Доктор Робертс так сильно здійняв брови, побачивши гостя, що його обличчя набуло комічного виразу.

– Двоє нишпорок за один день, – сказав він. – До вечора й кайданки не забаряться, еге ж?

Бельгієць усміхнувся.

– Можу запевнити вас, докторе Робертс, що я всім чотирьом приділяю однакову кількість часу й уваги.

– Що ж, і на тому дякую. Бажаєте закурити?

– Якщо ви не заперечуєте, я надаю перевагу своїм, – сказав візитер і дістав крихітну папіроску.

– То чим я можу вам допомогти? – запитав Робертс.

Детектив помовчав якусь мить, видихаючи цигарковий дим, а тоді поцікавився:

– Докторе, чи добре ви розбираєтеся в людях?

– Не знаю. Гадаю, що так. Лікар мусить уміти розбиратися в людях.

– От і я так подумав. А потім сказав собі: «Лікарі завжди вивчають своїх пацієнтів – вирази їхніх облич, рум’янець на щоках, бачать, чи пришвидшується їхнє дихання, чи з’являються будь-які ознаки неспокою. Лікарі помічають ці речі автоматично, навіть не замислюючись про них! Доктор Робертс – точно та людина, яка мені допоможе».

– Я буду радий вам допомогти. Кажіть, що треба зробити?

Пуаро дістав із маленького кишенькового футляра три акуратно складені листочки з результатами гри в бридж.

– Ось тут у нас перші три робери, розіграні того вечора, – пояснив він. – Цей перший написаний рукою міс Мередіт. Тепер питання до вас: чи можете ви по свіжій пам’яті сказати, які саме заявки було зроблено і як проходили розіграші?

Робертс витріщився на бельгійця очима, повними здивування.

– Ви жартуєте, мсьє Пуаро? Та я вже не пригадаю таких деталей.

– Не пригадаєте? Я був би вам страшенно вдячний, якби ви все-таки спробували. Ось погляньте на перший робер. Перший гейм, очевидно, пройшов на чирвах чи піках, інакше якась зі сторін утратила б п’ятдесят очок.

– Дайте подумати… То була перша роздача. Так, гадаю, тут були піки.

– А наступна роздача?

– Здається, одна зі сторін опустилася на п’ятдесят, але я не можу сказати, яка саме і яка там була масть. Даруйте, мсьє Пуаро, але ви не можете очікувати від мене, що я пам’ятатиму всі деталі.

– Зовсім не пам’ятаєте жодних заявок і ходів?

– Я зіграв великий шлем[21]. Це я пам’ятаю. Там ще й контра була оголошена. А потім я якось сильно програв, бо заявив три без козиря, якщо не помиляюся, і багато втратив. Але це вже було пізніше.

– Ви пам’ятаєте, з ким ви грали?

– З місіс Лоррімер. Пригадую, вона ще мала незадоволений вигляд. Гадаю, їй не подобалося, що я так ризиковано грав.

– А інших розіграшів чи заявок ви не пам’ятаєте?

Робертс зайшовся сміхом.

– Мій любий мсьє Пуаро, невже ви справді думаєте, що я можу таке пам’ятати? Передовсім у той вечір відбулося вбивство, а така подія затьмарює і викидає з пам’яті навіть найприголомшливіші карткові розіграші. Та й до того ж відтоді я зіграв уже з пів дюжини нових роберів.

Чоловічок сидів, дивлячись на лікаря пригніченим поглядом.

– Вибачайте, – сказав Робертс.

– Та це не дуже важливо, – повільно проказав детектив. – Я сподівався, що ви пригадаєте кілька розіграшів, бо вони могли б допомогти пригадати інші речі.

– Які інші речі?

– Ну, наприклад, ви могли б помітити, як ваш партнер припустився помилки в простенькій грі без козиря або ж ваш противник, скажімо, раптом чомусь поклав не ту карту й подарував вам кілька несподіваних взяток.

Обличчя доктора Робертса враз посерйознішало. Він нахилився вперед у своєму кріслі.

– То он воно що, – сказав він. – Тепер я розумію, до чого ви хилите. Даруйте, я спершу подумав, що ви несете якусь дурню. Ви хочете сказати, що вбивство – а точніше той факт, що воно вдалося, – могло якось змінити манеру гри того, хто його скоїв?

Пуаро кивнув.

