В часи, про якi тут iдеться, усього коронного вiйська в Польщi було близько вiсiмнадцяти тисяч. Воно складалося з двох частин — литовської та польської; польської було тiльки дванадцять тисяч, i вона, в свою чергу, подiлялася на чотири вiддiли: великопольський, малопольський, сандомирський та український, кожен пiд орудою окремого регiментаря — отже, на цiлу велику й багатолюдну Україну вiйська було лише тисяч зо три; з цим вiйськом i хотiв полковник Пулавський несподiваним ударом придушити селянський бунт. Але Стемпковський вважав за ганьбу кидати проти такої поганi солiднi сили.
Тим часом чутка про бунт у Лисянцi й розгром команди Кшемуського поширювалась з блискавичною швидкiстю. Уярмлений люд, що терпiв до останнього, пiдвiв тепер голову, й од села до села покотилося: "Настав вирiшальний час!" Посесори, економи, шляхта i євреї, зачувши це, притьмом кидали села й шукали притулку в найближчому замку. Кшемуський охоче приймав усiх гостей, крiм євреїв, i зобов'язував кожного новоприбулого ставати пiд його корогву на захист замку, — таким чином, гарнiзон фортецi з кожним днем збiльшувався i хоробрiсть губернатора зростала. Євреї ж селилися в наметах пiд замковими стiнами i щодня на базарi вiд навколишнiх жителiв та втiкачiв вивiдували останнi новини, якi й передавали негайно в замок. В такий спосiб губернатор дiзнався, що в мiстечку теж двiчi збиралася громада, але що недавно й мiстечко, й села спустiли. Ця звiстка почасти врадувала Кшемуського й заспокоїла мешканцiв замку: очевидячки, бунт селян набрав пасивного характеру, тобто вони почали тiкати од панщини, а не збиратись у ватаги для нападiв: отже, до зими шляхта встигне укрiпити свої замки, стягне сюди короннi вiйська, а морози й голод виженуть хлопiв iз лiсiв та байракiв, i вони самi приповзуть до панських нiг…
Пiсля ситого й п'яного обiду веселi гостi лисянського губернатора зiбралися у просторiй вiтальнi, опорядженiй у стилi рококо; щоб пiдтримати хороший настрiй товариства, тут же, на мармуровому столi, гостинний господар i його приймачка запалили пунш; його синiй вогник, грайливо коливаючись над масивною срiбною вазою, i самiй вiтальнi, i тим, хто оточував той жертовник, надавав якоїсь фантастичної картинностi.
Шановне товариство, забувши про небезпеку, безжурно веселилося: шляхтичi примирились iз збитками цього року, сподiваючись надолужити їх у майбутньому, а воїнiв заспокоїло тимчасове затишшя, й вони потiшали себе думкою, що взимку розправлятимуться з "псячою кров'ю".
Точилася голосна, жвава розмова. Молодшi лицарi упадали бiля дам, товариство яких тепер набагато збiльшилося — разом з шляхтичами, котрi втекли пiд захист замку, були i їхнi жiнки та дочки. Дехто з юнакiв вихвалявся перед красним панством, що вони впень знищать схизматiв, що уже й тепер цi пси з переляку порозбiгалися, тому, мовляв, можна дати спокiй суворому Марсовi, а самим вдатися до Кiпрiди, тобто втiшатися насолодами життя; iншi нашiптували вельможним панiям про чарiвнiсть пустотливих жартiв Ерота, а деякi розважали губернаторову приймачку, запевняючи, що її наречений захопився здобиччю, щоб засипати кохану дощем дукатiв i кинути до її прегарних нiжок цiлi купи скарбiв, або ж пропонували яснiй паннi своє серце й своє життя. Солiднi, лiтнi чоловiки гомонiли, звiсно, про полiтику.
— Як хочете, панове, — запальне говорив Стемпковський, — а моя рада — дiяти щодо цих клятих схизматiв радикально, тобто, коли вони вилiзуть iз своїх криївок, не обмежуватися звичайними карами, а знищити всiх собак до ноги, та й годi!
— Ого! — ущипливе засмiявся Пулавський.
— Гм! А хто ж буде на нас працювати? — несмiливо запротестували господарi.
— Я так i знав! — перебив їх Стемпковський. — Я так i знав, що особистiй вигодi ви завжди вiддасте перевагу над розсудливiстю. Адже це бидло неможливо привести до iстинної вiри… Сотнi лiт минули, i ви могли переконатися, панове, що пiдлi хлопи охочiше здихали на тортурах, нiж приймали унiю.
Мокрицький глибоко зiтхнув i схилив голову.
