«152 доби, і з них майже третина припадає на бої, кілька тисяч кілометрів маршу, що в більшості переведений був у зимову пору або в весняну відлигу, і все це на тлі надто скомплікованої політичної та воєнної обстанови — вже самі за себе промовляють»{233}.
З Любарського району Михайло Омелянович-Павленко та Юрко Тютюнник вивели від 8 до 10 тис. чоловік, але з них бойового стану було лише 2 тис. шабель і багнетів та 12 гармат. Решта — штаби, обози, допоміжні частини й транспорти хворих, які переважали над окремими боєздатними військовими частинами й становили до 75 % усього складу армії{234}.
Кістяк армії під час партизанського походу формували старшини та підстаршини. Командувач армії згодом зазначав:
«Військо складалося в переважній своїй більшості з природжених українців, але у війську можна було також знайти вояків інших національностей, що мешкають на Україні. У війську були люди різних професій, при чому з освітою гімназіяльною та вищою був чималий відсоток («Алмазівський» дивізіон, наприклад, один час був осередком, куди збиралася інтелігентна молодь).
Треба числити, що з 4–5 000-го складу армії принаймні 1/5 були старшини, а 2/5 підстаршини, з них не один мав моральне право заняти місце в рядах старшинства.
Армія називала себе народньою, бо вона складалася дійсно із синів народу, не була клясовою, панською силою, як московська Добрармія.
Цілком зрозуміло, що армія боролася за те, щоб в Українській Державі “український люд” заняв належне йому місце рівноправного громадянина, а не був обєктом клясових експериментів чи справа, чи зліва.
І, дійсно, народ називав Украінську Армію “наша армія”, “наші козаки” і відносився до них, як до своїх рідних і близьких.
Народоправні кличі, що під ними йшла армія, були зрозумілі й дорогі для селянської маси, як жовтоблакитний прапор — емблема незалежности України.
Такий був політичний ідеал армії під час походу чи в зиму 1919–1920 р., чи по ворожих запіллях.
Під час походу зміцнилося також довіря козацтва до старшини не тільки як до фахівців-керівників, але і як до провідників, що із козаками поруч умирають за народню ідею.
Дедалі, то більш призвичаювалися наші частини до умов партизанської війни. Кількість ворога на полю бою не відограє для них рішаючого значіння; частини зручно маневрують, не бояться відкритих флянків, часто вперто провадять бій, маючи ворогів у своєму найближчому тилу. Ініціятива, здібність начальників брати сміливі рішення на власну відповідальність знайшли собі повне застосування.
Часто трудно було рішити, хто був вартий більшої похвали — чи бойова частина, що веде бій із переважним ворогом, чи обози, що під час бою стоять беззахисні недалеко в балці, чи той погонич, що йому доручено пару волів. Усі вже далеко пішли вперед, а він посеред ворожого оточення мандрує собі в надії, що й на волах добється до своїх.
Різноманітні, залежно від ситуації, угрупування трикутником в часі сутички, що були в тісному звязку з охоронними відділами і заставами, розміщеними повним колом, постійне прагнення в активності шукати виходу з прикрої обстанови; внесення в оперативні пляни принципу “приголомшення ворога”, демонстративних чинів були улюбленими методами нашої армії.
Поготівля на випадок сполоху мало 6 обставинах партизанщини першорядне значіння; перший, що став до бою — мав уже цим самим щревагу, і через те на це було звернуто у війську особливу увагу. Для дальших посилок в армії послуговувалися “курєром”. Для успішного виконання його доручення досить йому було одного слова “У-к-р-а-ї-н-е-ц-ь”, щоб дістати чуле відношення, хату, добру вечерю й віз із самим господарем за візника»{235}
Основу командного складу Дієвої армії УНР під час Першого Зимового походу становили ветерани українського військового руху — запорожці Загродський, Алмазів, Дубовий, Дяченко, Зеленевський, Лощенко, Гнат Стефанів; синьожупанники — Чижевський та Вишнівський, кадрові старшини 1918 р. — Никонів, Крат, Башинський, Волосевич; колишні члени Центральної Ради — Юрій Тютюнник, Андрій Долуд, Тиміш Гулій-Гуленко (приєднався до армії зі своїм партизанським загоном під час походу, очолив Запорізьку дивізію). Командувач армії Омеляновнч-Павленко згадував про них з великою теплотою та подякою:
Старійшина старшинської школи УПА „Дружинники” полковник Іван Аитвиненко (стоїть під тризубом у чорному мундирі з Залізним хрестом „За Зимовий похід і бої” на грудях) приймає парад випускників першого випуску школи, 1944 рік (фото зі бірки Національного історичного музею у Львові)
«Мушу ще кілька слів сказати про людей, що командували окремими дивізіями армії.
