Риси обличчя були виразні, чітко окреслені, такі правильні, що згодилися б як взірець навіть великому скульпторові. І все-таки я не думаю, щоб якийсь скульптор спокусився ліпити з неї Юнону: рідко мені траплялося бачити таке неприємне, варте жалю лице. Губи дивно перекривлені, біля носа глибокі тіні, колір обличчя сірий, чорні брови в якомусь чудернацькому зламі, очі величезні-величезні, чорні, але в них якийсь незрозумілий, застиглий вираз.
«Неборака, до потворності невродлива», — з жалем подумав я і опустив очі.
Я знаю багатьох жінок, які до самої смерті не пробачили б мені цих опущених очей, але ця, видно, призвичаїлася бачити щось недобре на обличчях усіх людей, яких стрічала: вона зовсім не звернула на це уваги.
Не знаю, чи хотіла вона піднести руку до моїх губів, чи просто подала її для рукостискання на англійський манір, а може, рука просто здригнулася, але я взяв її кволі пальчики і шанобливо підніс їх до губів. Може, я навіть затримав їх довше, ніж треба було: я ж повинен був трошки спокутувати той гріх опущених очей.
Коли я опустив руку, в очах цієї дівчини — ні, навіть дитини — з'явилося щось гарячкове, болюче, дивне. Вона так само, як і раніше, мовчки вказала мені рукою на крісло перед каміном. Я, однак, не сів, поки не сіла вона. І знову той самий дивний вираз в очах. І тут я пригадав, як тремтіла її рука біля моїх губів, і зрозумів, що вона просто не вміла подавати, що їй ніколи не цілували руки. А й справді, що можна було чекати від цієї проклятої богом болотяної нори серед лісів.
… Коли та сама економка з міцно стиснутими губами принесла нам вечерю і залишила нас самих, я запитав, з ким я розмовляю?
— Я господиня Болотяних Ялин. Надія Яновська.
— Даруйте, може, мені треба було відрекомендуватися раніше? Я, сам того не бажаючи, обдурив вашу економку. Я зовсім не купець…
— Я знаю, — дуже спокійно сказала вона, — купці не такі, а я вас уже бачила. Там, над дверима, є… високо… непомітне вічко, щоб дивитися. Коли до нас приїжджає хтось, я одразу бачу, завжди. Тільки вельми, вельми рідко приїжджають до нас люди. І вони бояться. І я також мало кого можу пустити до нас. Ви не такий, як інші… Рідко бувають у нас варті довір'я люди.
Мене неприємно вразила така, м'яко кажучи, відвертість. Що це? Тонкий розрахунок чи наївність? Але скільки я не вдивлявся в це перекривлене обличчя, я не міг помітити на ньому навіть знаку якоїсь прихованої думки.
Обличчя було щире, дитяче. Але найбільше мене переконував голос. Він був повільний, лінивий, байдужий і водночас тремтливий і уриваний, як голос нічної пташки.
— І до того ж я взагалі бачила вас… раніше.
— Де? — щиро здивувався я.
— Не знаю. Я багатьох людей бачу. Мені здається, що я вас бачила ві сні… Часто… А може, і не ві сні. Вам не доводилося відчувати таке… немов ви жили колись, давно… І тепер відкриваєте, знаходите багато з того, що бачили… давно-давно.
Я людина здорова. І я ще не знав тоді, що таке буває мисом у знервованих людей з дуже тонкою сприйнятливістю. У них якось порушується зв'язок між першими враженнями І наступними уявленнями пам'яті. Схоже їм здається тотожним, вони відкривають у предметах, які їм зовсім не відомі, щось давно знайоме. А свідомість — вічний реаліст — противиться цьому. Тому й виходить, що предмет водночас і цілком знайомий і таємниче незнайомий.
Повторюю, я не знав цього. І все-таки ні на хвилину не спадало мені на думку, що ця жінка може брехати, такою щирістю і звичайністю віяло від її слів.
— Я вас бачила, — знову повторила вона. — Але хто ви? Я не знаю вас.
— Мене зовуть Андрій Білорецький, пані. Я вчений-фольклорист.
Вона зовсім не здивувалася. Здивувався я, довідавшись, що ці слова їй знайомі.
— Що ж, дуже цікаво. А чим ви захоплюєтесь? Піснями, приказками?
— Легендами, пані. Давніми місцевими легендами.
Я перелякався не на жарт. Вона раптом випрямилася, немовби її катували електричним струмом, лице поблідло, повіки закрилися, але я згоден був забожитися, що за ними очі її закотилися.