– Ви правильно зрозуміли суть ідеї. Це могло б стати першокласною підказкою, якби ви були чотирма гравцями, які добре знають манеру гри одне одного. Найменше відхилення від курсу, раптові промахи, пропущені можливості – усе це одразу б упадало в око. На жаль, ви всі були незнайомцями одне одному. Тому зміна поведінки в грі не була аж такою помітною. А втім, le docteur[22], постарайтеся подумати. Чи пригадуєте ви якісь зміни, якісь раптові промовисті помилки у грі когось із ваших компаньйонів?

На мить кімнату оповила тиша, а потім доктор Робертс похитав головою.

– Нічого не виходить. Я не можу вам допомогти. – Його голос повнився щирості. – Я просто не пам’ятаю. Усе, що я можу сказати вам, – це ті самі речі, що й раніше: місіс Лоррімер грає блискуче, з її боку я не помічав жодних промахів. Вона була неперевершеною від самого початку й до кінця. Деспард теж грав непогано. Але він доволі консервативний гравець. І заявки робить так само консервативно. Він ніколи не відходить від правил, ніколи не випробовує долю. Міс Мередіт… – Лікар завагався.

– Так? Що міс Мередіт? – допитувався Пуаро.

– Вона робила помилки… раз чи двічі. Пригадую, що то було ближче до завершення вечора. Але, може, вона вже просто була змучена чи давався взнаки брак досвіду. А ще у неї рука тремтіла…

Чоловік замовк.

– Коли в неї тремтіла рука?

– Коли ж це було? Не можу пригадати… Гадаю, вона просто хвилювалася. Мсьє Пуаро, ви змушуєте мене вигадувати всяке різне.

– Перепрошую. Є ще дещо, у чому мені потрібна ваша допомога.

– Я слухаю вас.

– Це доволі важко, – повільно протягнув Пуаро. – Розумієте, я просто не хочу сам підштовхувати вас до відповіді. Якщо я скажу: «Чи не бачили ви те-то й те-то?» – тоді я нав’яжу вам цей образ і ваша відповідь уже не буде такою автентичною. Тож дозвольте спробувати піти іншим шляхом. Докторе Робертс, чи не були б ви такі люб’язні описати для мене інтер’єр кімнати, в якій ви грали в бридж?

Лікар мав украй здивований вигляд.

– Інтер’єр кімнати?

– Якщо вам не важко.

– Друже мій, та я просто не знаю, з чого почати.

– Почніть з чого вам завгодно.

– Ну, там було багато меблів…

– Non, non, non[23], благаю вас, спробуйте бути якомога точнішим.

Доктор Робертс зітхнув.

Він почав перелічувати, гумористично наслідуючи манеру аукціоніста:

– Один великий диван, оббитий парчею кольору слонової кістки, ще один великий диван, оббитий парчею зеленого кольору. Чотири чи п’ять великих крісел. Вісім чи дев’ять перських килимів. Набір із дванадцяти маленьких позолочених крісел у стилі ампір. Бюро у стилі Вільгельма та Марії[24]. (Я почуваюсь як на аукціоні.) Розкішний комод у китайському стилі. Рояль. Були й інші меблі, але, боюся, я їх не запам’ятав. Шість першокласних японських гравюр. Дві китайські картини на дзеркалі. П’ять чи шість красивезних табакерок. На столі кілька японських нецке[25] зі слонової кістки. Якісь старовинні вироби зі срібла… Тацци[26] епохи Карла I, мабуть. Кілька баттерсійських емальованих виробів…

– Браво, бравіссімо! – зааплодував Пуаро.

– Парочка старих англійських глиняних пташок і, здається, статуетка Ральфа Вуда[27]. А ще там були різні східні штучки – вигадливі вироби зі срібла, якісь прикраси. Я не сильно в такому розбираюся. Пам’ятаю пташок з челсійського фарфору. І кілька мініатюрних фігурок у коробочці – доволі гарненькі, мені такі подобаються. Це далеко не весь список, але це все, що я можу наразі пригадати.

– Неймовірно, – вигукнув Пуаро, висловлюючи своє захоплення. – У вас око справжнього спостерігача.

Лікар запитав з інтересом:

– Чи назвав я той предмет, який ви мали на увазі?

– А ось це найцікавіше, – промовив детектив. – Якби ви назвали той предмет, який був у мене на думці, то ви неабияк мене здивували б. Я так і знав, що ви його не назвете.