Я порозмовляв з Ригором, і той сказав, що це цілком можливо, обіцяв навіть допомогти, бо його дядько і дід були мулярами Яновських ще за кріпацтва.

— Ховається десь тут, злодюга, але хто він, де ходи в стінах, як він потрапляє туди — невідомо, — буркнув Ригор. — Нічого, розшукаємо. Знайдемо. Тільки ви дуже стережіться. Лише й бачив я на своїм віку двох людяних панів, та один уже загинув. Шкода буде, якщо й з тобою щось трапиться. Тоді і вся ваша паскудна порода не має права хліб їсти й повітря псувати.

Бермана вирішили поки що не чіпати, щоб не сполохати передчасно.

Після цього я узявся за докладний аналіз листа невідомого до Світиловича. Я зіпсував дванадцять аркушів паперу, поки не відновив невеличку частину листа.

Чорт знає, що таке. Я майже нічого не отримав від цього розшифровування. Ну, переконався, що тут було щось злочинне. Ну, довідався ще, що невідомий «Лікол…» (яке поганське ім'я!) спритно використав наші стосунки, про які міг тільки здогадуватися. І нічого! Більше нічого! А проте великий сірий камінь ліг на могилі людини, яка була або могла бути (людина — це те, чим вона буде, а не те, чим вона є зараз) для моєї країни чимось у сто разів більшим за мене. І не сьогодні, так завтра такий самий камінь міг притиснути й мене. Куди тоді подінеться Надія Романівна?

Той день приніс ще одну новину: принесли цидулку, в якій велемовними словами й на дуже поганому папері мене викликали в суд до повітового містечка. Треба було їхати. Я домовився з Ригором щодо коня, передав йому своє міркування про лист, і він розповів, що за хатою Горобурди стежать і нічого підозрілого не помічають.

Думки мої знову звернулися до Бермана.

Цього спокійного й не по-осінньому тихого вечора я довго думав над тим, що чекає мене в повіті, і вирішив ні в якому разі не затримуватися там. Я зовсім було зібрався іти відсипатися перед дорогою, коли раптом, звернувши за ріг алеї, побачив на вкритій мохом лаві Яновську. Чорно-зелене од вікових ялин світло клало прозорі відблиски на її блакитну сукню, на руки, що лежали на колінах, на очі, трохи неосмислені, як це завжди буває у людини, котра цілком поринула у свої думки.

Слово, що я давав самому собі, було міцним, пам'ять мертвого друга зробила це слово ще міцнішим, і все-таки я кілька хвилин з якимсь радісним захопленням думав про те, що міг би обняти цю худеньку постать, притиснути до грудей. І боляче билося моє серце, бо я знав, що ніколи цього не буде.

Але вийшов я до неї з-за дерев майже спокійний.

Ось підвела голову, побачила мене, і яким милим, теплим вогнем засяяли променисті очі…

— Це ви, пане Білорецький. Сідайте тут, поруч.

Помовчала і сказала з дивним переконанням:

— Я не запитую вас, чому ви набили того чоловіка. Я знаю, коли ви зробили це, значить, інакше не можна було. Але я дуже непокоюся за вас. Ви повинні знати, що суду тут нема. Це пройдисвіти, це брехуни, це… погані й наскрізь продажні люди. Вони можуть засудити вас. І, хоч невелика провина для шляхтича набити поліцейського, вони можуть вислати вас звідси. Вони всі, разом із злочинцями, утворюють одну велику спілку. Марно благати їх про правосуддя: не скоро, може, навіть ніколи не побачить його цей благородний і нещасний люд. Навіщо ви зробили це?

— Я заступився за жінку, Надіє Романівно. Ви знаєте, у нас такий звичай.

І тут вона так проникливо глянула мені в очі, що я похолов. Звідки це дівчатко могло навчитися читати в серцях, що надало їй таку силу?

— Ця жінка, повірте, могла б і потерпіти. Занадто дорого, коли вас вишлють, заплатить ця жінка за насолоду, яку ви дістали, давши по зубах цьому шахраюватому, вульгарному дурневі.

