Панна Кшемуська встала й почала наливати в келихи мальвазiю, гречно подаючи їх гостям.
— Так, так! Audiatur et altera pars! — промовив губернатор i, пiдiйшовши до своєї дружини, тихо спитав: — Чого ти така сумна? Адже, хвалити бога, ми в цiлковитiй безпецi, а пани полковники лише фiлософствують.
— Нi, не слова полковника засмутили мене, — зiтхнула панi губернаторова, — вiн дуже щира людина, а гнiтить мою душу журба… надто сьогоднi. Сон бачила, — стишила вона голос. — Менi приснився наш загиблий Стась… Дорослий зовсiм, ставний, пишний лицар…
— Ох! — закрив очi рукою Кшемуський. — Йому було б нинi рокiв iз двадцять… Нi, що це я, бiльше, двадцять три…
— Двадцять чотири, — крадькома витерла очi панi. — Вiн стояв передi мною i з таким докором дивився менi в вiчi, а потiм прошепотiв голосом, вiд якого душа моя здригнулася: "Поглянь, — каже, — мамо, що зi мною зробив рiдний батько!", розгорнув жупан i показав свої груди — вони були пробитi нижче вiд родимки-зiрочки, а крiзь рану було видно, як трiпотiло його розшматоване серце… я скрикнула вiд жаху i прокинулась… Матко найсвєнтша! Вiн i тепер мов живий, стоїть передi мною iз страшною раною в грудях, блiдий, скривавлений! — i панi Кшемуська глухо заридала, закривши хусткою зрошене слiзьми обличчя.
Гостi неодмiнно звернули б увагу на цю сцену, та всi вони юрмилися коло мармурового стола, приймаючи з рук молодої вакханки келихи й гучно вихваляючи її за мистецьке приготування "напою богiв".
— Заспокойся, заспокойся, моя кохана, — шепотiв схвильований губернатор. — Навiщо своє горе показувати чужим людям? Ми його майже двадцять рокiв ховаємо в грудях, час уже й звикнути… Адже мертвого не воскресиш!.. А нашого бiдолашного хлопчика уже й костi зотлiли. Викрали недолюдки, вбили й труп забрали. I тiльки одна помста лишилася на втiху!
— Але ця помста й там, у чистилищi, завдає нещасному лише зайвих мук!
— Ми для його заспокоєння багато жертвували на монастирi, посилали в Рим… Все для душi невинного немовляти…
— Ой, не кажи так; не кажи! — сливе крикнула Кшемуська. — Я не хочу вiрити, що вiн помер, менi все здається…
— Ох, кохана, це тебе бентежать тi таємничi листи, котрi ми iнодi отримуємо… Але то витiвки якогось заклятого ворога, щоб роз'ятрити наше горе…
— Ой Єзус-Марiя! Хiба серце матерi може забути таке горе?..
— Тихiше, тихiше, моя люба, моя кохана! Завтра по синовi вiдправимо в монастирi лiтiю. Ходiмо, перед товариством треба бути твердими й сильними!.. Та панi Кшемуська не змогла повернутися до гостей, а пiшла у свої покої… Пiсля голосних похвал молодiй господинi й перших ковткiв товариство, з келихами в руках, посiдало й трохи притихло.
— З загального дозволу! — пiдвищив голос Пулавський.
— Ми слухаємо пана, — процiдив крiзь зуби Стемпковський, вiдчуваючи, що Пулавський знов скаже щось вороже його переконанням.
— Панове! — почав полковник. — Я сказав, що переселенцi не можуть мати певностi у виконаннi панами своїх зобов'язань, що нi гродськi, нi земськi книги не можуть бути в тому гарантiєю — i це щира правда; скажу навiть бiльше: у нашому крулевствi закону немає зовсiм або, лiпше сказати, вiн для шляхти нiщо!
I у вiдповiдь на гомiн, який зчинився навколо, Пулавський рiзко повторив:
— Так, нiщо — отже, я висловився цiлком слушно, що у нас законiв немає! Для того, щоб закон виконувався, потрiбна сила, а на яку силу спирається наш закон? На державу?! Вона нами обдерта, пограбована й править за iграшку зажерливим сусiдам! Вiйська в неї всього-на-всього тисяч п'ятнадцять-шiстнадцять, а на кожен край не набереться й трьох тисяч… голодних, обiдраних. Прибутки з кварти коронних маєткiв падають, бо тi маєтки всякими способами захопила шляхта, а сама вiдмовилася платити податки: ergo, казни держава теж не має! Хiба не правда, що наша Корона нещасна, безсила жебрачка? Не тiльки магнат, а й середньої руки шляхтич дужчий за короля, не кажучи вже про якийсь там гродський суд. Та, признатися щиро, хiба хто-небудь з нас пiдкориться вироку такого суду? Та кожен з нас iз своєю надвiрною командою розжене i суд, i суддю вiдшмагає за вирок не на свою користь!
