І він з чарівною ввічливістю зробив долонею жест у повітрі:

— Добре. Коли імперський російський суд не хоче змушувати слідчого у справі вбивства шляхтича Світиловича, то, може, він захоче змусити слідчого розплутати справу про замах на розум і саме життя Надії Яновської, господині Болотяних Ялин?

Він здогадливо поглянув на мене, порожевів од якоїсь приємної думки, плямкнув кілька разів товстими червоними мокрими губами і спитав:

— А ви чому тут так за неї розпинаєтеся? Напевне, самі скористатися вирішили. Га? Що ж, схвалюю: у ліжку вона, напевне, звучить непогано.

Кров ударила мені в обличчя, ніздрі роздулися. Образа нещасного друга, образа коханої, якої навіть у думках не міг назвати своєю, злилися в одне. Не пам'ятаю, що тут було далі, як опинився у моїй руці нагай. Я просвистів горлом:

— Ти… ти… гнида.

І потім з розмаху оперезав його нагаєм по рожево-смаглявому обличчі.

Я чекав, що він одразу вихопить револьвера і вб'є мене. Але цей здоровань тільки ойкав. Я стьобнув його ще раз по обличчю і потім гидливо кинув нагая.

Він вибіг з кімнати, помчав од мене з несподіваною спритністю і тільки сажнів через двісті подав голос, закричав: «Гвалт!»

Ригор, коли довідався про цю справу, не похвалив мене, сказав, що я зіпсував усе, що через день мене, напевне, викличуть у повіт, і, може, посадять на тиждень, або вишлють за межі повіту, а я потрібний тут, бо починаються найтемніші ночі. Але я не шкодував. Уся ненависть моя вилилася у цей удар. І нехай повітові власті пальцем об палець не вдарять, щоб допомогти мені, але зате тепер я добре знаю, хто мій друг, а хто ворог.

Решта подій цього й наступного дня дуже невиразно відбилася у моїй пам'яті. Гірко, ридма ридав над небіжчиком старий, добрий Дубатовк, який ледве рухався ще від мого гостинця; стояла над труною бліда Надія Романівна, закутана в чорну мантію, така сумна й гарна, така чиста.

Потім, як уві сні, запам'ятав я похоронну процесію. Я вів під руку Яновську і бачив, як на тлі сірого осіннього неба йшли люди без шапок, як скарлючені берізки кидали їм під ноги жовте, мертве листя. Обличчя вбитого, вродливе й сумне, пливло над людськими плечима.

Жінки, чоловіки, мокроносі діти, діди йшли за труною, і тихе ридання лунало в повітрі. Ригор попереду ніс на плечі великий дубовий хрест.

І все голосніше й голосніше пливло над людськими головами, над мокрою глиною голосіння жінок-плакальниць.

— А й на кого ж ти нас покинув?! І чого ж ти заснув, рідний? А чого ж твої очі яснії закрилися, рученьки білії згорнулися? А хто ж нас захистить від суддів неправедних?! А пани ж кругом немилостиві, а хрестика ж на їхній шиї нема! А голубчику ти наш, а куди ж ти від нас полетів, а чому ж покинув бідних діток? А хіба ж довкола дівчат нема, що з земелькою ти обвінчався, соколику? А яку ти хатинку обрав? Ані вікон же в ній, ні дверей! І не небочко ж привільне над вінчиком — сира земля!!! І не жіночка під боком — дошка холодная! Ані подружки там, ані коханочки! А хто ж тебе у вуста поцілує?! А й хто ж тобі голівоньку почеше? А й чого ж це померкли вогники?! А й чого ж це ялини зажурилися?! То не жінка твоя плаче кохана! Не вона ж це плаче перед весіллячком! А то ж плачуть над тобою люди добрії! То не зіронька в небі засвітилася! То зотліла в рученьках свічечка восковая!

Труна пливла над щирими людськими риданнями, яких не купиш навіть у професійних плакальниць.

І ось глибока могила. Коли прощалися, Яновська впала на коліна й поцілувала руку людини, яка загинула за неї. Я ледве відірвав її, коли труну почали опускати в яму. Саме в цей час десятків зо три селян підтягнули на полозках величезний сірий камінь і почали витягати його на горб, де була викопана самотня могила. Хрест був вибитий на камені та ще ім'я і прізвище — кострубатими, невмілими літерами.

