Вона зупинилася, зняла туфлі й зайшла у воду. І бреде по коліна у воді, течія тут досить спокійна, не така, як вище, біля порога, де перекинуто міст. Тут є риба: харіус, рідше — форель. Я сам разів два закидав вудочку. Місця ходжені. Не раз бував на цій річці й чудово знаю повадки форелі. Вона тримається біля великих каменів, туди й треба закидати гачок з черв’яком, мухою чи ікринкою. Але місця для лову відведені не тут. Значно вище. Ірину цікавить не форель, і я ніяк не можу взяти до тями, що саме. Місце пустельне, дике. Ось вона повернула назад, я ховаюся. Далі все ясно: повертається до Сонцеграда.

Вона проходить від мене за тридцять кроків. Обличчя серйозне, зосереджене. Робити мені більше нічого, я бреду до свого еля. Я проґавив момент і порадів би навіть з випадкового здогаду… Її зникнення занепокоїло мене. Навіть налякало.

Ніхто, виявляється, не знає про її поїздки до річки. Проте навіть я не знав, що вона там робила. І чим це могло скінчитися. Зайве говорити, що я обнишпорив усе довкола. Я був стривожений.

Її шукали… Хвилювались. Я раптом зрозумів, що пошуки ці безглузді. Нарешті здогадався. Мені почало розвиднюватися.

І лише задля того, аби пересвідчитися в цьому, заспокоїти і самого себе й інших, я знайшов її щоденник. Останні рядки щоденника підтвердили мій здогад…

27 червня. Запитала в Телегіна (він зараз заступає Ольміна): чи правда, що ракети зможуть літати без пального? Він сказав: ні, згорять, надто багато енергії. «У плані мрії, звичайно, зможуть». Сонце перетворює у випромінювання чотири мільйони тонн речовини щоденно. Посилатимемо ракети — в галактику. Поки що ми не можемо протягнути до нього тонкі ниті часток, щоб відбирати фотони невеличкими порціями.

9 липня. Зустрічала Ольміна. Прибули випромінювачі часток, прискорювачі, реактори, прилади. У бухті кілька гігантських транспортів, через мілководдя не можуть підійти до причалу, їх розвантажують літаючими кранами.

17 липня. Ми почали до нього заходити. Якщо він зайнятий — читали його книжки. Вчора було чоловік десять. Він говорив щось веселе, потім Блока читав, і все доречно. Читав без патетики. Зовсім незрозуміло, чому впливало, у мене так не вийшло б-чого не вмію, того не вмію. Він був у простацькій сорочці, у манжеті ґудзика немає, то він потихеньку шпилькою заколов, йому вже, мабуть, за сорок, обличчя втомлене, а він читав: «О весно, без кінця і краю — без кінця і краю мріє!»

29 липня. Анічогісінько я не розуміла досі, тобто знала, що до Сонця підніметься конус і що промені пройдуть усередині, як у хвилеводі, і впадуть на рефлектор. А стінки конуса не дадуть променям розбігтися. Оце й усе. Рівень знань приблизно сторічної давнини (до того ж рівень белетристики; здається, було таке оповідання чи роман, його потім, набагато пізніше, переказували у пресі — звідти здебільшого і мої пізнання, на жаль, про все, що стосується «фізики»). Зате як просто, Ірко, чи не правда?

12 серпня. Любий Олександре Валентиновичу, ви такий же, як усі, в усьому, окрім того, що у вас є найголовніше — ваше покликання. Правда, це немало.

14 серпня. Іноді я підходжу до дзеркала. А переді мною на весь зріст висока жінка з темно-карими очима. І дивиться на мене, дивиться. Мовби про щось хоче запитати — і не наважується. На вигляд їй двадцять п’ять (а насправді більше). Вона дивиться, дивиться, та враз і усміхнеться. А я насварюся на неї пальцем і відійду од дзеркала.

Ні вже, хай краще все буде, як було досі.

17 серпня. Ти вважала, що твоя справа — рефлектор, поглиначі, приймальна частина. Для решти є Ольмін, Телегін, Караханов. Ти боялася їм заважати розпитуваннями та порадами? А Олександр Валентинович Ольмін, котрий розв’язував проблему упакування часток у конусі, виходить, працював на заводі просто з цікавості? Чи ознайомлювався з конструкцією морських поглиначів просто для годиться? Таж розкрий очі, Ірко: він знає про приймальну апаратуру більше за тебе! Він перевірив розрахунки. Але якби я все-таки знала, навіщо це йому! Адже він не має сумнівів, він вірить мені. Так він каже. А каже він тільки правду.

