«Це кінець», — подумав я.

Але чекати кінця, склавши лапки, не в моїй натурі. Через п'ятнадцять хвилин будуть тут. Місцевість нерівна. Подекуди є болотця, які можна перебігти мені, а не вершникам (хоч, може, коли вони привиди, вони перелетять їх у повітрі). Я можу заплутати сліди.

Я скинув чоботи, щоб у перші хвилини не привертати уваги погоні шумом своїх кроків, і пішов, спочатку не поспішаючи, а потім, коли улоговина сховалася, швидше. Я петляв, біг по вересу, ноги мої змокли від роси. Я попрямував спершу вздовж улоговини, а потім круто звернув до Болотяних Ялин кущами. Кілька разів я біг по воді — чи зважати мені було на це? Незабаром я знову добіг до стежки, а коли обернувся, то побачив дике полювання уже на цім боці. Воно з тією самою впертістю рухалося по моїх слідах. Погоня мчала, гриви і плащі маяли в повітрі.

Користуючись тим, що я схований від них кущами, а стежка іде під узвіз, я узяв чоботи в руки і дав по стежці такий клас бігу, якого не давав ніколи досі і, мабуть, ніколи опісля. Я мчав так, що вітер свистів у вухах, пекло в грудях, виїдав очі піт. А тупіт за моєю спиною, хоч і повільно, а наближався. Незабаром мені вже почало здаватися, що я впаду, я й справді двічі спіткнувся, але випростався і біг, біг, біг. Повільно, дуже повільно наближався темний парк, а тупіт лунав усе ближче й ближче.

На моє щастя, прийшло друге дихання, як сказали б зараз. Я біг навпрошки, через канави і ями, оминаючи горби, на яких мене могли помітити. І тупіт лунав то ближче, то далі, то з правого, то з лівого боку. Мені не було часу оглядатися, але один раз я все-таки оглянувся з кущів. Вони, люди дикого полювання, летіли за мною у молочному низькому тумані.

Коні їхні розпростерлися в повітрі, вершники сиділи нерухомо, верес дзвенів під копитами. І над ними, у клаптику чистого неба, горіла самотня гостра зірка.

Напруживши останні сили, я скотився з гори, перетнув широку стежку, стрибнув у канаву і побіг по дну, по воді. Канава наближалася до огорожі. Я вискочив з неї і одним стрибком підлетів до огорожі. Вони були за якихось двадцять сажнів од мене, але трохи забарилися, і це дало мені можливість проскочити у ледь помітну дірку і заховатися в бузку. На стежці було зовсім темно від дерев, і тому, коли вони майже безшумно промчали повз мене, я не зміг роздивитись їх. Але я добре чув, як головний простогнав: «До прірви».

Дике полювання помчало далі, а я сів на землю. Серце моє билося, як овечий хвіст. Але швидко підвівся. Сидіти після бігу не можна. Я добре розумів, що тільки одержав відстрочку. Вони можуть швидше домчати до будинку кружним шляхом, ніж я дійду до нього напрямки. І знову побіг. Ноги мої були збиті до крові, двічі я упав, спіткнувшись об коріння, ялинові лапи стьобали моє обличчя. Громаддя палацу виросло переді мною зовсім несподівано, і водночас я почув тупіт копит десь попереду. Вони знову лунали, вони гриміли так часто, що я шкірою відчував: вони мчали неймовірно швидким чвалом.

Я пішов ва-банк. Я міг сховатися, але в палаці була дівчина, яка зараз, певно, дуже злякалася. Я повинен бути там, там моя зброя. Кількома стрибками я опинився на ґанку і затарабанив у двері.

— Надіє Романівно! Надіє Романівно! Відчиніть!

Кричати не можна було. Вона могла зомліти від жаху. А цокіт копит був уже тут, на цій половині палацу. Я грюкав.

Двері відчинилися раптово. Я вскочив до зали, міцно замкнув двері і хотів було кинутися по зброю, але крізь вічко побачив, що тьмяні коні промчали далі і зникли за поворотом алеї.

Я глянув на Яновську, вона стояла вражена моїм виглядом, глянув у люстро і жахнувся: увесь обдертий, пошарпаний, з кров'ю на руках, із скуйовдженим волоссям стояв і дико дивився на мене мій двійник. Я знову глянув на Яновську: бліда, з мертвим обличчям, вона заплющила очі і спитала:

— Вірите ви тепер у дике полювання короля Стаха?

