Широкий проспект спускався по схилу вниз, у підводну долину, і губився в її глибинах. Вздовж нього тягнулися сяючі труби. У кожній з таких труб помістилася б «Гондвана».

— Підводна станція? — запитала Валентина.

Я кивнув. Там, на цьому підводному заводі, під кілометровим ковпаком палало дейтерієве сонце. Сліпуча куля була жарка, як наймолодша зірка. Вона ненаситно заковтувала воду — тисячі тонн за хвилину, сині промені розділяли її на протій, дейтерій та кисень. Дейтерій надходив у велетенську топку, живив кулю і давав гелій. Кисень та протій струмували по вічно сяючих артеріях на континенти. Це було пальне. Таке ж чисте, як первозданний дощ, але свіжіший і життєдайніший за нього, бо легка вода — диво, якого не знали древні. Протій згоряв, наче порох, у мільярдах машин. Вони вдихали разом з ним кисень, а видихали водяну пару, звільнену від дейтерію. Легкі дощі живили річки Землі, напоювали дерева й трави, розлоги та луги. Ми дихали повітрям, схожим на гірську хмару, зігріту жаром блискавиць. У наших судинах текла легка гаряча кров, ми були легкими й стрімкими. Ми краще, ніж пращури, пізнавали таїну митей, між якими пролягло минуле і майбутнє.

Надвечір того ж дня стало ясно, що невдовзі ми на власні очі побачимо квітку з іншої планети, схожу на водяну лілію, тільки набагато тендітнішу. Фітотрон — зелена лабораторія рідкостей — був готовий прийняти гостю. Вечорами я сідав за книжки з астроботаніки та космології. Раптом ще одна новина. Книга на камені!.. Про неї розповів Ольховський.

— Поки що замість відповідей нові запитання, — говорив він схвильовано, і мені передався його настрій. — Ніхто не розшифрував цей текст. Це неймовірно!

Він помилявся. Тієї ночі ключ до знаків на камені, який був доставлений з планети разом з ґрунтом і квіткою, зуміли все ж підібрати. А мені знову пощастило: я один з перших познайомився з людьми, що розгадали камінні письмена. Зв’язався з інститутом. Короткозорий чоловічок з тихим голосом і поштивими манерами за чверть години примудрився не відповісти на жодне моє запитання. Я заявив, що хочу поговорити з іншими фахівцями. Я чув, як він, забувши вимкнути канал, радився з кимось, ніби просив допомогу. І ось я уздрів цілком поважну фізіономію: вольове підборіддя, коротко підстрижену чуприну, міцні вилиці, вигорілі від сонця брови.

— Я вам усе розкажу, — заявив цей симпатичний тип, — нічого не приховаю, але, як казали колись у нашому місті, не треба зайвого шуму.

— Не терплю шуму.

— Тоді візьміть касету. Перепишіть. Друкувати не треба. Завалите нам усю роботу. Інститут — не прес-центр і не пункт зв’язку.

— Обіцяю, — сказав я.

— Нікому жодного слова, — сказав він і весело підморгнув. — Дайте нам ще декілька днів попрацювати й зібратися на силі.

І він щез, відгородився від мене тисячами кілометрів занімілого ефіру, що знову розпався на атоми. А в мене лишилася копія об’ємної касети: кілька ниток із вкрапленнями хрому, ніобію та барію. Все як на долоні. І книга, і люди, що розкопали зоряну древність.

…Таємницю книги розкрили випадково. Хтось лишив на столі плоский камінь, знайдений у зразках позаземного ґрунту. Його мали б відправити до сховища, де, підтримуваний омахами нейтринного полум’я, він опинився б у стані невагомості: так чинили з космічними реліквіями. І жоден промінь світла, жодна порошинка, жоден гравітаційний сплеск не торкнулися б його. Через місяць, через рік, можливо, через десятиліття хтось зацікавився б кам’яним уламком і видобув би його на світ божий. Швидше за все для того, аби невдовзі забути про нього назавжди.

Всю ніч камінь пролежав на столі. Під ним опинився аркуш чистого паперу. Вранці на аркуші проступили якісь значки: рисочки, дужки, кружальця. З них утворилися рядки. Не здогадатися про їх призначення було просто неможливо. Камінь знову залишили на столі, тепер уже навмисне. І знову на аркуші проступили знаки невідомого алфавіту. Однак текст, судячи з усього, повторювався.

