Дайсон відзначив цікаву закономірність, яка зв’язує між собою, здавалося б, незалежні величини: маси великих планет, товщину штучної біосфери, енергію сонячного випромінювання, час технологічного розвитку суспільства і час, потрібний для розпилення великих планет. Ці величини, виявляється, узгоджені. (Пауза. Ковток води). Прислухаємося до вченого. «Тому, — підсумовував Дайсон, — коли знехтувати можливістю випадкової катастрофи, цілком закономірно сподіватися на те, що розумні істоти врешті будуть змушені вдатися до такої форми експлуатації доступних для них ресурсів. Слід сподіватися, що у межах кількох тисяч років після того, як будь-який мислячий вид вступить у стадію технічного розвитку, він заселить штучну біосферу, яка повністю оточуватиме його материнську зірку». «Сфера Дайсона», як ми собі чітко уявляємо, повинна випромінювати у світовий простір інфрачервоне проміння: у цьому місці галактики спалахне сильне джерело теплового випромінювання, потужність його дорівнюватиме потужності материнської зірки. І неважко пересвідчитися, що саме така оболонка чи сфера навколо зірки надає одразу і площу й енергію її мешканцям. Отож чи можна вважати, що в проекті «Берег Сонця» так само успішно розв’язуються обидві ці проблеми? Навряд. Питання про збільшення площі, придатної для мешкання, лишається відкритим. Це тільки частковий експеримент, і не треба закладати в його програму більше того, що він може дати (і т. д.).

…І ось чути голоси, що підтримують Доліна:

— З думкою відомого вченого важко не погодитися! Нашим нащадкам потрібна буде сфера Ціолковського — Дайсона. І може, раніше, ніж це передбачається.

І незворушна відповідь Ольміна:

— Якщо ми не оволодіємо енергією Сонця, то на створення такої сфери потрібно 800 років. Про що ж сперечатися? Отже, саме той проект, який сьогодні розглядається, дасть путівку в життя давній, але цікавій ідеї Дайсона і Ціолковського. Три-чотири роки замість восьмисот років!

Тепер інші голоси:

— Невже ви вірите в ідеї та проекти, що стосуються виключно галузі фантастики?

— Ми зібралися тут, судячи з усього, саме для того, щоб говорити виключно про фантастичні проекти, — такою була відповідь.

— Завтра Сонце перетне екватор! — вигукнула Калина Зданевич. — Шкода, що це лише ілюзія, а насправді ще трохи повернеться наша Земля.

— Кажуть, цього разу все буде інакше, — сказав Рідз Кеттл, і я охоче підтримав його жарт; він не так уже вправно володів російською.

Ми бачимося один раз на рік, і ці зустрічі завжди у пам’ятку. Рідз схожий на провінціала звідкись із Калуги чи Костроми позаминулого століття. У нього пшеничні вуса, квадратне підборіддя, добрі очі. Восени чи навесні, на святах Сонця, він частенько навідується до редакції. Ми підготували з ним репортаж про «Гондвану» — для іншого континенту. Заприятелювали.

— Все одно свята нам не уникнути, — вела далі Калина з серйозним виразом на обличчі.

— Ви цілком маєте рацію, — сказав я. — У нас на березі так само, як у морі: тільки там свято несе ім’я Нептуна. Правда, немає корабля, що перетинає екватор. Але хіба планета не корабель? А Сонце?

— І все ж… — сказав Рідз, — завтра не осіннє рівнодення стане приводом для свята, а день Сонця зумовить необхідне для святкування положення світила!

— І твоєї, Рідз, правоти я не можу заперечити.

— Хитруєте, — засміялася Калина, — кажете так, що вас не підловиш на суперечностях.

— Це нечемно з його боку. — Рідз кивнув у мій бік. — Але я певен, що він виправиться.

— Обіцяю. Завтра все буде гаразд. Облетимо місто чи відразу до готелю?

— Не знаю, — сказала, подумавши Калина.

— Як хочеш, — сказав Рідз.

— Мені подобається літати на елі. Тільки високо, ближче до неба.

Я підняв машину. Склепіння неба було золотаве, тепле. На його тлі чітко вимальовувалася примхлива лінія дахів у старій частині міста. Там був зовсім інший світ, до якого мені все якось ніколи було добратися. Але сьогодні я провів ель на узгір’я, ми пронеслися над шпилями та дахами, промчали повз потемнілі від часу цегляні башти й скляні хмарочоси. Мовби розгорнулися сторінки історії. Мене завжди вражало ось що: в яку глибочінь віків ми не зазирали б, неодмінно знаходиш подих краси, її ритми, незбагненний чар мистецтва.