— Тепер вірю, — похмуро сказав я. — І ви не побоялися відчинити мені двері в таку мить?! Маленьке мужнє серце…

У відповідь вона розридалася.

— Пане Білорецький… пане Андрію… Андрію. Я так боялася, так боялася за вас. Боже… боже… боже! Хоч би взяв ти тільки мене саму!

Руки мої стиснулися в кулаки.

— Пані Надіє! Я не знаю, привиди це чи ні. Привиди не могли бути такими реальними, люди не могли бути такими примарними, палати такою нечистою люттю. Але я клянуся вам, клянуся. За цей ваш жах, за ці ваші сльози вони заплатять мені, заплатять дорогою ціною. Клянуся вам.

Десь далеко завмирало часте відлуння кінських копит.

Коли досі темп моєї розповіді був трохи уповільнений, то тепер він буде, навпаки, чи не занадто швидкий. Але що вдієш, події з тієї жахливої ночі так мчали, що в мене паморочилася голова.

Вранці наступного дня ми ходили з Яновською до села, де я записував легенди. Всю дорогу я переконував її, що не треба так боятися дикого полювання, розповів, як я вчора ошукав його, а в голові крутилося: «Що ж це було? Що?»

Господиня трохи повеселішала, але все-таки була пригнічена: такою я її ще не бачив. А коли я повернувся до палацу (Яновська затрималася біля флігеля із сторожем), я помітив брудний аркуш паперу, приколений колючкою до стовбура ялини на видному місці. Я зірвав його:

«Те, що повинно загинути, загине. Ти мандрівний чоловік, чужинець якийсь. Зійди з дороги. Ти чужий тут, яке тобі діло до проклятих родів. Полювання короля Стаха приходить опівночі. Чекай».

Я тільки плечима знизав. Після такого апокаліптичного жаху, який я пережив учора, ця погроза здалася мені поганою мелодрамою, непродуманим ходом і, між іншим, переконала мене в земному походженні цієї чортівні (як ви побачите далі, даремно).

Я сховав листа. А вночі відбулося одразу дві події. Спав я дуже погано, мучили якісь страхіття. Я прокинувся опівночі від кроків, але цього разу якась незрозуміла впевненість, що це не просто звуки, змусила мене встати. Я накинув халат, обережно відчинив двері і вийшов у коридор. Кроки лунали в далекому його кінці. Я пішов за ними і… побачив економку, яка зі свічкою йшла кудись. Я обережно подався за нею, тримаючись темряви. Вона зайшла до якоїсь кімнати. Я кинувся услід, але економка виглянула звідти, і я ледве встиг притиснутись до стіни. Коли Я підійшов до кімнати, то побачив там тільки старий письмовий стіл, різьблену шафу. На підвіконні стояла свічка. Я зайшов туди, дуже обережно заглянув у шафу — порожня. Кімната була зовсім порожня, і, на жаль, мені не можна було вартувати в ній: я міг зіпсувати всю справу. Тому я пішов за ріг коридора і став там. У халаті було холодно, мерзли ноги, але я стояв. Я стояв, напевне, уже з годину, коли раптом друге явище вразило мене. Коридором просувалася блакитна жіноча постать. Звідки вона з'явилася — не знаю: коридор у тому кінці також робив коліно. Вона рухалася плавно, немовби пливла. Я тільки було рушив туди, як зупинився вражений. Лице цієї жінки було лицем Надії Яновської, тільки дивно зміненим. Воно було дуже поважне й спокійне, доросліше і якось навіть більш витягнуте. Де я бачив таке? Я вже здогадався і все-таки не вірив сам собі. Ну, звісно, портрет страченої жінки в залі. Блакитна Жінка!

Я забув про економку, про холод, про все. Цю таємницю я мусив розкрити негайно. І я рушив туди. А вона пливла, пливла від мене, і тут тільки я зауважив, що велике вікно її коридорі напіввідчинене. Вона ступила на низьке підвіконня і зникла. Я добіг до вікна, виглянув і нічого, нічого не побачив, немовби хтось глузував з мене. Ріг будинку, правда, зовсім недалеко, але карниз був той самий вузький карниз. Я вщипнув себе за руку — ні, я не спав.

Мене так вразила ця нова пригода, що я ледь не пропустив повернення економки. Та йшла із свічкою, тримаючи в руці якийсь аркуш паперу. Я закляк у ніші дверей, вона пройшла повз мене, не помітивши, потім виглянув і побачив, що вона спинилася біля вікна, похитала головою, і, бурмочучи щось, зачинила його.