Він був добрий мисливець, цей Ригор. Який жах, пане! Сліди були від двох десятків коней. І підкови старі, з тризубцем, схожі на вила-трійчаки. Таких давно не кують у нас. І часом ці сліди зникали і з'являлися через двадцять, тридцять кроків, наче коні летіли в повітрі. Потім ми знайшли пиж від пайової рушниці, я пізнав би його з сотні. Ригор пригадав, що коли він віз дівча додому, хтось стріляв біля прірви. Ми погнали коней, бо минуло годин п'ять, ніч уже темніла перед світанком. Хутко ми почули — десь іржав кінь. Ми виїхали на велику галявину, яка заросла вересом. Тут Ригор відзначив, що коні дикого полювання розгорнулися у лаву і пішли чвалом. А кінь господаря кілька разів спіткнувся, видно, стомлений. — Голос Бермана раптом здичавів і пересікся: — І в кінці галявини, якраз там, де починалася прірва, ми побачили ще живого коня, який лежав зі зламаною ногою і кричав так жахливо, як людина. Ригор сказав, що пан повинен бути десь тут. Ми знайшли його сліди, які йшли від драговини. Я рушив по них, але вони дійшли до коня, майже до коня, і зникли. Тут на вологому грунті були вм'ятини, немовби впала людина. І далі нічого. Головне те, що слідів поруч не було. Полювання збочило сажнів за десять від того місця. Або Роман піднявся на небо, або коні короля Стаха домчали до нього в повітрі і захопили з собою. Ми почекали з півгодини, і коли почався справжній морок, Ригор ляснув себе по голові і загадав мені надерти бересту. Я, шляхтич, підкорився цьому хлопові: він був такий владний, як магнат. Коли ми запалили берест — він схилився над слідами. «Ну, що скажеш, пане?» — мовив він з виглядом переваги. «Я не знаю, навіщо йому потрібно було йти від драговини, не знаю, як він туди потрапив», — відповів ніяково. Тоді цей хам розреготався… «Він і не думав іти під драговини. Він, мосьпане, ішов у драговину. І ноги в нього зовсім не були викручені задом наперед, як ти, можливо, думаєш. Він відступав, відступав до драговини од чогось жахливого. Бачиш, ось тут він гепнувся об землю. Кінь зламав ногу, і він перелетів через голову. Він, якщо хочеш знати, підвернув ногу: бачиш, крок правої ноги більший і глибокий, отож, він підвернув ліву ногу. Він підступав до драговини задки. Ходімо туди, там ми побачимо, напевне, і кінець». І справді, ми побачили й кінець. Там, де було круте урвище в драговину, Ригор посвітив берестом і сказав: «Бачиш, тут він посковзнувся». Я тримав його за пасок, а він поліз з цього урвища і гукнув мені: «Дивись». І тут я побачив голову Романа, яка стирчала з рудої, масляної поверхні прірви, і скручену руку, якою той встиг схопитися за кореневище від якогось струхлявілого дерева. Ми витягли його з великими труднощами, витягли мертвого: у цих прірвах часто б'ють підводні джерела, і він просто замерз. Та ще до того ж і серце не витримало, як сказав опісля лікар. Боже, на лиці його був такий жах, який не можна пережити і залишитися живим! Потім дівчина ледве не збожеволіла, коли побачила. На руці якийсь укус, комір подертий. А тоді ми приторочили труп до сідла і поїхали. І от не встигли ми від'їхати і тридцяти кроків, як побачили: через просіку пливли невиразні кінні тіні. Дивно було те, що зовсім не гупали копита. А потім заспівав ріг десь зовсім в іншому боці, і так приглушено, немовби крізь вату. Ми їхали з трупом пригнічені, коні харапудилися, вони чують мертве тіло. І ніч була, ох, яка ніч! І десь співав ріг дикого полювання. А тепер знову… Надходить час помсти…

Він замовк, уткнувши обличчя у долоні, пальці на яких, білі, артистичні, були довші за пальці звичайної людини у два рази. Я мовчав, і раптом мене прорвало:

— Як же вам не соромно! Мужчини, дорослі, великі мужчини! І не можете оборонити. Та нехай би це був сам диявол — бийтеся, чорт вас побери! І чому це полювання з'являється тут тільки іноді? Чому при мені ще не було?

— Навіть коли вони з'являються часто, вони не з'являються у ніч на святі дні, а також у середу й п'ятницю.