Загрюкали об віко труни грудки землі, ховаючи від мене дорогу людину. Потім на розрівняне місце поставили величезний сірий камінь. Ригор і ще п'ятеро селян узяли старі рушниці й раз у раз почали стріляти в байдуже, низьке небо. Останній із Світиловичів-Яновських відпливав у незнану дорогу.

— Незабаром і зі мною так, — шепнула мені Яновська. — Хоч би скоріше.

Лунали постріли. Закам'янілість лежала на обличчях людей.

Потім, за стародавнім шляхетським звичаєм, молотом розбили об надгробний камінь родовий герб. Рід залишився без нащадка. Вимер.

Я відчував, що збожеволію, якщо не займатимусь розшуками, якщо не знайду якнайскоріше винних і не покараю їх. Коли нема бога, коли нема справедливості в начальства — я буду сам і богом, і суддею.

І, їй-богу, пекло здригнеться, коли вони потраплять мені до рук: жили тягтиму з живих.

Від Ригора я довідався, що його знайомі шукають у пущі, що він сам добре обшукав місце вбивства і вивідав, що Світиловича чекав худорлявий високий чоловік, який викурив, чекаючи під соснами, цигарку.

Крім того, він знайшов паперовий пиж, що вилетів із пістоля вбивці, а також кулю, якою був убитий мій друг. Розгорнувши пиж, я переконався, що це шматок паперу, занадто цупкий для газети: скоріше за все — це клапоть від аркуша якогось часопису.

Я помітив слова:

«За кожним з них є якась провина, коли їх ведуть на страту… Ваше сіятельство, ви забули про страченого на хресті… Даруйте, бог відняв у мене розум…»

Чимось дуже знайомим повіяло на мене від цих слів. Де я міг читати щось схоже? І раптом я згадав: це була напрочуд смілива відповідь лікаря Гааза, здається, Муравйову, після якої навіть цей скажений бульдог відчув себе ніяково. Гааз протестував проти частих покарань на смерть у Вільно. Муравйов різко обірвав його, зауваживши, що коли людину ведуть на страту, то за нею обов'язково повинна бути якась провина. Тут Гааз і сказав свої слова про Христа, і навіть Муравйов трохи засоромився, якщо взагалі таке почуття властиве несусвітним негідникам. Я навіть пригадав, де я читав про це: у часописі «Пауночна-Заходняя старасветчына». Коли я запитав у Яновської, хто його передплачує тут, вона байдуже відповіла, що, крім них, — ніхто. І ось тут на мене чекав удар: у бібліотеці я з'ясував, що в цьому номері часопису бракує кількох сторінок, і, до речі, потрібних мені.

Я аж похолов: справа виявилася серйознішою, натхненник дикого полювання був тут, у палаці. І хто це був? Не я і не Яновська, і не дурна економка, яка щодня плакала, побачивши господиню, і, видно було, розкаялася у всьому. Отже, тільки Берман-Готевич.

Це було цілком логічно: він — колишній злочинець, він обізнаний з історією чоловік. Можливо, це він стріляв у мене, убив Світиловича і вирвав аркуш з часопису. Незрозуміло було тільки те, чому він переконував мене в тому, що серйозна небезпека саме в дикому полюванні, а не в Малій Людині? І ще й те, що він, Берман, не міг убити Романа, бо не він запросив Надію до Кульшів, він був удома під час убивства. Але хіба Світилович в останній день не казав, що це близька людина, яка була на балі в Яновських? Хіба він не казав, що на неї не можна навіть подумати? І він же так злякався, коли я зайшов до нього, цей Берман. І хіба він не міг бути просто натхненником цієї мерзоти? Правда, невідомо в цьому випадку, як можна пояснити існування Блакитної Жінки? Але це взагалі найтемніший факт з усієї цієї історії.

І, головне, незрозуміло було, яка Берманові в цьому вигода?

Але такий виродок пекла може щось придумати.

Я взяв у Яновської особистий архів Романа і переглянув матеріали останніх днів. Нічого істотного, хіба тільки запис, що Берман починає йому не подобатися: зникає кудись з дому, занадто цікавиться генеалогією Яновських, розглядає старі плани палацу. Це вже був важливий факт! Чому не висловити міркування, що і в появі Малого Чоловіка, правильніше кажучи, його кроків винен також Берман. Міг же він розшукати старі плани, скористатися якоюсь акустичною таємницею палацу і щоночі лякати людей кроками.