Наступного дня вдалося одержати відбиток ще однієї сторінки. Для цього першу сторінку накрили чистим аркушем і зверху поклали камінь… Кожна дальша сторінка виникала мовби сама по собі, досить було тільки залишити під каменем на годину-другу стосик уже одержаних раніше відбитків, чітко дотримуючись послідовності їх чергування. Як тільки було одержано останню, вісімнадцяту, сторінку книги, камінь «замовк».

Сергій Шишаков, світлоокий мрійник і вигадник, працював над книгою удень і вночі. Мені розповіли, що він міг по пам’яті відтворити будь-яку з вісімнадцяти сторінок. Згодом він зізнався, що потерпав, аби текст не щез зовсім.

У «кам’яній книзі» було щось від формул: деякі позначки нагадували про мову музейних зразків електронних машин та стародавніх математичних творів. І все ж розшифрувати текст виявилося справою нелегкою. Хто знає, як довго тривала б ця історія із зоряним манускриптом, коли б Шишакову не пощастило: у пам’ять машини, що допомагала йому, він заслав символи, які запропонував свого часу художник Жан Еффель та його брат, лінгвіст Мішель Лежен. Художник і лінгвіст давно вже мріяли про єдине універсальне письмо — пазиграфію — однаково придатне для людини і машин. Мрія втілилась у життя: їм поталанило зробити перший крок на важкому й цікавому шляху. Якби машини не розумнішали на очах так швидко, що мовний бар’єр невдовзі перестали й згадувати, то знахідку двох реформаторів, очевидно, прийняли б. В усякому разі, метод, до якого вдалися, залишився вічним здобутком лінгвістики. Ось він і став у пригоді.

Окремі знаки «кам’яної книги» дуже скидалися на пазиграфічні лінії, подвоєні тире та дужки. Дія знаків посилювалася чи послаблювалася цими надрядковими примітками. Однак при першому прочитанні їх можна було пропустити. Так Шишаков і зробив… А потім розібрався і в цьому.

У книзі поєднувалися переваги ієрогліфічного і літературного письма: текст передавав усі знані нами відтінки думок та почуттів, а читати їх можна було дуже швидка.

З книги я дізнався про давню катастрофу. Йшлося про долю цивілізації. Планета, де побував зонд, кружляла так близько від свого сонця, що проміння висушило пісок, ґрунт, моря й ріки. Дізнався я і про подвійну зірку, що змусила планету змінити орбіту. Здається, люди передбачали катастрофу. Але що вони могли вдіяти?.. Я прочитав:

«Зоряний вітер близько. Подих сонця поряд. Теплі хвилі його накочуються й накочуються, висушуючи трави. Залишається вічний порох, сухе листя, безживне віття німих дерев, на яких колись розгойдувалися птахи. Промайне коротка ніч — і знову розжарений вітер, і гарячі хвилі останнього моря пориваються лизнути наші ступні. Тут, біля моря, кипить прибій, і дедалі ближчим стає протилежний берег. Його приховує пекучий туман, жовта пара. Немає впину зоряному вітру. Він змете з лиця планети все, що ми принесли із собою».

Можливо, то була частина епосу. Книга не мала кінця й не мала початку. Сама по собі вона була свідченням життя. Люди боролися з небесним вогнем. Проте навіть зливи, яких чекали, оберталися на лихо: вода збігала до моря не по загублених у пісках руслах рїчок, а суцільним валом, зносячи оселі, змиваючи ґрунт, руйнуючи дороги. Бархани височіли, наче гори, серед долини, яка іноді ще зеленіла. Біля їх підніжжя раптом розквітали квіти, розпускалися бруньки, вологий жар змушував усе живе пробуджуватися, квапитися жити. З’являлися похмурі кам’яні розсипи, над якими мріло марево. Чорні смерчі блукали між камінням та скелями. Серед піщаних хмар здіймалися багрові хребти, схожі на омахи полум’я.

Гаряче дихання пустель геть висушувало оазиси. Коли насувалася похмурою пеленою прохолодна стіна повітря з боку полюса — його посилали крижані шапки, що не встигли розтанути, — розжарені брили тріскалися від дощів і туману. Тоді повітря мовби видзвонювало, ніби довкола лопалися туго натягнуті струни. Можливо, так само тривожно й грізно звучала ця поховальна мелодія побіля древніх земних сфінксів, вирізьблених із цілих скель. Повітря почервоніло й потемніло від міріад піщинок, що їх піднімав вітер.