— Що там у тебе скоїлося, Борю?

— Звичайно я встаю не зразу і не зразу звільняюся від сну, від дрімоти; неквапом варю каву, і помалу прояснюється, що за день попереду в мене й що треба зробити негайно, не відкладаючи, а з чим можна й зачекати. Проте цього разу залишки сну вивітрилися миттєво, думки швидко розвиднілися, стали тривожними. Ранній, дуже ранній дзвінок! Навряд чи хтось навіть із близьких або друзів будив би так рано: не було ще й п’ятої. На вулиці нічна осіння похмурість і сирість. На шибках перший іній, що розтанув по їх краях. Я запалив світло. У кімнаті було незатишно, стіл, як завжди, завалений книжками, рукописами. У голові паморочилось. (Ліг я пізно, в останні дні був геть заморочений. Одне слово, зелені двері з уеллсівського оповідання з’являються завжди у найменш слушний момент, ти знаєш…)

Я натиснув кнопку зв’язку. Екран порожній — по ньому снувалися світляні ниті, мовби павук плів павутиння. Дзвоник деренчав нудно й жалісливо. Це був автомат, з’єднаний з лабораторією та фітотроном. Ось уже два роки, як він мовчав, я навіть забув, який у нього голос. Виявляється, у нього жіночий голос і приємний тембр. Суть повідомленого була невиразною, кілька заяложених фраз на зразок: «виявлено відхилення хімічного складу в робочій камері фітотрона…», «спостерігається порушення теплового режиму та зменшення концентрації азоту…», «тепловий режим не відповідає програмі досліджень». Можна було подумати, що автомат вигадує. При всьому бажанні фітотрон усе ж не так просто вивести з режиму: для цього, мабуть, потрібне пряме попадання прямого метеорита або дев’ятибальний землетрус.

За якихось п’ять хвилин ель домчав мене до трикупольного, легенького, наче дим, головного корпусу. Назустріч мені біг довготелесий чоловік у капелюсі — Нельга. Мені чомусь не хотілося зараз бачити Нельгу — чоловік він вельми добросовісний, але мало привабливий. Завжди нелегко уявити, що Нельга скаже з приводу будь-якої події, і сама його присутність після цього стає мовби зайвою, необов’язковою. У тайниках моєї свідомості виникала часом дивна думка: адже з часом я, очевидно, буду схожий на нього. І це було неприємно, коли по щирості.

Ми зіткнулися біля входу; двері розчинилися, Нельга зняв капелюха і перший побіг усередину. Перед нами постала зала, кілька лабораторій, з’єднаних лабіринтами переходів, стерильні камери для нових плеканців фітотрона, пластикові стіни та перекриття, генератори клімату й світла, зволожувальні пристрої, апарати та машини роси, дощів, вітрів.

Широкими коридорами ми рушили в другу залу, а ліворуч і праворуч вгадувалися просторі ніші, склепінчасті галереї, то затінені, то освітлені скупим білястим промінням штучного місяця, що ховався у кронах дерев. А високо над нами, в чорних розривах між північними хмарами, спалахували справжні зорі. І небо із зоряними вогнями видавалося другою стелею, навіть ще реальнішою, ніж перша, майже непомітна, невагома, напівпрозора. А поряд з нами шуміло листя. Можливо, якби стали вони більш живими, ці полонені рослинні велети, розповіли б про урагани в далекому краю, про тривожні перегуки перелітних птахів, про химерні сліди й нетрі, про південні сузір’я — дивовижні острови в нічному океані. Тоді добре послухати їх…

Нельга безпомильно знаходив дорогу. Його чіпка пам’ять утримувала всі виходи з лабіринтів, усі закапелки цього рукотворного зеленого раю. «Наче автомат», — подумав я заздро. Я ледве встигав за ним, і в голову, хоч як дивно, забрідали думки майже сторонні. Збентеження трохи вляглося, трохи втишилося, ледве я опинився тут, у звичній обстановці. Сім років тому це був, коли можна так сказати, один-єдиний квартал майбутнього міста. Щороку площа збільшувалась удвічі. Деінде ще відступали ліси й савани, а тут врунисте море розхлюпувалося дедалі вільніше. Тепер у ньому легко було заблукати, якщо, звісно, не звертати увагу на світляні знаки та сузір’я лампочок, що мовби ширяли в повітрі.

