Але я розповідаю щиру правду. Мені не можна брехати, а це для мене занадто своє, занадто важливе. Тому розповідатиму, як воно було.

Ми сиділи деякий час мовчки, камін догорав, темрява запанувала по кутках величезної зали, коли я глянув на неї і перелякався: такі широкі були в неї очі, так дивно похилена голова. І зовсім не видно було губів, так вони зблідли.

— Чуєте?

Я прислухався. У мене тонкий слух, але тільки через хвилину я почув те, що чула вона.

Десь у коридорі, зліва від нас, тріщав під чиїмись кроками паркет. Хтось ішов довгими, нескінченними переходами, і кроки то затихали, то з'являлися знову.

— Чуєте? Тук-тук-тук…

— Надіє Романівно, що з вами, що таке?!

— Пустіть мене… Це Малий Чоловік… Це знову він… По мою душу.

З усього цього я зрозумів тільки те, що в цьому домі чиняться якісь недоречні жарти, що тут якийсь шибеник полохає жінку.

Незважаючи на те, що вона схопила мене за рукав, намагаючись затримати, я схопив камінну кочергу і кинувся сходами до коридора. Це було справою хвилини, і я розчинив ногою двері. Величезний коридор був напівтемний, але я добре бачив, що в ньому нікого не було. Так, нікого не було. Були тільки кроки, які лунали, як і раніше, трохи невпевнено, але гучно. Вони були зовсім близько від мене, але потроху віддалялися в другий кінець коридора.

Що лишалося робити? Воювати з тим, кого не бачиш? Я знав, що це марна справа, але я стукнув кочергою просто у те місце, звідки чулися кроки. Кочерга прорізала пусте повітря і з дзвоном упала на підлогу.

Смішно? Мені було в той час, як ви здогадуєтесь, не до сміху. У відповідь на мій гідний похвали лицарський удар щось жалісливо і глухо застогнало, опісля почулися ще два-три кроки — і все стихло.

Тільки тут я згадав, що господиня лишилася сама в тій величезній і темній залі, і поспішив до неї.

Я чекав, що вона знепритомніла, збожеволіла від жаху, померла, але тільки не того, що побачив. Яновська стояла біля каміна, і лице її було суворе, похмуре, майже спокійне, тільки з тим самим незрозумілим виразом в очах.

— Даремно ви кинулися туди, — сказала вона. — Ви, звичайно, нікого не побачили. Я знаю, бо бачу його тільки я і часом ще економка. Берман бачив його.

— Кого «його»?

— Малого Чоловіка Болотяних Ялин.

— А що це таке?

— Не знаю. Але він з'являється, коли в Болотяних Ялинах хтось має померти наглою смертю. Він може ходити ще рік, але дочекається свого.

— Можливо, — невдало пожартував я. — Ходитиме собі ще років сімдесят, поки вас не поховають ваші правнуки.

Вона рвучко підвела голову.

— Я ненавиджу тих, хто одружується. І не смійте жартувати з цим. Це занадто серйозно. Так загинули вісім моїх предків — це тільки ті, про яких записали, — і завжди у записах згадують Малого Чоловіка.

— Надіє Романівно, не хвилюйтеся, але наші предки вірили, між іншим, і у відьмаків також. І завжди знаходилися люди, які заприсягалися, що бачили їх.

— А батько? Мій батько? Це не записи, це чула, це бачила я сама. Батько був атеїст, але в Малого Чоловіка і він вірив до того самого часу, поки його не доконало дике полювання. Я чула, розумієте?! Тут ви мене не переконаєте. Ці кроки лунали в нашому палаці перед його смертю майже щодня.

Що я мав робити? Переконувати її, що це була слухова галюцинація? Але я не галюцинував, я виразно чув кроки і стогін. Говорити, що це якийсь давній акустичний ефект? Не знаю, чи допомогло б це, хоч половина чуток про привиди у старих будинках грунтується саме на таких фокусах. Наприклад, відомий привид палацу Любомирських в Дубровні виявився зрештою посудиною з ртуттю і золотими монетами, яку невідомий жартівник років за сто до відкриття таємниці замурував у комин якраз у тому місці, де він виходив на осоння. Варто було нічному холоду почати змінюватися на денну спеку, як майже в усіх покоях другого поверху починався дикий лемент і шурхіт.

Але хіба переконаєш у цьому дурненьке дівча? Тому я з поважним виглядом запитав:

— А хто він такий, який він, цей Малий Чоловік Болотяних Ялин?

— Я його бачила тричі і все здалеку. Вперше це було перед самою смертю батька. Двічі — недавно. А чула, може, сотню разів. І я не злякалася, тільки в останній раз, може… трішки. Я пішла до нього, але він зник. Це справді малий чоловік, може, по груди мені, він худий і нагадує заморене дитинча. У нього сумні великі очі, занадто довгі руки й ненатурально витягнута голова. Одягнений він, як двісті років тому, але на західний манір. Одяг зелений. Він завжди звертав од мене за ріг коридора, і поки я добігала, зникав, хоч цей коридор зовсім глухий. Там є тільки кімната з давно закинутим лахміттям. Але вона забита дюймовими цвяхами: ми навмисне опісля спробували відчинити — не можна.