— I це бидло таке ж уперте i в баранячiй мовi своїй, i в диких звичаях i в гадючiй пiдступностi. Коли залишити хоч малу частину цих негiдникiв, вони знову пошлодяться й створять гадючi кубла. А я не знаю. хто захоче жити серед гадюк i щодня наражатися на небезпеку бути ужаленим. Хто працюватиме?! Та населiть цi благодатнi землi мазурами, литвинами, нiмцями, сербами, молдаванами!..
— Легко сказати, — зауважив лiтнiй шляхтич з посесорiв. — А де тих переселенцiв одразу найдеш? Кожному шкода покинути хоча й убогi, але свої на-сидженi, рiднi мiсця, а ще бiльший страх — переселитися в невiдому Палестину. От i пан, хоч як тривожно жити в нинiшнi поганi часи, а все ж не побажає зараз переселитися на небо, бодай i в самiсiнький рай, пiд захистом папської булли…
Кшемуський, почувши таке порiвняння, зареготав, а за ним i всi iншi, не виключаючи навiть самого Мокрицького.
— То зовсiм iнше, — спохмурнiв Стемпковський, — туди небесне панство не допускає переселенцiв для попереднього огляду, а тут — приходь i дивися, вибирай до смаку i землi, i пiльги…
— Пшепрашам пана полковника, — знову заговорив посесор, — i тут не дуже вiльно й не вельми до смаку: мазури — то є хлопи вельможного панства, а воно своїх пiдданих не одпустить… Виходить, у всьому крулевствi може тiльки знайтися або мiське населення, призвичаєне до ремесел i торгiвлi, а не до тяжкої працi хлiбороба, або зубожiла шляхта, якiй гонор не дозволить анi за плугом ходити, анi за ремесло або торгiвлю взятися… А яка ж чужа держава вiдпустить своїх пiдданцiв для змiцнення сусiда собi на погибель?
— Iстинна правда, — сказав Пулавський, кивнувши головою посесоровi. — Пан має цiлковиту рацiю… Думка про заселення українських степiв чужоземцями дуже давня. За сто рокiв тих переселенцiв набралося, як кiт наплакав… та й що їх може сюди привабити? Пiльги, якi обiцяють пани? Але ж вони тимчасовi — на дванадцять, п'ятнадцять, щонайбiльше на двадцять рокiв, а пiсля цього строку переселенцi повиннi стати вiчними рабами! Але й цi пiльговi роки, опрiч сумної перспективи, нiким не були гарантованi й цiлком залежали од сваволi власника…
— Даруйте, пане полковнику! — скипiв Стемпковський. — Цi пiльговi умови занесено в земськi книги й гарантуються законом!
— Ха-ха-ха! — розсмiявся Пулавський. — Закони в Польщi? Обов'язковiсть законiв у Коронi для шляхтича! Пан, звичайно, жартує?
— Я не жартую! — пiдвищив голос Стемпковський i кинув на полковника визивний погляд.
— Вельми радий, — спокiйно усмiхнувся Пулавський, — i я жадаю, з свого боку, серйозно подiлитися з шановним паном, який посiдає високе становище у вiйську, i з шляхетними лицарями моїми думками; вважаю, що ми — в родинному колi й можемо розмовляти вiдверто, не дратуючись i не ображаючись, коли я висловлю думки, хоч i непопулярнi серед шляхти, ба навiть протилежнi її традицiям, але знайденi мною на сторiнках нашої бурхливої, сповненої блиску й сумних помилок, iсторiї… Скрiзь однi й тi ж самi симптоми нашої тяжкої хвороби, що до того ж швидко прогресує: це крайнiй егоїзм i брак усякого громадянського почуття й активної любовi до вiтчизни…
— Але ж це образа… Його мосць занадто вже! — почулося серед слухачiв стримане ремство.
Стемпковський слухав мовчки, зцiпивши зуби; Мокрицький зiтхав, а жiноцтво, яке базiкало з своїми кавалерами, сумно притихло й почало прихильно дослухатися до слiв молодого полковника. Його вiдкрите обличчя було збуджене, темнi очi палали благородним вогнем, а гучний голос проникав у серце кожного.
— Нiкого я не думаю ображати, а хочу сказати правду й порадитися з друзями, як нам з такою правдою жити далi? — упевнено провадив Пулавський. — Якщо я помиляюсь, переконайте мене в iншому, тiльки справжнiми фактами, дiлом, а не пустопорожнiми вигуками. Адже ми дорослi люди, i кожен iз нас, на пiдставi шляхетської вольностi, має право думати вiльно, як йому велить розум, а не якийсь королiвський чи навiть папський декрет.
— Так, такi Шляхтич вiльний, як птах! — пiдхопили слухачi, яким, видно, припав до серця останнiй аргумент Пулавського.