Попереду вгадувалася висока скляна колона-акваріум. Тонни води, опуклий об’єм, що став частиною позаземного світу. Підвівши голову, я побачив крізь світлофільтри глянцеве свічадо води, що тьмяно виблискувало під зеленим сонцем. Бурштинові очі приладів і датчиків пильно вдивлялись у напівтемряву.

Нельга зупинився, наче вкопаний.

За мить по цьому я побачив щось неймовірне. По стінці акваріума повільно повзла крапля води. Ми обережно обійшли акваріум: він був порожній. На дні його, по піску, тягнувся ланцюжок заглиблень, схожих на сліди, але квітки, що мала двадцять три пелюстки, там не було!

Я увімкнув світло й прилади запису. Це дуже важливо — зареєструвати на термопластичній нитці загальну картину. І одразу ж ми з’ясували, що інфрачервоного запису не було, тобто стрічка, на якій фіксувалися всі події до того, як ми прийшли, просто кудись щезла.

Ми почули шерех, вловили якийсь рух біля проходу до сусіднього приміщення. Там, за п’ятнадцять кроків від нас, хтось причаївся…

Жінка, яку ми чомусь не одразу помітили…

Вона стояла на траві, що ніколи не бачила справжнього сонця, серед вічнозелених дерев з опущеним донизу віттям. На ній був білосніжний халат. Темне волосся її було вологе, лівою рукою вона відкинула його назад. І від того, як руки її з довгими стрункими пальцями рухалися навдивовижу м’яко й пластично, можна було подумати про музику, про танок.

Ритм цих рухів зачаровував. Миттєве наслання, яке відчув і Нельга.

Охопив незбагненний страх, і мені майнув здогад: ні, не можна було змінювати режим фітотрона. Що було б, якби ми одразу, ледве переступивши поріг, та втрутилися в його роботу? Напевне сталося б щось непоправне.

У тиші нерішуче прозвучав голос Нельги:

— Карташов поїхав, нам з вами самим доведеться реагувати.

— На що реагувати? — обернувся я до нього: це слівце «реагувати» збило мене з пантелику, я розгубився.

Коли я отямився, жінки вже не було. За лічені секунди вона щезла. Чомусь нам видалося, що шукати її безглуздо: легше знайти голку в копиці сіна. Невдовзі ми в цьому пересвідчилися.

— То як будемо реагувати? — перепитав я Нельгу.

Він мовчки поворушив губами.

Сеанс зв’язку закінчився. Можливо, ми навіть прихопили на хвилину-дві більше з належного нам часу. Я вмовив його: у мене була копія запису. Реплікатор зразу ж за зображенням на екрані відтворив рельєф на термопластинку.

Я спробував зібратися з думками. Просте запитання: чи знав він про легенду? Про розшифровані письмена? Чи встиг дізнатися? Здається, ні… І що далі я розмірковував, то мав більшу певність у цьому. По-перше, він не одразу розповів мені про свою халепу, він явно не хотів цього робити. Думка про те, що квітку викрадемо, була найприроднішою, і вони з Нельгою не могли не дійти такого висновку. По-друге, якби він знав, то, безперечно, зіставив би обидві події (потрібно, звичайно, ознайомитися з текстом пам’ятки позаземної писемності). А відтак — і досить далекосяжні припущення. В усьому близькі до тих, що геть-чисто полонили мене… Досить допустити, що на камені записано легенду, яка прямо причетна до дійсності, і тоді дивний випадок із фітотроном набуває зовсім іншого значення, він — як прелюдія до зустрічі з космічною реальністю, із схожими на нас.

І коли б так і було, коли б він знав текст легенди, то навряд чи навіть мені розповів би про те, що сталося, — адже сигнали надходили по загальній міжконтинентальній лінії повного зв’язку. Контактів із мешканцями інших планет у нас і справді досі не було, одначе теорію розроблено ґрунтовно. Я пам’ятав: за будь-якого випадкового контакту жодна із сторін не мала права визнати його таким, що відбувся без обопільної згоди. Інакше важко передбачити наслідки… А де вона, ця згода?

Немає проблеми серйознішої і складнішої хоча б тому, що розв’язання її виходить за межі нашої звичайної логіки. Я знав: питання в теоретичному плані ставиться гостро. Розглядалося багато випадків, коли й обопільної згоди ще не досить. Передчасність виключає сприятливу перспективу розвитку.