— Не турбуйтеся, я повернуся. А в цей час ваш спокій захищатиме Ригор.

Вона заплющила очі. Потім сказала:

— Ах, нічого ви не зрозуміли… Хіба річ у цій небезпеці? Не треба, не треба вам їхати в повіт… Проживете тут ще день-два і залишите Ялини назавжди.

Її рука з тремтячими пальцями лягла на мій рукав.

— Чуєте, я вас дуже-дуже прошу… Я був такий неуважний, що сказав:

— Наприкінці цього листа до небіжчика Світиловича стоїть підпис, частина його: «Лікол». Чи нема в окрузі шляхтича, у якого ім'я або прізвище починалося б так?

Обличчя її одразу спохмурніло, як хмарніє день, коли зникає сонце.

— Ні, — враженим і тремтячим як від кривди голосом відповіла вона. — Хіба що Лікалович… Це додаток до прізвища покійного Кульші.

— Ну, це навряд чи, — байдуже сказав я.

Я тільки через годину зрозумів, якою я був грубою худобиною. Це сталося, коли я глянув на неї і побачив, як з-під долоні, якою вона прикрила очі, викотилася і поповзла вниз важка, надзвичайно самотня сльоза, скоріше знемагаючого од відчаю мужчини, аніж дівчини-напівдитини.

Я завжди шалено гублюся і стаю Слиньком Кисілевичем від жіночих і дитячих сліз, а це була сльоза така, яку крий боже побачити комусь у житті, та ще в жінки, для якої охоче б із шкури виліз, аби тільки вона була весела.

— Надіє Романівно, що ви? — забурмотів я, і губи мої мимоволі склалися в усмішечку приблизно такого гатунку, яка буває на обличчі дурня, коли він присутній на похороні.

— Байдуже, — уже майже спокійно відповіла вона. — Просто я ніколи не буду… справжньою людиною. Я плачу… По Світиловичу… по вас… по собі. І навіть не за ним плачу, а по загубленій його молодості, — я добре розумію це! — по щастю, яке нам заборонене, по щирості, якої у нас нема Знищують найкращих, найцінніших Пригадуєте, як казали колись: «Не маємо князя, проводиря і пророка, і, як листя, маємося по грішній землі» Не можна сподіватися на краще самотньому серцю й душі, і ніхто не зарадить їм І дотліває життя.

Встала, судомним рухом переламала гілочку, яку тримала в руках.

— Прощайте, дорогий пане Білорецький. Може, ми й не побачимося більше. До кінця життя я буду вдячна вам… От і все. І кінець.

І тут мене на мить прорвало Не відчуваючи, що повторюю слова Світиловича, я випалив:

— Нехай уб'ють — і мертвий приповзу сюди!

Нічого не відповіла, тільки знову поклала мені руку на рукав, мовчки глянула у вічі, пішла. Я залишився сам.

Можна було вважати, що сонце зробило один оберт (я вживаю слово «вважати» тільки тому, що сонце не виглядало з-за хмар), коли я опівдні з'явився до повіту. Це було пласке, наче перепічка, містечко, гірше за будь-яке інше, і відділяли його од Яновської округи тільки верст вісімнадцять-двадцять чахлих лісів. Кінь мій цокав копитами по брудних вулицях, довкола замість будинків були якісь курники, і єдиним, що відрізняло це містечко від села, були смугасті будки, біля яких стояли вусаті цербери в латаних мундирах, та ще дві-три цегляні крамниці на високих арках. Худі єврейські кози іронічними очима дивилися на мене із гнилих стріх.

Зате трохи далі височіли могутні, вкриті мохом мури давньої уніатської церкви з двома величезними стрілчатими вежами над чотирикутником похмурого кам'яного будинку ксьондза.

І над усім цим панувала така сама, як і повсюди, бридота занедбаності: на дахах, поміж ребристими латами, росли досить великі берізки.

На головній площі грязюка була по коліна, перед обшарпаним, сірим будинком повітового суду, майже на ґанку, лежало зо шість свиней, які тремтіли від холоду.