_{Авторизований переклад з білоруської Карла Скрипченка}

_{Перекладено за виданням: Уладзімір Караткевіч. З вяков мінулых. Апавяданні, аповесті. Мінск, «Мастацкая літаратура», 1978.}

Я старий, я навіть вельми старий чоловік. І ніяка книжка не дасть вам того, що на власні очі бачив я, Андрій Білорецький, чоловік дев'яноста шести років. Кажуть, що довгі роки доля звичайно дає дурням, аби вони надолужили брак розуму багатим досвідом. То що ж, я хотів би бути дурнем удвічі і прожити ще стільки, бо я допитливий суб'єкт. Стільки цікавого відбудеться на землі в наступні дев'яносто шість років!

А коли мені завтра скажуть, що я помру — то що ж: відпочинок також непогана штука. Люди колись житимуть навіть довше за мене, і вони не тужитимуть за життям: усе в ньому було як на довгій ниві, усе я звідав — навіщо ж шкодувати? Ліг і заснув, спокійно, навіть з усмішкою.

Я самотній. Пам'ятаєте, казав Шеллі:

Вона була доброю людиною, і ми прожили, мов у казці: «Довго, щасливо, поки не померли». Але годі краяти вам серце сумними словами, — я ж казав, старість моя — радість моя, — краще розповім щось вам із далеких молодих моїх років. Тут у мене зажадають, щоб я своєю розповіддю закінчив сказання про рід Яновських і його занепад, про вимирання білоруської шляхти. Видно, треба мені зробити це, бо справді, яка ж то буде історія без кінця.

До того ж вона близько торкається мене, і розповісти про це вже ніхто не може — тільки я. А вам цікаво буде послухати дивовижну історію і опісля сказати, що вона дуже схожа на вигадки.

Так от, насамперед я скажу, що тут правда, щира правда, тільки правда, хоч вам доведеться звіритися у цьому тільки на моє слово.

Я їхав із губернського міста М. у найглухіший куток губернії найманою підводою. Моя експедиція наближалася до кінця. Зоставалося ще якихось тижнів зо два ночувати в клунях або просто на возі під зорями, пити з криниць воду, від якої зводить щелепи, слухати протяжні, як білоруське горе, пісні молодиць на призьбах. А горя тоді в нас вистачало: наближалися до кінця прокляті вісімдесяті роки.

Не думайте, однак, що ми в той час тільки те й робили, що кричали і запитували селянина: «Чому біжиш, мужичок?» і «Чи прокинешся ти, сповнений сил?».

Це прийшло пізніше — справжні страждання за народ. Людина, як відомо, найсумлінніша до двадцяти п'яти років, у цей час вона органічно не терпить несправедливості, але молодь занадто прислуховується до себе, їй цікаво дивитися, як новими думками і почуттями (вона впевнена, що такого не думав і не відчував ніхто) вруниться душа.

І тільки потім приходять безсонні ночі над клаптиком газети, на якому надруковано такими самими літерами, як і все, що сьогодні взяли на шибеницю трьох, зрозуміло, трьох, живих і веселих. Потім приходить і бажання офірувати собою. Усі ми, і я в тому числі, пройшли через це.

Але в той час я в глибині душі (хоч і вважався «червоним») був переконаний, що не тільки з шибениць ростуть на землі ліси і не тільки стогін відчувається у наших піснях.

Для мене в той час було значно важливішим зрозуміти, хто я, яким богам повинен молитися. Прізвище моє було, як казали в ті часи, «польське» — хоч я й досі не знаю, що в ньому такого мазовецького було, — у гімназії (а це було тоді, коли ще не забувся чорної пам'яті попечитель Корнілов, сподвижник Муравйова) називали нас, зважаючи на мову батьків, «найстародавнішою паростю російського племені, чистокровними, істинно російськими людьми». Он як, навіть більш російськими, ніж самі росіяни. Проповідували б нам таку теорію до початку цього століття — обов'язково б Білорусія переплюнула Німеччину, а білоруси стали б першими ґвалтівниками на землі й пішли б відвойовувати в росіян, які не справжні росіяни, життєвий простір, особливо ще коли б добрий божечко дав нам роги.

Я тоді шукав свій народ і починав розуміти, як багато хто в той час, що він тут, поруч, тільки за два століття з нашої інтелігенції добре вибили це розуміння. Тому й працю я обрав собі незвичайну — пізнання цього народу.

Я закінчив після гімназії університет і став ученим-фольклористом. Справа ця в той час тільки започатковувалася і вважалася серед можновладців небезпечною для існуючого ладу.

Але повсюди — і тільки це полегшувало мою справу — я зустрічав увагу й допомогу. І в особі малописьменного волосного писаря, який опісля надсилав мені записи казок, і в особі сільського вчителя, що тремтів за свій хліб, і (мій народ жив!) навіть в особі одного губернатора, надзвичайно доброї людини, справжньої білої ворони; він дав мені, рекомендаційного листа, в якому наказував під загрозою суворих заходів надавати мені всіляку допомогу.

Дякую вам, прості білоруські люди! Навіть тепер ще я молюся на вас. Що й казати про ті роки…

Поступово я зрозумів, хто я. Що змусило мене це зробити?

Може, теплі вогні сіл, назви яких і досі якимось теплим болем входять у моє серце: Липове, Сорок Татар, Березова Воля, урочище Розбитий Ріг, Діброва, Вивірки?

А може, нічліг у лузі, коли діти оповідають казки і дрімота крадеться до тебе крізь кожух разом із холодом? Чи луговий дух молодого сіна і зорі крізь драну стріху клуні?

Або навіть і не вони, а просто соснова глиця у чайнику, курні, чорні хати, де жінки в запасках прядуть і співають нескінченну пісню, схожу на стогін.

Це було — моє. За два роки я обійшов і проїхав Мінську, Могильовську, Вітебську, частину Віденської губернії. І повсюди я бачив горе народне, бачив замурзаних дітей, бачив сліпих жебраків, бачив горе мого народу, дорожчого за який — я тепер знаю це — у мене не було нічого на світі.

Тоді тут був етнографічний рай, хоч казка, а особливо легенда, як найнетривкіші продукти народної фантазії, почали забиратися далі й далі, у глухі закутки.

Я побував і там, у мене були молоді ноги і молода жадоба. І чого тільки мені не доводилося бачити!

Бачив я церемонію із заломом, кропив'яні святки, гулянку в забутого навіть тоді «ящура». Але найбільше я бачив останню картоплю у мисці, чорний, як земля, хліб, сонне «а-а-а» над колискою, великі виплакані очі жінок.

Це була візантійська Білорусь!

Це був край мисливців і номадів, чорних смолокурень, тихого, такого приємного здалеку, дзвону позабутих церковок над драговиною, край лірників і темряви.

Тоді якраз наближався до кінця довгий і болючий процес вимирання нашої шляхти. Ця смерть, це гниття живцем тяглося довго, майже два століття.

І якщо у вісімнадцятому шляхта помирала буйно, з дуелями, помирала на соломі, промантачивши мільйон, якщо на початку дев'ятнадцятого помирання її ще було оповите тихим смутком позабутих палаців у березових гаях, то за моїх часів це було вже не поетично і зовсім не сумно, а бридко, іноді навіть жахливо в наготі своїй.

Це було помирання байбаків, як позалазили в свої нори, помирання жебраків, предки яких відмічені в Городельських привілеях, а самі вони, хоча й жили в багатих напівзруйнованих палацах, носили мало не кожухи, хоч їхній гонор був безмежний.