— Ах чорт, який це тут йолоп! Яке падло! Мученички наші святі!

Я зареготав. Той самий голос озвався:

— Це ви, пане Білорецький! Навряд чи від цього дня я зможу бути жаданим гостем у жінок! О-ох! А щоб вас, щоб! Кричали б, що це ви. Чого повзли від огорожі?! Тільки в оману ввели. А ці чорти зараз он де, а нехай вам лихо… даруйте.

— Пане Дубатовк! — зареготав я з полегкістю.

— Щоб вас, пане Білорецький, холера вхопила… о-ох… пробачте. — Величезна тінь сіла, тримаючись за живіт.

А це я пильнував. Занепокоївся. Дійшли до мене чутки, що погане щось коїться з моєю донею. О-ох! І ти також вартував? А щоб тебе грім побив на різдво!.. Я підняв із землі револьвер.

— І чого ви так на мене, пане Дубатовк?

— А чорт його знає! Повзе якийсь глист, то я й схопив. Мученички наші! А щоб тебе батьки на тому світі так зустрічали, як ти мене на цьому, як же ти, падлюко, боляче б'єшся.

Виявилося, що дід і без нашого попередження довідався про навідування дикого полювання і вирішив вистежити його, «якщо молоді такі вже кволі і так обабилися, що не можуть захистити жінки». Кінець цієї прикрої зустрічі ви вже бачили. Ледве стримуючи регіт, який міг здатися неввічливим, я посадив стогнучого Дубатовка на його поганенького коника, який чекав неподалік. Він виліз на нього, стогнучи і кленучи світ, сів боком, буркнув щось на зразок «чорт поніс із привидами змагатися — нарвався на дурня з гострими колінами», і поїхав.

Його пригнічене обличчя, уся його скоцюрблена постать були такі жалюгідні, що я ледь не пирскав. А потім він поїхав у напрямку своєї хати, стогнучи й проклинаючи всіх моїх родичів до двадцятого коліна.

Він зник у темряві, і тут незрозуміла тривога кольнула в моє серце. Це у підсвідомості ворушилася якась жахлива думка, готуючись з'явитися на світ божий. «Руки»? Ні, я так і не міг пригадати, чому хвилює мене це слово. Тут було щось інше… Ага, чому їх так мало? Чому тільки вісім вершників-привидів з'явилося сьогодні біля поваленої огорожі? Куди поділася решта? І раптом дика тривожна думка випливла просто на язик:

«Світилович. Його зустріч з чоловіком в Холодній улоговині. Його дурний жарт про дике полювання, який можна було зрозуміти так, немовби в нього є якісь тверді підозри, що він викрив учасників цієї справи. Боже! Коли цей чоловік справді бандит, він неминуче спробує вбити Світиловича сьогодні ж. Тому їх і мало! Напевне, друга половина вирушила до мого нового друга, а ця — до Болотяних Ялин. Може, вони й зустріч нашу бачили, ми ж, як дурні, стояли сьогодні над урвищем. Ох, яку помилку, коли все це так, зробив ти, Андрію Світилович, не розповівши нам, хто був той чоловік!»

Я зрозумів, треба поспішати, поспішати так, як ніколи в житті. Може, я ще встигну. Успіх нашої справи і життя доброї юнацької душі залежали від швидкості моїх ніг. І я побіг так, як не біг навіть тієї ночі, коли за мною гналося дике полювання короля Стаха.

Я узяв напрямки через парк, переліз в одному місці через огорожу й чимдуж побіг до хати Світиловича. Я не летів, як шалений, я добре знав, що мене не вистачить на всю дорогу, а тому біг розмірено, притискаючи лікті до боків. Триста кроків бігом, якомога швидше, п'ятдесят кроків швидкою ходою — так я вирішив. І я дотримувався цього, хоч серце моє після перших двох верст ладне було вискочити з грудей. Згодом пішло легше, я біг і йшов майже машинально і тільки збільшив норму бігу на чотириста кроків. Шльоп-шльоп-шльоп — і так чотириста разів, туп-туп — п'ятдесят разів. Тьмяні, я їх майже не помічав, пропливали повз мене самотні ялини і верес; у грудях болюче пекло, свідомість майже не працювала. Під кінець я лічив кроки машинально. Я так стомився, що з радістю ліг би на землю або хоч збільшив кількість таких спокійних і приємних кроків на два. Але я сумлінно боровся із спокусою.

