Я ступив крок, схопив чоловічка за петельки, витягнув з-за стола і підняв у повітрі. Потряс.

— Хто?! — ревнув я і сам відчув, як побіліли мої очі.

Він напрочуд правильно зрозумів моє запитання.

— О-йой! Не знаю, не знаю, пане. Ох, що мені робити? Вони вб'ють мене, уб'ють.

Я кинув його на підлогу і схилився над ним:

— Хто?!

— Пане, пане. Ручки-ніжки поцілую, не треба…

— Хто?!

— Я не знаю. Він надіслав мені триста карбованців і при них листа з вимогою вислати вас, бо ви перешкоджаєте. Там був тільки самий наказ, і там говорилося, що його цікавить пані Яновська, що йому корисна її смерть або шлюб з нею. І ще там було сказано, що він молодий, і дужий, і спроможний у випадку чого заткнути мені горло.

Схожість судді з тхором доповнилася раптом ще й смородом. Я подивився на залите слізьми обличчя цієї худобини і, хоч підозрівав, що він знає трохи більше, ніж каже, з гидливістю відштовхнув його. Не міг я бруднити руки об цього… Не міг. Інакше втратив би повагу до себе назавжди.

— Ви ще відповісте за це, — кинув я від дверей. — І такій гидоті потрапляють під суд люди! Бідні селяни!

… Я їхав дорогою через ліс і міркував про все, що сталося. Це було більш-менш легко, все, здається, ставало на свої місця. Ясно, натхненник полювання не Дубатовк: яка йому вигода, він не спадкоємець Яновської. І не економка. І не нещасна божевільна в садибі Кульшів. Я перебрав усіх, навіть тих, на кого не можна було й подумати, бо став дуже недовірливий. Злочинець молодий, йому корисна або смерть Яновської, або шлюб з нею. Виходить, він має якісь права на спадщину. Цей чоловік, як підозрівав Світилович, був на балу в Яновської, він якось впливав на Кульшу.

Тільки двоє відповідали всьому цьому: Ворона і Берман. Але чому Ворона так по-дурному повівся зі мною? Ні, скоріше за все — це Берман. Він знає історію, він міг надихати якихось бандитів на це. Треба тільки довідатися, яка йому користь від смерті Яновської.

Але хто такий Малий Чоловік і Блакитна Жінка Болотяних Ялин? Голова мені паморочилася, і весь час крутилося у ній те саме слово:

«Рука…», «рука…». Чому рука? Ось-ось пригадаю… Ні, знову відлетіло. Ат, темна душа… Ну що ж, треба шукати дрикгантів і весь цей маскарад. І скоріше.

Того вечора з'явився Ригор, увесь забруднений грязюкою, спітнілий і стомлений. Похмуро сидів на пеньку перед палацом.

— Схованка в лісі, — буркнув нарешті. — Сьогодні довідався, що, крім тієї стежки, де я тоді вартував, є друга, з півдня. Тільки вона на лікоть під тванню. Я зайшов у саму пущу, але тут натрапив на непрохідну прірву. І не знайшов слідів через неї… Разів зо два мало не втопився. Заліз на верхівку найбільшої сосни і бачив на тому боці величезну галявину, а серед кущів і дерев — стріху якоїсь великої споруди. І димок. І один раз у тому боці заіржав кінь.

— Треба буде піти туди, — зауважив я.

— Ні, тільки без дурниць. Там будуть мої люди. І нехай пан пробачить, але коли ми спіймаємо цих поганців, ми вчинимо з ними, як з конокрадами.

Обличчя його з-під довгого чуба дивилося на мене з недоброю посмішкою.

— Селяни терплять, селяни прощають, селяни в нас святі. А тут я сам вимагатиму, щоб з цими… як з конокрадами: прибити осиковими цвяхами до землі руки й ноги, а потім такий самий кілок, тільки більший, у задній прохід, до самого нутра. І від хат їхніх навіть жаринки не залишу, все пущу попелом, щоб духу навіть… щоб духу їхнього смердючого не зосталося. — Подумав і додав: — І ти стережися. Може, і в твоїй душі колись панський дух заграє. Тоді й з тобою так… пане.

— Дурень ти, Ригоре, — холодно процідив я. — Світилович також паном був, а все своє коротке життя вас, йолопів, від неситої шляхти та пихатих суддів обороняв. Чув, як над ним голосили? І я можу так загинути… за вас. Мовчав би краще, коли бог розуму позбавив.

Ригор знову криво посміхнувся, потім дістав звідкілясь із свитки конверт, такий пожмаканий, немовби його з вовчої пащі витягнули.

— Добре, не сердься… Ось тобі лист. У Світиловича три дні, як лежить, бо так на конверті… І листоноша казав, що сьогодні заніс тобі до Болотяних Ялин ще й другого. Прощавай, завтра прийду.