Отаман Гулий — Командир Запорожців; в армії російській був старшиною інженерних військ і в 1917 р. дійшов до ранги капітана, мав “Теорпєвського” старшинського хреста.
До українського військового руху отаман Гулий прилучається з перших же часів національної революції. Активність та умілий провід повстанцями в полі склали йому популярність на всьому півдні України.
Отаман Гулий вміло використовує довіря до нього українських мас, проводить широку організацію своїх загонів і охоплює нею всю південно-східню частину Правобережжя.
Всіма його вчинками керувала віра в національне діло, безкорисне служення нації та змагання вивести революцію на шлях державного будівництва.
Авторитет отамана Гулого поміж отаманами повстанчих груп і загонів на Херсонщині, Катеринославщині й далі вгору по Дніпру був виключний. Махно, що не визнавав нікого, вважав для себе часами корисним скоординобувати свою працю з діяльністю отамана Гулого.
Коли на півдні популярність отамана Гулого була найбільшою, то на півночі це місце належало отаманові Юркові Тютюнникові. Вихований на Звенігородщині (Київщина), в обстанові селянського побуту, Юрко Тютюнник у своїй діяльності партизана використовував своє знання психології селянської маси: звичайні селянські курені під його орудою часто виказують гнучкість, дисциплінованість і добру бойову впертість.
Коло 32 років, середнього зросту, добре збудований, білявий — він імпонував на масу манерою своїх промов і логікою примітивною й безапеляційною.
До природженого хисту треба віднести здібність його в керуванню загонами й уміння виходити щасливо з тих обставин, коли смерть зазирала вже в очі кожному з партизанів.
Не посідаючи попередньої військової освіти, отаман Юрко Тютюнник скоро заняв видатне місце між партизанами України, бо якраз належав до тієї категорії войовників, що на війні пізнали військовий фах, на полі ж здобули довіря підлеглих і право на заступлення значних військових становиськ.
Отамани Гулий і Тютюнник були найбільш відомі й уславлені, і тому большевики вживали багато енергії щодо видання провокаційних плякатів і відозв, щоби заплямувати їхню діяльність і тим відвернути від них селянські маси.
Присутність у війську цих двох партизанів із їхніми найближчими співробітниками не могла не сприяти в значній мірі успішному перебігові нашого Зимового Походу, бо властивості партизанщини для деяких старших начальників напочатку були мало знайомі.
До тої ж категорії партизанів-начальників я залічую й в. о. начальника Штабу Армії, підполковника Докуда. Без сумніву, попередня військова освіта не відповідала становиськові, до чого він, зрештою, і сам ставився цілком свідомо; та треба зазначити, що за час перебування його в Галицькій армй в ролі команданта групи, на північ від Львова, він придбав необхідний досвід — характер чинів у районі його групи наближався до характеру партизанських.
Опріч того, в особі вартового Отамана полковника Ткачука (дежурний генерал) підполковник Долуд мав доброго співробітника по штабу. Ці два булавні старшини, властиво, й були моїми найближчими помішниками в штабній праці, при чому це були справжні слуги справи, а не якісь прислужники: їхнім правильним, сміливим, чесним і реальним поглядам я надавав особливої ваги.
Волинську дивізію вів отаман Загродський. Карєру свою військову в колишній армй російській почав перед Світовою війною з рядовика; під час цієї війни був іменований прапорщиком і дослужився до ранги поручника. Революція застала його на посаді курінного.
В Українській армії був на “Запоріжжі"', там же командував Дорошенківським полком, потім був помішником командира дивізії, а згодом під час боротьби з добровольцями перейняв командування Волинською групою, з нею він і вирушив у Зимовий Похід. Таким чином, не в приклад отаманам Тютюнникові й Гулому, отаман Загродський всю службу пройшов у стройових частинах. Між козацтвом він користувався з популярности за турботи й персональну відвагу. Під час хвороби отамана Загродського на поворотний тиф місце його заступав полковник Никонів, старий досвідчений жовнір, видатний старшина з майже 30-ти річним попереднім службовим стажем.
Молодих, порівнюючи, командирів дивізій оточувала стара, досвідчена й хоч молода, але видатна старшина. Окрім згаданого вже полковника Никонова, в поході взяли участь полковники Башинський, Алмазов, Крат, Дубовий, Яшниченко, Троцький, Зеленевський, два Стефанови, Чижевський, Вишневський, Влощенко (має бути Лощенко. — Я. Т.), Волосевич, Вовк, Добротворський, Палій-Сидорянський, Петрів (помер у січні в с. Худоліївці).
Такі були риси, що визначали напрямок оперативної й організаційної праці в армії»{236}.