Так я прибіг до Світиловичевої домівки, маленького побіленого будиночка в чахлому садочку. Прямо пустими городами, збиваючи то тут то там останні головки капусти, я помчав до ґанку, прикрашеного чотирма дерев'яними колонами, і почав тарабанити в двері. Спокійний вогник у крайньому вікні замерехтів, потім старечий голос спитав з-за дверей:

— Кого це тут носить?

Це був старий дід, колишній «дядько», який жив разом із Світиловичем.

— Відчини, Кіндрате. Це я, Білорецький.

— А боже ж мій! Що сталося? Чого так захекалися?

Двері відчинилися. Кіндрат у довгій сорочці й валянках стояв переді мною, тримаючи в одній руці рушницю, а в другій — свічку.

— Пан дома? — гарячково спитав я.

— Н-нема, — спокійно відповів він.

— А куди пішов?

— А звідки мені знати? Хіба він дитина, пане, щоб казати, куди йде.

— Веди до хати, — гримнув я, розхвильований цією холодною незворушністю.

— Нащо?

— Може, він лишив якусь записку.

Ми зайшли до кімнати Світиловича. Аскетичне ліжко під широкою ковдрою, вимита до жовтизни й натерта воском підлога, килим на ній. На простому сосновому столі кілька товстих книг, папери, розкидані пера. На стіні, портрети: гравійований — Марата у ванні, пробитого кинджалом, намальований олівцем — Калиновського. На другій стіні карикатура: Муравйов з нагаєм у руці стоїть на купі черепів. Його бульдоже обличчя грізне. Катков, низько схилившись, лиже йому зад.

Я переворушив на столі всі папери, але в запалі нічого не знайшов, крім аркуша, на якому рукою Світиловича було написано: «Невже він?» Я схопив кошик для паперів і висипав усе з нього на підлогу: там нічого цікавого, тільки конверт з цупкого паперу, на якому лакейським почерком було написано «Андрусю Світиловичу».

— Були сьогодні панові якісь листи? — запитав я вкрай здивованого Кіндрата.

— Був один, я знайшов його під дверима, коли повертався з городу. І віддав, звісно.

— Він був у цьому конверті?

— Стривайте… Ну, звісно, так.

— А де сам лист?

— Лист? Чорт його знає. Хіба, може, у грубці.

Я кинувся до грубки, відчинив дверцята — звідти вдарило не дуже гарячим духом. Я побачив біля самих дверцят маленький клаптик білого паперу. Схопив його — почерк був той самий, що на конверті.

— Щастя твоє, чортова душа, — вилаявся я, — що ти рано витопив грубу.

Але це було не зовсім щастя. Папірець був складений удвоє, і той його бік, що був ближче до жаринок, зараз уже вкрився білим попелом, став зовсім коричневий. Літер там не можна було розібрати.

Все було ясно: хтось надіслав листа, щоб виманити Світиловича з хати. Він повірив. Видно, той, хто писав, був добре йому знайомий. Тут замислили щось єзуїтсько-витонче, не. Щоб він не пішов до мене, написали, що розмовляли зі мною, що я побіг у повіт, що я чекатиму його десь «… нини, де три одинокі сосни». Що це за «… нини»? До улоговини? До рівнини? Мудрувати не було коли.

— Кіндрате, де тут неподалік на рівнині три одинокі сосни?

— Біс його знає, — задумався він. — Хіба що тільки біля Велетової прірви. Там стоять три величезні сосни. Це там, де коні короля Стаха — кажуть люди — вскочили у прірву. А що таке?

— А те, що над паном Андрієм жахлива небезпека… Давно він пішов?

— Та ні, напевне, годину тому.

Я витягнув його на ґанок, і він, мало не плачучи, показав мені шлях до тих трьох сосон. Я наказав йому залишатися тут, а сам побіг. Я не йшов цього разу, перемежуючи біг. Я летів, я мчав, я викладав останні сили, немовби хотів там, біля трьох сосон, упасти мертвим. На ходу я скинув куртку, шапку, викинув з кишень золотий порттабак і кишенькове видання Данте, яке завжди носив з собою. Бігти стало трохи легше. Я скинув би навіть чоботи, якби для цього не треба було затриматися. Це був шалений біг. За моїми розрахунками я повинен був добігти до сосен хвилин на двадцять пізніше друга. Жах, відчай, ненависть наддавали мені сили. Вітер, який знявся раптом, підштовхував у спину. Я не помітив, що хмари нарешті заснували все небо, що щось важке, гнітюче нависло над землею: я — мчав…