— Гм, дивні привиди… А в неділю? — У мене все більше ворушилося на дні душі бажання дати по цій порцеляновій, в'ялій, безвольній пиці, бо такі не здатні ні на добрий вчинок, ні на злочин — не люди, а мокриця-трава на городі. — А в пилипівку, на петрівку вони з'являються, коли вони такі вже святі привиди?

— На неділю бог їм дав дозвіл, бо, як пам'ятаєте, Стах був убитий також у неділю, — цілком серйозно відповів він.

— Так що ж він тоді таке, ваш бог? — гримнув я. — Він що, змовився з дияволом? Він що, мерзотник, за кров одного бере душу невинних дівчат, у яких крові того Романа, може, одна крапля!

Він мовчав.

— П'ятсот двадцять чотири тисячі двісті вісімдесят восьма частка Романової крові в її жилах, — подумавши, вмить підрахував я. — На що він тоді здатний, цей ваш бог?

— Не кощунствуйте, — перелякано вигукнув він. — За кого ви заступаєтеся?

— Занадто багато чортівщини навіть для такого дому, — не заспокоювався я. — Малий Чоловік, Блакитна Жінка, а тут ще це дике полювання короля Стаха. Облога і зсередини, і ззовні, хай би він згорів, цей дім!..

— Мгм, щиро кажу вам, шановний пане, що я не вірю у Чоловіка і Жінку.

— Їх бачили всі. І ви також.

— Я не бачив, я чув. А природа звуків невідома нам. Та й до того, я знервована людина.

— Бачила господиня.

Очі Бермана скромно опустилися. Він повагався і сказав тихо:

— Я не здатний їй в усьому вірити. Вона… ну, одно слово, мені здається, її бідна голівка не витримала цих жахів. Вона… м-м… своєрідна в психічному розумінні людина, щоб не сказати більше.

Я також думав про це, тому замовк.

— Але я також чув це.

— Дикунство. Це просто акустичний обман. Галюцинація, шановний пане.

Ми посиділи мовчки, я відчував, що сам починаю божеволіти від милих пригод, які тут відбувалися.

Тієї ночі мені снилося: безшумно скаче дике полювання короля Стаха. Безшумно ржуть коні, безшумно опускаються копита, хитаються вирізні поводи. Холодний верес під їхніми ногами; мчать сірі нахилені наперед тіні, і болотні вогні горять на кінських лобах. А над ними, у небі, горить самотня, гостра, як голка, зірка.

Коли я прокинувся, я чув у коридорі кроки Малого Чоловіка і часом його тихий жалісний стогін. А потім знову чорна безодня важкого сну, і знову скаче по вересі і драговині стрімке, як стріла, полювання.

Жителі Велетової прірви, видно, не дуже любили їздити на великі бали. Я міркую так, тому що не часто буває у такому глухому закутку повноліття єдиної спадкоємиці маєтку, і все-таки через два дні до Болотяних Ялин з'їхалося ніяк не більше чотирьох десятків людей. Запросили й мене, хоч я згодився дуже неохоче: я не любив провінційної шляхти і до того ж майже нічого не зробив за ці дні. Не зробив майже ніяких нових записів, а головне, ані на крок не рушив уперед, щоб розгадати таємницю цього чортового барлога. На старому плані сімнадцятого століття ніяких слухавок не було, а кроки і стогін лунали щоночі на диво регулярно.

Я ламав голову над усією цією чортівнею, але нічого не міг придумати.

Так от, уперше, може, за останні десять років палац зустрічав гостей. Засвітили плошки над входом, зняли чохли з люстр, сторож цього разу перетворився на швейцара, узяли з навколишніх хуторів ще три служниці. Палац нагадував нарум'янену бабусю, яка останній раз вирішила піти на бал, згадати молодість і опісля лягти в могилу.

Не знаю, чи треба змальовувати цей шляхетський з'їзд? Добру і цілком правильну картину чогось подібного ви знайдете у Хвельки з Рукшениць, незаконно забутого нашого поета. Боже, які це були виїзди! Старі фаетони з покоробленою шкірою, зовсім без ресор, з колесами, сажень заввишки, але обов'язково з лакеєм на зап'ятках (у «лакеїв» були чорні від землі руки). Які це були коні! Росінант здався б поряд з ними Буцефалом. Худорляві, з нижньою губою, відвислою, як чаплія, із з'їденими зубами. Упряж мало не мотузяна, зате то тут, то там на ній блищать золоті бляшки, які перекочували із збруї «золотого віку».