Схвальний смiх був вiдповiддю на цi слова.
— Злота воля! — вигукнув хтось.
— Ех, воля! — сумно похитав головою Пулавський. — Сваволя, а не воля!.. Цiлковите безправ'я й безладдя… кулачне право! А ще кажуть, що Польща безладдям сильна! Вельми сильна! От ви кричите, панове, що плювати вам на бидло, що те смiття можна мiтлами розмести, канчуками розiгнати, розчавити чоботом… Гай-гай! А якщо воно все пiднiметься, то нас розчавить… далебi!
— Pater noster! — крикнув, сплеснувши руками, Мокрицький. — Нi, ми розчавимо тих гадюк, i католицька церква восторжествує!
— Ще не вмерло шляхетне лицарство! — палко вигукнув молодь.
— Усе це слова… Все це пориви юного серця… А от гляньте, що робиться кругом i яких заходiв вживає беззуба Корона й могутнi речники лицарської свободи! Всi знають, що вже з весни почалося загальне заворушення, що до нього спричинилися безмiрнi насильства над вiрою, над майном i особою трудiвника. Що ж ми зробили? Для приборкання заколотiв нiчого лiпшого не придумали, як вдатися iз скаргами до московської царицi, щоб вона втихомирила нашi домашнi нелади, а Коронi своїй ми вiдмовили навiть у субсидiї для збiльшення кiлькостi кварцяних вiйськ, для виплати грошей жовнiрам… Що ж це за сила, коли вона неспроможна впоратися з хатньою бiдою! Та кожен з наших сусiдiв легко загарбав би нас! I не безладдям сильнi ми, а взаємним недовiр'ям сусiдiв… А як тiльки вони порозумiються, то вiд старої славної Польщi й слiду не залишиться!
— Пан — злобний пророк! — просичав Стемпковський.
— I не патрiот! — процiдив Мокрицький. — Не зрозумiв, видно, тiєї великої мiсiї, яку поклав на Польщу Всевишнiй…
— Вогнем i мечем поширювати католицьку вiру? Чи не вам, превелебний отче, доручив ту мiсiю Всевишнiй? Так, вiн свого единородного сина, бога, послав на землю, щоб провiстити всiм любов i братерство… А ви ображаєте бога, приписуючи йому прагнення до насильства! Iдеал християнства — свобода духу, лагiднiсть, покiрливiсть, прощення кривд, молитва за ворогiв… а ви ангела нiжної любовi перетворили на демона нетерпимостi й злоби, з закривавленим обличчям, iз знаряддями тортур у руках…
— О, то дисидентськi наклепи! — заволав Мокрицький. — Найсвєнтша панна! Справдi, наступають останнi часи, коли вже й шляхетнi лицарi стають дисидентами!
— I ладнi захищати права бидла, того дикого звiра, здатного лиш до пияцтва, грабунку та лютої, скаженої помсти, яка не милує нiчого й нiкого! Це ганьба! — обурився Стемпковський, не стримавши ненавистi до вiльнодумства Пулавського.
— Дикий звiр, невиправний ненависник! — гостро кинув Пулавський. — А хто його таким зробив? Ми! Звiдки темному людовi брати приклад, кого наслiдувати? Нас, панiв! Погляньмо ж на себе: хiба вельможнi пани не чинять грабiжницьких наїздiв на своїх же братiв? Хiба нашi лицарi не тiшаться справжнiсiнькими грабунками й не здобувають собi розбоєм багатства, а то й не пристають отаманами до гайдамакiв? Хiба не переодягаються хлопами й не одягають свої команди в сiряки, щоб, пiд виглядом гайдамакiв, палити й грабувати околишню шляхту?.. Скажете — нi?.. А Юзеф Монасинський, Казимир Глодич, Ян Башевич?.. Та що шляхта! Прiори монастирiв у нас збирають розбiйницькi банди й грабують… навiть католицькi монастирi, а то ще наймають для розбою i короннi вiйська!.. Я не вигадую, ясновельможний пане офiцiале! Згадайте горезвiсного Хому Кше-совського, Iгнацiя Конiжицького! То як же серед страхiтливих, кривавих бешкетiв кидати камiнь у темних пригнiчених смердiв, коли вони беруть приклад з гонорового панства?
Слова Пулавського були такi влучнi й правдивi, що нiхто прямо не ризикнув йому заперечувати. Мокрицький i Стемпковський кидали на полковника лютi погляди, мимрячи прокляття; губернатор роздратовано смикав свого вуса, дами збентежено похнюпили голови, але молодь була на боцi Пулавського, вiдомого своєю мужнiстю й шаленою вiдвагою. А втiм, незабаром серед покаянної тишi почулися нарiкання, якi швидко iз самовиправдань обернулись на ворожi звинувачення.
