Ноги мої безшумно ступали по глиці, опісля я почув, що зліва потягло димком, і пішов на запах. Незабаром дерева розступилися, тільки щоб показати такий самий зарослий флігель із поваленим ґанком і забитими вікнами.

«З півверстви буде до палацу, — подумав я. — Коли, скажімо, господарів надумають зарізати — тут не почують, хоч із гармати стріляй».

Біля самих вікон на двох цеглинах стояв чавунчик, і якась сива горбата жінка помішувала в ньому ложкою. Мабуть, у флігелі диміли печі, і тому господарі до пізньої осені варили їжу на свіжому повітрі.

І знову зелений морок алеї. Я дуже довго йшов нею, поки не добрався до того місця, через яке ми потрапили в парк. Тут видно було свіжі сліди нашого воза, і огорожа, чавунна, плетена, винятково тонкої роботи, була повалена, розбита на шматки і відтягнута вбік. Крізь її витки проросли досить великі берізки. А за огорожею (тут алея звертала ліворуч і тяглася невідомо куди) лежала бура неосяжна рівнина із скарлюченими поодинокими деревцями, зеленими вікнами (до одного з них ми, видно, учора мало не потрапили, і я похолов від жаху), поодиноким великим камінням.

Самотня ворона кружляла над цим гиблим місцем.

… Коли я з'явився надвечір додому з хутора, я був такий змучений цим похмурим місцем, що ледве узяв себе в руки. Мені починало здаватися, що це назавжди: ці бурі рівнини, драговина, напівживі від трясці люди, вмираючий від старості парк — уся ця безнадійна і все-таки рідна земля, над якою удень хмари, а вночі світить вовче сонце або ллє безконечна злива.

Надія Яновська чекала на мене у тій самій залі, і знову був той самий дивний вираз на її перекривленому обличчі і та сама неуважність до одягу. Тільки на столі, де стояв пізній обід, були зміни.

Обід був дуже скромний і не коштував господині ані шеляга, бо всі страви були із сільських продуктів. Тільки на середині стола стояла пляшка вина, та й те, видно, було своє, із своїх підвалів. Але все інше було просто фейєрверком барв і форм. Посередині стояла срібна ваза для квітів і в ній дві жовті гілки клена, поряд з нею, але, видно, з іншого сервізу, велика, також срібна, супова миска, срібна солянка, тарілки. Але здивувало мене не це, тим паче, що всі ці речі були розрізнені, темні від часу, подекуди трошки прим'яті. Здивувало мене те, що ці речі були давньої місцевої роботи.

Ви, звичайно, знаєте, що століть два-три тому срібний і золотий посуд у Білорусії був переважно німецької роботи, вивезений із Пруссії. Ці предмети, багато оздоблені всілякими викрутасами, рельєфними фігурками святих і ангелів, були солоденькі і гарненькі до того, що аж нудило, але що вдієш, то була мода.

А це було своє: незграбні, трохи присадкуваті фігурки на вазі, характерний орнамент. І навіть у жінок на солянці було просте, широкувате тутешнє обличчя.

І серед цього стояло два келихи з веселкового старожитнього скла, якого нині на вагу золота не знайдеш (один келих, перед нею, був трошки надбитий зверху).

Як на гріх, єдиний за весь день останній промінь сонця пробився у вікно і заграв на склі, запалив у нім десятки різноколірних вогників.

Господиня, напевне, помітила мій погляд і сказала:

— Це все останнє з тих трьох приборів, які залишилися під предка — Романа Жись-Яновського. Але ходить недоречний переказ, немовби це подарунок йому… від короля Стаха.

Правда, сьогодні вона якось пожвавішала, здавалася навіть не такою невродливою, очевидно, їй подобалася нова роль.

Ми випили вина й поїли, майже весь час розмовляючи. Вино було червоне, як гранат, і надзвичайно добре. Я зовсім розвеселився, смішив господиню, і у неї навіть з'явилися на щічках дві не дуже здорові рожеві плями.

— А чому ви додали до прізвища вашого предка цю приставку «жись»?

— Давня історія, — знову похмуро відповіла вона. — Було це нібито на полюванні. До глухуватого короля ззаду біг зубр, і побачив це лише Роман. Він крикнув йому: «Жись!» — це по-нашому, тутешньому, означає «стережись!», і король обернувся, але, відбігаючи вбік, упав. Тоді Роман з ризиком убити короля пострілом влучив зуброві в око, і той повалився майже поряд з королем. Після цього у наш герб дали пищаль, а до прізвища приставку «жись».

— Такі випадки могли бути за тих часів, — ствердив я. — Пробачте, я невіглас у геральдиці. Яновські, мені здається, ведуться на нашій землі з дванадцятого століття?

— З тринадцятого, — сказала вона. — І краще, якби вони не велися. Ці закони роду чиста дурниця, але супроти них не підеш. Ці каміни, ці правила обов'язково жити в цьому будинку комусь із нащадків, заборона продавати його. А між іншим, ми жебраки. І будинок цей — жахливий будинок. І на нас немов прокляття якесь лежить. Двічі позбавляли герба, труїли. Майже ніхто з предків не помер своєю смертю. Ось цього в червоному плащі живцем відспівали в церкві, оця жінка з неприємним обличчям, наша дальня родичка Достоєвська (між іншим, один з предків славетного письменника) вбила чоловіка і ледь не знищила пасинка, її засудили до страти. Що поробиш, нащадкам за все треба платити, і на мені рід Яновських згине. А як мені хочеться часом на тепле сонце, під шати справжніх дерев, які тут не ростуть. Мені іноді сняться вони — молоді, величезні, пишні, мов зелені хмари. І води, такі світлі, такі повні, що дух перехоплює, що зупиняється від щастя серце. А тут ці огидні ялини, драговина, морок…

Від полум'я каміна порожевіло її лице. За вікнами уже запала глибока чорна ніч, і, видно, почалася злива.

— Ах, пане Білорецький, я така щаслива, що ви тут, що є поряд людина. Звичайно я в такі вечори голосно співаю, але я й пісень добрих не знаю, усе давні, з рукописних книжок, зібраних дідом. І там жахи: людина тягне по росичці червоний слід, а дзвін, який давно потонув у болоті, гуде ночами, гуде…

заспівала вона високим, тремтливим голосом.

— А далі погані слова. Не хочу співати. Тільки й добре, що останні рядки:

Я був глибоко, від усього серця розчулений. Таке почуття буває тільки тоді, коли людина глибоко вірить у те, про що співає. І яка чудова давня пісня!

А вона раптом утнулася лицем у долоні і заридала, їй-богу, серце моє облилося кров'ю. Що поробиш, я взагалі непростимо жалісливий.

Не пригадую, якими словами я її втішав.

Шановний читачу, до цього самого місця я був, так би мовити, суворим реалістом у своїй розповіді. Ви знаєте, я не великий охотник до романів в дусі мадам Радкліф і перший не повірив би, якби хтось розповів мені таке. Тон мого оповідання різко змінюється.

Повірте мені, якби все це було вигадкою — я вигадав би це зовсім по-іншому. У мене все-таки добрий смак, а такого жоден з романістів, що поважає себе, не наважився б пропонувати серйозним людям.