Мені стало дуже шкода її. Нещасна, напевне, просто була на шляху до божевілля.

— І це ще не все, — наважилася вона. — Може, триста років не було в цьому палаці Блакитної Жінки — бачите, он тієї, що на портреті. Сімейні перекази свідчили, що вона задовольнила жадобу помсти, але я не вірила. Це була не така особа. Коли її 1501 року тягли на страту, вона крикнула чоловікові: «Кістки мої не заспокояться, доки не здохне останнє гадюченя цієї породи». І потім майже сто років од неї не було порятунку: то чума, то невідомо ким підкинута в кубок отрута, то смерть від невідомого нічного жаху. Вона перестала мститися тільки праправнукам… Але тепер я знаю, що вона тримає слово. Не так давно її побачив Берман на забитому балконі, бачили й інші. Не бачила одна тільки я, але це її звичай, спершу показуватися іншим, а тому, кому треба, тільки в годину смерті… Мій рід зникне на мені. Я це знаю. Недовго лишилося чекати. Вони будуть задоволені.

Я узяв її руку і міцно стиснув, бажаючи привести її до притомності, чимось відвернути від цих слів, які вона промовляла немовби ві сні.

— Ви не повинні непокоїтися. Коли на те пішло, я також зацікавився цим. Привидам не місце у вік пари. Я клянуся вам, що ті два тижні, що мені зосталося тут бути, я присвячу цьому. Ч-чорт, нісенітниця якась! Тільки не бійтеся.

Вона усміхнулася кволою, тихою усмішкою.

— Що ви… я звикла. Таке тут робиться щоночі.

І той самий не зрозумілий для мене вираз на лиці, який так псував її обличчя. Тільки тут я зрозумів його. Це був жах, задавнений, темний жах. Не той жах, який примушує на мить піднятися дибом волосся, а жах, який настоюється роками, який стає нарешті звичним станом для організму, якого не можуть позбутися навіть уві сні. Небога, була б, може, і не поганою з себе, аби не цей стійкий, темний жах.

А вона, незважаючи, що я був близько, аж підсовувалася ближче до мене, аби тільки не бачити спиною очікуваної темряви.

— Ах, пане Білорецький, це жахливо. Чим я винна, що мушу відповідати за гріхи дідів? А на ці кволі плечі ліг увесь тягар без остачі. Він липкий і темний. Аби ви знали, скільки крові, убивств, сирітських сліз, звичайного бруду на кожному шляхетському гербі! Скільки вбитих, зашмаганих до смерті, покривджених! Ми не маємо права на існування, навіть найсумлінніші, найкращі. У наших жилах не блакитна, а брудна кров. Невже ви думаєте, ми, всі ми, до двадцятого коліна, не повинні відповідати за це, відповідати жахом, злиднями, смертю? Ми були такі байдужі до народу, який мучився з нами поруч і від нас, ми вважали його бидлом, ми лили вино, а вони лили кров. Вони не бачили нічого, крім поганого хліба. Пан Дубатовк, мій сусід, одного разу приїхав до батька і розповів анекдот про те, як мати-селянка привела сина до пана, і той почастував їх колдунами[1] з м'ясом. Дитинча спитало, що це таке. Мати, з селянської делікатності, штурхнула його ногою і шепнула: «Мовчи!» Дитинча з'їло те, що було на тарілці, потім зітхнуло і тихо сказало: «А я десять мовчів з'їв». Усі, хто слухав анекдот, сміялися, а я ладна була дати Дубатовку ляпаса. Це не смішно, коли діти ніколи в очі не бачили колдунів, ніколи-ніколи не їли м'яса. У них рідке волосся, криві ноги, у чотирнадцять років це зовсім діти, а в двадцять п'ять — діди із зморщеними, старечими обличчями. Як їх не годуй — вони народять таких самих дітей, якщо взагалі народять. Вони відповідали нам повстаннями, лютували в цих повстаннях, бо до цього терпіли ціле століття нечувану кривду. І ми опісля страчували їх. Он той, на стіні, у бобровому хутрі, закатував навіть свого двоюрідного брата, який став на бік ващиловців[2]. Прізвище брата було Агей Гринкевич-Яновський. Які ми були байдужі… Такі самі двоногі, як ми, траву, хоч край наш, щедрий і багатий, кращий на землі, ніколи не примусить людину померти від нестачі Ми гендлювали батьківщиною, продавали її хтивим сусідам, а селяни любили її, свою мачуху, і… здихали від безхліб'я. І хто звинуватить їх, коли вони візьмуть вила і встромлять їх нам у груди? Мені здається, що навіть через сто років, коли ми всі вимремо, коли нащадки цих нещасних випадково знайдуть шляхтича — вони матимуть повне право вбити його. Земля не для нас.