Переляканий, я підтримав її голову і підніс до губів склянку з водою, але вона вже опритомніла. І тут очі її заіскрилися таким обуренням, таким невимовним докором, що я відчув себе останнім мерзотником, хоч і не знав, чому повинен мовчати про свою професію. Я відчув тільки, що тут щось пов'язане із старим правилом: «У домі повішеного не говорять про шворку».
Уриваним голосом вона сказала:
— І ви… І ви також… Навіщо ви мене мучите, навіщо мене всі…
— Господине, пані. Ради бога, я не думав, я не знаю. Дивіться, ось посвідчення від академії, ось лист губернатора. Я ніколи не був тут. Даруйте, даруйте мені, якщо я вам чимось завдав болю.
— Байдуже, — сказала вона. — Заспокойтеся, пане Білорецький. Це так… Я просто ненавиджу ці темні витвори дикунського розуму. Може, і ви колись зрозумієте, що це таке, ця темрява. А я зрозуміла давно. Тільки перш, ніж зрозуміти до кінця, — я помру.
Я знав: неделікатно розпитувати далі. Я промовчав. І тільки опісля, коли вона помітно заспокоїлася, сказав:
— Пробачте, якщо я вас вразив, пані Яновська. Я одразу став вам неприємний. Коли ви хочете, щоб я від вас поїхав? Мені здається, краще зараз.
Лице її знову дико скривилося.
— Ах, хіба в тім річ! Не треба. Ви вельми, вельми скривдите мене, якщо поїдете зараз. І до того ж, — голос її затремтів, — що, якби я вас попросила, розумієте, попросила вас лишитися тут, у цьому домі. Хоча б на два-три тижні, до того часу, поки закінчаться темні осінні ночі.
Погляд її почав блукати. На вустах з'явилася жаліслива усмішка.
— Потім буде сніг… І сліди на ньому. Звичайно, ви робіть, як хочете. Але мені було б неприємно, якби про останню а Яновських сказали, що вона забула стародавню гостинність.
Вона так сказала «остання з Яновських», ця вісімнадцятирічна дівчинка, що мені чомусь аж по серці різонуло жалем.
— Що ж, — продовжувала вона, — якщо цікавитесь цим, бридким, хіба я можу перечити. Інші збирають навіть зміїв. Я повинна вам сказати, що ви приїхали у заповітний край. Тут привидів і примар більше, ніж живих людей. Селяни, яких трясе трясця, розповідають дивовижні й жахливі історії. Вони живляться картоплею, голодним з половою хлібом, пісною вівсянкою і фантазією. Ночувати вам у їхніх хатах не можна: там бруд, скупченість і трясця. Ходіть по навколишніх хуторах, вам за мідяки, які підуть на хліб чи горілку, що на мить зігріє вічно холодну від трясці кров, розкажуть усе. А увечері приходьте сюди. Тут вас завжди-завжди чекатиме стіл, ліжко і вогонь у каміні. Запам'ятайте, я господиня тут, селяни слухають мене. Згода?
У цей час я достеменно знав, що ніхто цього дитинчати не слухає, ніхто його не боїться і ніхто від нього не залежить. Можливо, усім іншим я усміхнувся б просто у вічі, але в цьому «наказі» було стільки ще не зрозумілого для мене благання, стільки жалісливого й очікуючого, що я опустив повіки й сказав:
— Добре. Я підкоряюся бажанням панночки.
Вона не помітила іронічної іскри в моїх очах і навіть почервоніла на мить, очевидно, тому, що її послухали.
… Дуже скромну вечерю прибрали з стола. Ми залишилися у кріслах перед каміном. Яновська озирнулася на чорні вікна, за якими шуміли й терлися об шибки величезні дерева, і сказала:
— Пан Білорецький ще не хоче спати?
Цей дивний вечір так настроїв мене, що спати мені розхотілося. І от ми сиділи поруч і дивилися в огонь.
— Скажіть, — раптом запитала вона, — люди повсюди живуть так, як у нас?
Я з подивом глянув на неї: невже вона ніколи не покидала цього будинку? Вона, немов зрозумівши, відповіла:
— Я ніде не була, крім цієї рівнини в лісах. Батько мій, він був найкращою людиною на світі, сам учив мене, він був дуже освіченою людиною. Я, звичайно, знаю, які є на світі країни, знаю, що не всюди ростуть наші ялини, але скажіть, чи всюди людині так незатишно й холодно жити на землі?
— Багатьом холодно жити на землі, пані. Винні в цьому люди, які прагнуть влади, непосильної, нестерпної для людини. Винні також і гроші, заради яких люди хапають одне одного за горло. Але мені здається, що не всюди так сиротливо, як тут. Там, за лісами, є теплі луги, квіти. Там також злидні і темрява, але люди якось шукають порятунку від цього. Вони прикрашають хати, жінки сміються, діти бігають. А тут усього цього мало.