Я на місці роздер конверта. Лист був од відомого знавця місцевої генеалогії з губернії, якому я писав. У ньому була відповідь на одне з найважливіших запитань.

«Вельмишановний добродію мій, пане Білорецький. Надсилаю вам відомості про людину, якою ви цікавитесь. Ніде в генеалогічних моїх списках, як і в оксамитових книгах, про давність роду Берманів-Готевичів я нічого не знайшов. Але в одному давньому акті я натрапив на звістку, доволі цікаву. Виявилося, що 1750 року у справі відомого вольнодумця Немирича є згадка про якогось Бермана-Готевича, який був за ганебні вчинки засуджений до вигнання за межі колишнього королівства Польського й позбавлений шляхетських прав. Цей Берман був зведеним братом Яроша Яновського, що носив прізвисько Схизмат. Ви повинні знати, що зі зміною влади старі вироки позбавлені чинності, і Берман, коли це нащадок того Бермана, може претендувати на прізвище Яновський, коли головна віть цього сімейства згасне. Прийміть запевнення… і т. ін.».

Я мов остовпів і все перечитував рядки листа, хоч уже дуже стемніло й літери розпливалися перед моїми очима.

— Ч-чорт!.. Усе ясно. Берман — спадкоємець Яновської, огидний мерзотник, особливий негідник.

І раптом мені спало на думку:

— Рука… звідки рука. Ага! У Маленького Чоловіка, коли він дивився на мене крізь шибку, була рука, як у Бермана, такі самі довгі, нелюдські пальці.

І я кинувся у палац. По дорозі зайшов до своєї спальні, але листа там не було. Економка сказала, що лист був тут, повинен бути тут. Вона винувато квоктала переді мною: вона взагалі стала після тієї ночі в архіві дуже улесливою і лагідною.

— Ні, пане, я не знаю, де лист. Ні, на ньому не було поштового клейма. Ні, скоріше за все листа надіслали з Яновської округи, а може, з повітового містечка. Ні, тут не було нікого…

Ось хіба що тільки пан Берман, який заходив сюди, думаючи, що пан дома.

Я не слухав її далі. Очі мої пробігли по бюро, де лежали розкидані папери, в яких, видно, порпалися. Після цього я вибіг з кімнати й побіг до бібліотеки. Там не було нікого, тільки книжки цілими стосами лежали на столі. Їх несподівано кинули для якоїсь важливішої справи. Тоді я рушив до Бермана. І тут сліди поспішності, навіть двері не зачинені. Кволий вогник сірника кинув кружок світла на стіл, і я помітив на нім одну рукавичку і розірваний навскіс конверт, такий самий, як у Світиловича тоді, того жахливого вечора.

«Пане Білорецький, поважаний брате Я мало і кепсько знаю про дике полювання. Але я все-таки можу сказати тобі щось цікаве. До того ж я можу розкрити тобі один секрет, таємницю деяких темних подій у вашому домі… Можливо, це просто вигадка, але мені здається, що ти шукаєш не там, де треба, голубчику Небезпека у власному палаці пані Яновської. Коли хочеш знати дещо про Малого Чоловіка Болотяних Ялин приходь сьогодні о сьомій годині надвечір на те місце, де загинув Роман і де лежить його хрест Там твій невідомий добродій розповість тобі, в чому корінь смертних подій».

Я на хвилину завагався, згадавши долю Світиловича, але довго вагатися не можна було, годинник показував за п'ятнадцять сьому А тут ще Бермана нема… Куди пішов? Коли він і Малий Чоловік, і керівник дикого полювання — одна особа, він повинен дуже занепокоїтися, прочитавши перлюстрованого ним листа Чи не пішов він замість мене на побачення з незнайомцем, щоб заткнути йому рота? Цілком можливо. А тут ще сторож на моє запитання про Бермана показав рукою на північний захід, якраз у напрямку алеї і дороги, що вела до хреста Романа Старого.

Я побіг туди. Ах, скільки я набігався за ці дні і, як сказали б нині, натренувався! Чорт його побери, такий тренаж разом з Болотяними Ялинами! Ніч була трохи світліша, ніж завжди Промені величезного червоного місяця освітлювали часом, пробиваючи хмари, землю, навскіс падали поміж чорними стовбурами дерев Місяць стояв над вересовими пустками, такий величезний, червоний, такий райський, сяючий, такого вогнистого, щасливого кольору була ця планета, що туга за чимось світлим, ніжним, несхожим на ці болота й пустки залила моє серце. Немовби підпливли до землі і згоріли в повітрі якісь невідомі країни, міста з розтопленого золота і немовби було в них інше, не таке, як наше, життя.