25 серпня. Ну й про що я дізналася ще? Що конус формуватимуть кілька хвилин, бо часткам треба подолати відстань до Сонця, і що він не буде суцільним? Але тоді що це за конус?.. Що частки повинні випускатися імпульсами?.. Проте коротшими за одну мільярдну секунди імпульси сформувати просто неможливо: техніка не дозволяє. І Сонце випалить усе живе на планеті. Вихід один: послати до Сонця дуже вузький конус. Але енергія навіть одної мільярдної частини сонячного диска у багато разів перевищує енергію, яку дають усі електростанції планети. При куті конуса у шість сотих кутової секунди саме захоплено мільярдну частину. Випарується і ґрунт, і берег, і сопка разом з установками. Ось навіщо потрібен рефлектор і поглиначі, що відводять тепло у море, а краще б — в океан. І ще: помилка на соту частку кутової секунди неприпустима.

НОТАТКИ НА ПОЛЯХ. Ти вивчала теодоліт, Ірко. Цей досить точний, як на твої уявлення, прилад, дає похибку на цілу кутову секунду.

Шанобливо постався до світила, Ірко.

ВИСНОВОК. Це перший проект, коли потрібно всіма засобами позбуватися зайвої дармової енергії. Помилка смертельна.

28 серпня. Один із транспортних кораблів доставив на Берег Сонця екіпаж японського рефрижераторного судна, яке постраждало від шторму. Капітан Атара дістав фотокартки, розповів про себе, про сім’ю, про шхуну, на якій плавав раніше.

— Знаєте, що пишуть іноді в газетах про проект? — запитав Атара. — Ви відберете у Сонця частину енергії, і сонячних днів стане менше.

— Це не так, — сказав Ольмін. — На експеримент потрібно кілька хвилин.

— Все одно, — сказав Атара.

— Проте енергія не зникає, ви знаєте.

— Не зовсім розумію.

— Ми посилаємо енергію назад, у космос, до Сонця, відбиваємо її. Меншу частину відводимо у море.

— Виходить, наші моря стануть теплішими??

— Зовсім ненабагато. Колись — так.

— І все-таки…

Атара замислився. Розмова не залишала начебто жодних сумнівів, і все ж він дивився на Ольміна уважно й запитливо, ніби сподівався якось дізнатися ще про щось. Перехопивши цей погляд, Ольмін зумів так само, без слів, ледь помітним жестом відповісти: «Не хвилюйтеся».

— А чи не занадто потепліє на Землі? — запитав Атара.

— Тепло можна переправити хоч на Марс. Можливо, колись приймачі встановлять і на кораблях. І тепло, і холод, коли треба, і хід судну. А вночі — накопичувачі, акумулятори. Енергія допоможе зберегти льодовики.

— А хмарність?

— Сонячний джгут пробиває хмари, туман, град.

29 серпня. Сьогодні були в тайзі. Чоловік вісім наших. Коли я зупинилася під старим кедром, мені здалося, що у вітах причаїлася рись, що жде вона мене, вичікує.

…Видиралися по крутосхилу, зарослому ліщиною, збирали ягоди, сміялися. Пила воду з потічка, пригадала, як зустрічала Ольміна.

Мені подарували перлину. Знайшли її на тайговій річці у мушлі перловиці.

19 жовтня. Перегортала давній-предавній журнал. В одній статті автор пригадує способи використання сонячної енергії. Про піроліз пише цілком серйозно. Це суха перегонка, одержання деревного вугілля.

Енергетичні плантації… Звучить, як обіцянка. А це всього-на-всього «вирощування дерев». Деревина — паливо. У первісної людини з «енергетичними плантаціями» все складалося набагато краще. Вона ж винайшла й економічний реактор — вогнище.

Фотосинтез, що регулюється, — уже дещо. Одержували водень. На дослідних станціях. Що ще? Бактеріальна переробка. Синьо-зелені водорості. Продукти — метан, той же водень…

Жарт. Із Свіфта.

«…Протягом восьми років він розробляв проект видобування сонячних променів з огірків. Добуті промені він має намір помістити в герметичні слоїки, аби потім користуватися ними для зігрівання повітря в холодну дощову погоду».