— Пам'ятаєте, Білорецький, вашу передмову до «Білоруських пісень, балад і легенд». Я пам'ятаю: «Гірко стало білоруському моєму серцю, коли я побачив таку занедбаність наших ліпших, золотих наших слів і справ». Чудові слова, за них тільки дарують вам усі гріхи. А що ж казати, коли не тільки білоруське моє, коли людське моє серце болить від темряви нашої і загальної, від болю, від безсилих сліз нещасних матерів. Не можна, не можна так жити, дорогий Білорецький. Людина добра, а з неї роблять тварину. Ніхто, ніхто не хоче дати їй можливість бути людиною. Видно, не можна просто вигукнути: «Обнімітеся, люди!» І от ідуть люди, на дибу йдуть. Не задля слави, а задля того, щоб убити муки сумління — як часом іде людина, не знаючи дороги, у пущу рятувати товариша, бо соромно, соромно стояти. Ідуть, блукають, гинуть. Знають тільки, що не такою повинна бути людина, що не можна обіцяти їй райську конюшину, що щастя їй потрібне під оцими ось закуреними стелями. І мужність їхня більша, ніж у Христа: вони знають, що не воскреснуть після розп'яття. Тільки круки над ними літатимуть та плакатимуть жінки. І, головне, святі їхні матері.

Він здався мені в цю хвилину таким прекрасним, такою нелюдською людиною, що я з жахом крізь завісу майбутнього передчув його смерть. Такі не живуть. Де це буде? На дибі в катівні? На шибениці перед народом? У безнадійному бою повстанців з військом? Біля письмового столу, за яким вони поспішають дописати останні палаючі думки, дихаючи шматками легенів? У коридорах тюрем, коли їм стріляють у потилицю, не наважуючись зазирнути в очі?

Очі його блищали.

— Калиновський ішов на шибеницю. Перовську, жінку, на яку глянути тільки було — і помирай, на ешафот… Таку красу — брудною мотузкою за шию. Знаєш, Яновська на неї трохи схожа. Тому і її боготворю, хоч це не те. А вона шляхтянка була. Отож є вихід і для деяких з наших. Тільки цією дорогою, якщо не хочеш згнити живцем… Душили. Думаєш, усіх передушили? Росте сила. З ними хоч ребром на гаку висіти, аби не мчало над землею дике полювання короля Стаха, жах минулого, апокаліпсис його, смерть. Ось тільки-но закінчу це й поїду. Закінчу швидко, думка в мене з'явилася. А там… Ех, не можу я тут. Знаєш, які в мене є друзі, що ми повинні розпочати?! Тремтітимуть ті, ситі. Не передушили. Могутньою пожежею пахне. І роки, роки попереду! Скільки муки, скільки щастя! Яка золота, чарівна далечінь, яке майбуття чекає!

Сльози бризнули з очей цієї людини. Я не витримав і кинувся йому на шию. Не пригадую, як ми розпрощалися. Пам'ятаю тільки, що струнка юнацька його постать вимальовувалася на вершині пагорба. Він повернувся до мене на хвилину, махнув капелюхом, вигукнув:

— Роки попереду! Далечінь! Сонце!

І зник. Я пішов один додому. Я вірив, зараз мені все під силу. Що морок Болотяних Ялин, коли попереду сонце, далечінь і віра? Я вірив, вірив, що все зроблю, що живий народ, коли з'являються часом такі люди.

День був ще попереду, такий великий, сяючий, могутній. Очі мої дивилися назустріч йому і сонцю, яке поки що ховається серед хмар.

Того самого вечора, годині о десятій, я лежав, сховавшись у здичавілому бузку й високій траві якраз біля поваленої огорожі. Настрій безстрашності ще безроздільно володів мною (він так і не зник до кінця мого перебування у Болотяних Ялинах). Здавалося, що це не моє худорляве й міцне тіло можуть клювати ворони, а чиєсь інше, до якого мені нема ніякого діла. А проте, обставини були невеселі: і я, і Ригор, і Світилович тикалися у різні боки, як сліпі кошенята в кішку, і не викрили злочинців. І місце було невеселе. І час — також.

Було майже зовсім темно. Над рівною похмурою поверхнею прірви накипали низькі чорні хмари, ближче до ночі обіцяли зливу (осінь взагалі була погана, похмура, але з частими рясними зливами, майже як улітку). Знявся було вітерець, зашуміли чорно-зелені піраміди ялин, але потім знову стихло. Хмари повільно, дуже повільно котилися вперед, нагромаджувалися над безнадійним, рівним краєвидом. Десь далеко-далеко мигнув вогник і, соромливо поморгавши, згас. І почуття самоти владно охопило серце. Я був чужий тут. Світилович справді вартий Надії Романівни, а я так потрібний, як дірка в тину.