Мабуть, ми думали про одне й те саме, бо Рідз, і я, і Калина згадали про цей вечір на святі…

Чудовий безжурний день свята: дві-три такі зустрічі давали право називати людину з будь-якого континенту другом. Рідз розповів, як він уперше, ще хлопчиком, побачив примор’я. Після пригодницьких романів про Північ та Далекий Схід дивувався майже тропічній природі південних долин, осіннім зеленим роздоллям, контрастам гірських ландшафтів. А те, як починається далекосхідна зима, так приголомшило його, що він хотів знову побувати тут саме в цей час, у грудні.

— І за двадцять років мені так і не пощастило покататися у вас на лижах! — закінчив він розповідь про свою першу, не таку вже й далеку мандрівку. — А місто, — раптом сказав він, — дбайливо зберегло все давнє. Не знаю, як це йому вдалося з вашою допомогою, але певен: так і повинно бути. У міста, як і в людини, має бути пам’ять. Пам’ять про минуле.

— Це не пам’ять, — сказала Калина.

— А що?

— Мистецтво.

— Мистецтво пам’яті, — усміхнувшись, сказав Рідз.

— Та ні, — вперто заперечила Калина, — ви бавитеся у слова: те, що ви називаєте пам’яттю, невластиве кіберам і електронним машинам. Але ж ви не будете стверджувати, що у них немає властивості запам’ятовувати?

— Вічна тема: мистецтво… Як поєднати це із вражаючою гармонією світу знань та пошуків? Хіба будь-який кібер із середнім об’ємом пам’яті не намалює первісного звіра швидше й точніше, ніж мисливець неоліту?

— Можливо. Тільки мистецтво зовсім не для того, аби виконувати точні ескізи і креслення. Хоч би й з натури. Мистецтво несе зовсім іншу інформацію, ніж трактат чи теорема.

— На мій погляд, будь-яку інформацію можна передати в одиницях її виміру — в бітах.

— Ніколи вам це не вдасться! Танок, пісня, малюнок — цілий світ переживань. Вони пробуджують більше почуттів і думок, ніж у них закладено. Вони лише сигнал, що змушує спалахнути асоціації. Точно так само, як панорама старого міста або вежі маяків. Ви схожі на інквізитора, Рідз. Для вас не існує нічого, що не вкладалося б у схеми та формули.

— У мене багато спільників, люба Калино. Дехто з них переконаний, що мистецтво — це ірраціональне начало — помалу поступиться місцем науці. І з часом відімре.

— Тепер я здогадуюся. Досить знайома формула: не мистецтво та наука, а мистецтво науки. Ні, Рідз. Мистецтво — це не надгробок людства. Воно наш сучасник.

— Для мене воно — краса пізнання і пошуку.

— Найперше воно утверджує людину і все людське у світі, що змінене силою знань. Спробуйте знищити наші сліди у часі, наші традиції, музику, картини, вірші — і ви знищите людину.

«…Здається, вона має слушність, — подумав я. — Он там, біля каміна, старовинні перехрещені шпаги — символ мужності і древній сталевий якір — знак морської доблесті. А гравюри, підсвічені червоними омахами полум’я, переносять нас на століття, відхиляють непроглядні обрії часу. І це поки що єдиний спосіб здійснювати мандрівку в минуле. Проте що ми там забули? Знаємо все, що знали предки. І набагато більше за них. Хіба не в мистецтві, яке проявляється так яскраво й сильно, запорука цього руху до першовитоків буття?…»

…На початку двадцятого століття у Фінляндії, в селі Лутахенде, оселився молодий чоловік з м’якою борідкою, із спокійними й простодушними очима, з рум’янцем на всю щоку. Жив він на болоті, яке всі — і дачники, і місцеві жителі — називали Козиним, у крихітній хижці, що заховалась у лісі. Стіни й кутки своєї кімнати він прикрашав кущами ялівцю, сосновими та ялиновими вітами, букетами папороті, яскраво-червоними ягодами, шишками. А над дверима хижки він прибив дощечку із малюнком лілової кицьки. І невдовзі всі почали називати хижку «кицьчин дім». (Мені десь уже доводилося писати про Олексія Толстого).