плащі (біля його голови щит з фамільним гербом, і верхня половина його замазана чорною фарбою). А далі інші, такі самі могутні, але очі тупуваті й масні, носи тупі, уста суворі.

А з ними жіночі портрети з похилими плечима, створеними для ніжності. У них такі обличчя, що заплакав би й кат. А напевне, хтось із цих жінок і справді склав голову на пласі за тих жорстоких часів. Неприємно думати, що такі жінки, брали їжу з підносів руками, а в балдахінах їхніх спалень гніздилися блощиці.

Я став біля одного такого портрета, зачарований тією дивною, незрозумілою усмішкою, яку так неповторно відтворювали часом наші давні художники. Жінка дивилася на мене співчутливо і загадково.

«Ти — маленька людина, — немовби казав її погляд, — що ти знав у житті? О, якби ти знав, як палають смолоскипи на стінах зали для бенкетів, якби ти знав, яка насолода цілувати до крові коханців, двох звести у бійці, одного отруїти, одного кинути до рук ката, допомагати чоловікові стріляти з вежі по ворогах, ще одного коханця майже звести в могилу своїм коханням і потім взяти його провину на себе, скласти на ешафоті свою голову з високим білим чолом і мудрованою зачіскою».

Присягаю життям, так вона мені й сказала, і хоч я ненавиджу аристократів — я зрозумів перед цим портретом, яка це страшна штука «рід», яку печать накладає він на нащадків, який тягар давніх гріхів і виродження лягає на їхні плечі.

І ще я зрозумів, які незліченні десятиліття пролетіли над землею з тих часів, коли ця жінка сиділа перед живописцем. Де вони нині, усі ці люди з гарячою кров'ю і палкими питаннями, скільки століть прогуркотіло по їхніх спорохнявілих кістках?

Я відчував, як вітер цих століть пролетів за моєю спиною і здибив волосся на моїй голові.

І ще я відчув, що в цьому домі стоїть холод, жахливий холод, якого не вигнати навіть камінами, що палають день і ніч.

Величезні похмурі зали з тріскучим паркетом, морок по кутках, вічний протяг, запах пороху й мишей і холод такий, що холоне серце, холод, настояний століттями, холод єдиного майорату, величезного, збіднілого, майже вимерлого за останні роки роду.

О, який це був холод! Якби пізніших наших декадентів, які оспівували занедбані панські замки, залишити тут хоча б на ніч, вони хутко попросилися б на траву, на тепле сонечко.

Щур сміливо перебіг по діагоналі залу. Мене пересмикнуло. Я знову повернувся до портретів. Але пізніші портрети були іншими. У чоловіків якийсь голодний, незадоволений вигляд, очі, як у старих джиґунів, на вустах незрозуміла, тонка і неприємна в'їдливість. І жінки інші: вуста занадто жадібні, погляд манірний і жорстокий. І явно слабшали руки: ми білою шкірою як у чоловіків, так і в жінок були помітні блакитні жилки. Плечі ставали вузькими і схиленими наперед, хоча хтивість навіть міцніла у виразі обличчя.

Життя, як жорстоко жартуєш ти з тими, хто століття жив відрубно, а з народом мав стосунки тільки на той випадок, щоб народжувати на світ байстрюків.

Мені було важко, неприємно дивитися на це. І знову оте почуття пронизливого, незрозумілого холоду…

Я не почув кроків за спиною, неначе той, хто підійшов, плив у повітрі. Мені раптом просто здалося, що хтось дивиться мені в спину. Тоді я, притягнутий цим поглядом, обернувся. Жінка стояла за моєю спиною і запитливо дивилася на мене, схиливши голову. Я був приголомшений. Мені здалося, ніби той портрет, який щойно розмовляв зі мною, раптом ожив, і жінка, що стояла тут, за моєю спиною, зійшла з нього.

Не знаю навіть, що було між ними спільного? Та, на портреті (я глянув на нього і побачив, що він на місці), була, видно, висока, добре сформована, з великим запасом життєвих сил, весела й міцна, вродлива самка. А ця — просто замірок.

І все-таки схожість була, та надсхожість, яка змушує нас пізнавати в натовпі двох зовсім несхожих братів: білявого й чорнявого. Ні, навіть більше. У них було зовсім однакове волосся, ніс тієї самої форми, той самий розріз рота і ті самі рівні білі зуби. І, крім того, ще та загальна схожість у виразі обличчя, щось родове, споконвічне.

І все-таки такої неприємної особи мені ще не доводилося бачити. Усе те саме і все — не те. Маленька на зріст, худенька, тоненька, як гілочка, з майже нерозвиненими клубами і вбогими грудьми, з блакитними жилками на шиї й руках, у яких, здавалося, зовсім не було крові — вона була кволою, мов билинка полину на межі.

Дуже тонка шкіра, тонка довга шия, навіть зачіска якась незрозуміла, невиразна. І це було тим більш дивним, що волосся у неї золотисте, надзвичайної пишності і краси. Навіщо цей недоречний затрапезний кублик на потилиці?