Чи довго я так лежав, чи ні — не скажу. Хмари, насуваючись на мене, рідшали, але на обрії збиралися нові.

Дивний звук вразив мій слух: десь далеко і, як мені здалося, з правого боку від мене співав мисливський ріг, і хоч я знав, він лунає збоку від шляху дикого полювання, я мимоволі став частіше поглядати в той бік. Турбувало мене ще й те, що на болотах почали з'являтися білі клапті туманів. Але на цьому все й скінчилося. Раптом інший звук долетів до мене, десь шелестів сухий верес. Я глянув у той бік, почав вдивлятися до болю в очах і нарешті побачив на тлі чорної стрічки далеких лісів рух якихось плям.

Я заплющив на хвилину очі, а коли розплющив їх, побачив, що просто переді мною і зовсім недалеко вимальовуються на рівнині тьмяні силуети вершників. Знову, як і того разу, беззвучно летіли вони переді мною страшенними стрибками просто в повітрі. І повне мовчання, немовби я оглух, висіло над ними. Гострі шлики, волосся і плащі, які лопотіли в повітрі, піки — все це відбилося у моїй пам'яті. Я почав повзти ближче до цегляного підмурка огорожі. Полювання розгорнулося, потім зібралося у натовп, безладний і стрімкий, і почало повертати. Я дістав з кишені револьвер.

Їх було мало, їх було менше, ніж завжди, — вершників вісім. Куди ж ти подів решту, королю Стаху? Куди ще послав?

Я поклав револьвер на зігнутий лікоть лівої руки й вистрелив. Я добрий стрілець і влучав у ціль навіть майже в повній темряві, але тут сталося дивовижне: вершники скакали далі. Я примітив заднього — високого, примарного мужчину, вистрілив — аби хто похитнувся.

Але дике полювання, немовби бажаючи довести мені свою примарність, розвернулося і скакало боком до мене, недосяжне для моїх пострілів. Я почав відповзати задки до кущів і тільки-но встиг наблизитися до них, як хтось стрибнув на мене з-за кущів і страшенним тягарем притиснув до землі. Останнє повітря вирвалося з моїх грудей, я навіть охнув. І одразу зрозумів, що це чоловік, з яким мені не випадає тягатися у вазі й силі.

А він спробував вивертати мені назад руки і свистячим; шепотом сичав:

— С-стій, ч-чорт, с-стривай… Не вт-течеш, бандюго, убивцю… Тр-римайся, нещасний…

Я зрозумів, що коли не вживу всю свою спритність — я загину. Пам'ятаю тільки, що з жалем стежив за примарним полюванням, в яке я стріляв і якому ні на мізинець не завдав шкоди. Наступної миті я, відчуваючи, що його рука підкрадається до мого горла, стародавнім прийомом підбив його руку, і щось тепле полилося на моє обличчя: він власною рукою роз'юшив собі носа. Потім я, схопивши його руку, покотився по землі, заламавши її під себе. Він зойкнув, і я зрозумів, що й наступний мій хід мав успіх. І одразу після того; я дістав такий удар між брів, що болото закрутилося переди мною і стало дибки. Щастя, що я інстинктивно встиг напружити мускули живота і останній удар, під дихало, не завдав мені шкоди. Руки, волохаті, навпомацки тяглися вже до мого горла, коли я згадав пораду мого діда супроти міцнішого противника. Неймовірним викрутасом я повернувся на спи штовхнув рукою важкий живіт невідомого і вдарив його коліном, моїм гострим і жорстким коліном, у сороміцьке місце. Він інстинктивно подався на мене лицем і грудь і тоді я, зібравши останні сили, коліном і руками, витягнути далеко над головою, штурхонув його в повітря. Це, мабуть, було занадто сильно: він перелетів через голову, зробив півколо в повітрі і всім важким — ох, яким важким! — тілом гепнувся об землю. Водночас я знепритомнів.

… Коли я очуняв, одразу почув, що десь за моєю головою хтось стогне. Він не міг ще підвестися, а я з великим зусиллям намагався стати на ноги. Я вирішив копнути його ногою під серце, позбавити дихання, але поки що подивився на болото, де зникло дике полювання. І раптом почув дуже знайомий голос того, хто кректав: