Чиєсь дихання… Можливо, це мені тільки здалося; проте хто там, за три кроки від мене? Двері почали помалу відчинятися. Лише після цього почувся легкий стукіт. Я дозволив зайти. Із-за портьєри в кімнату зайшла жінка.

Я мовчки дивився на неї і спочатку не впізнавав. Обличчя її було знайоме, як обличчя актриси, котру бачив випадково у давньому кіно, але назва стрічки давно вивітрилася з пам’яті і без підказки годі було й сподіватися. Треба ж таке…

Вона не без цікавості розглядала мене. Я підвівся і запропонував їй стілець. У моїй голові спалахнуло: Аїра! І це ім’я я вимовив уголос. Вона не відповіла, ніби мій здогад не мав для неї аніякісінького значення.

— У мене до вас прохання, — спокійно сказала вона.

— Друге прохання, — уточнив я, — перше мені вдалося виконати. Колись ви попросили мене розповісти про жінку із. зірок…

— Так, — просто сказала вона, — це була я.

— Тоді вам легко вдавалося змінювати… Змінювати зовнішність.

— Це зовсім не важко.

— Я слухаю вас.

— У мене обмаль часу, аби розповісти вам з подробицями…

— Шкода. У мене його скільки завгодно.

— Отже, я можу сподіватися?

— Звичайно.

— Я вам вірю. Ви ж знаєте, що я працювала з Ольміним? І знаєте, заради чого я це робила. Так ось: ще ніколи йому не була так потрібна допомога, як зараз.

— Я де знаю. Далі.

— Ви зможете…

— Допомогти йому?

— Так.

— Ні, поки не буде еля — ні.

— Це дрібниці.

— Ви дасте мені ель?

— Якщо ви хочете йому допомогти.

— Звичайно. Але ж ви не залишите мені свій ель? Тоді вам доведеться зустрітися з екіпажем цього славетного дредноута, і якщо колись вам пощастило чкурнути від мене, то тепер ситуація може скластися інакше.

— Я дістану ель.

— Мені потрібен магнітний ключ.

— Гаразд. Чекайте на мене.

Вона вислизнула з каюти, а я дивився, як повільно опускалася портьєра, потривожена хвилею повітря, що злетіла з того місця, де щойно стояла людина.

Я знову ліг спати і почав розмірковувати. Маски було зірвано. Заради чого? Заради успіху нашої справи? Звичайно. Але не тільки… не тільки.

Коли вона повернулася, відповідь у моїй голові майже склалася. Минуло навряд чи п’ять хвилин. Аїра простягнула мені руку, на її долоні лежав ключ з магнітним кодом від усіх елів на «Гондвані». Тонка тепла рука, на зап’ясті — зелений браслет.

— Як це вам вдалося?

— Це копія. Ключ залишився в Ольховського.

— Ще краще. Вас підкинути до берега? Я уважно дивився в її темні прозорі очі.

— Я сама, — сказала вона і раптом схаменулась. — У мене інші справи. Ось візьміть… тороїн.

— Тороїн! Так це ваш подарунок нам. Ось воно що! Спасибі!

Я вийшов на палубу. Пробрався до елів. Облюбував один з них, поплескав його по обшивці, як колись ковбої поплескували верхових коней. Тільки у мене для цього жесту були підстави іншого плану: тайфун над океаном — це не димок над вігвамом у преріях. Обшивка не пропускала звук, не озивалася на удари і поплескування — те, що потрібно.

Аїра стояла за моєю спиною. Я махнув їй рукою і стрибнув на сходинку, яку мені послужливо підставив ель. І раптом я почув: врятуйте його!

Любов. Стихія. Любов?.. Так. Знову ставши Аїрою, вона не опанувала себе. Не змогла… не змогла.

Вона стояла на тому ж місці, а я вже був у машині й уже піднімався в повітря, а у вухах моїх звучало:

— Врятуйте його!

Мабуть, усе ж варто було б здивуватися з того, як він несподівано з’явився. Чому зараз? Примха пам’яті? Я виразно побачив його обличчя, розкосі зелені очі, міцні вилиці, лоб у зморшках. Здається, він постаршав, мій гармоніст… Брови його ворухнулися, піднялися, з хвилину він уважно дивився на мене, потім відвів очі й зазирнув у скло еля, напівпрозоре відображення його обличчя виникло на тлі густих щільних хмар. Ураган ніс їх до берега, скло злегка дрижало, і я з цікавістю чекав, що ж буде далі. Я зовсім забув, що це всього-навсього гра уяви.

«Хай грає, — подумав я, — давно його не чув. Куди це він раптом подівся з моєї пам’яті?»

Він легко й швидко струснув головою, і пальці його забігали по ґудзичках.

«Діді-рула-рула-рулла! Рула-рула-рулла-та!»

Ель мчав крізь нагромадження чорних набряклих хмар, які шматував вітер. Повз віконце проносилися темні смуги туману. У скло вдарили пружні потоки вологого повітря, на ньому осідали краплини, потім їх здувало.

Погляд гармоніста став веселим і безтурботним; він одразу ж висвітив його мужній вигляд, і я збагнув порухи його душі, які передавала мелодія. Про що була його пісня?

Кришталево-прозорі, майже невагомі звуки виповнили ель передзвоном весняного капіжу, жебонінням ручаїв, пташиним лементом на світанні. Лагідно струменіла мелодія — і в ній чітко й одразу окреслився цей казковий світ, до якого моя пам’ять самотужки добулася б не швидко. Пробудження землі, далі — тема інших стихій: води, повітря, вогню. Жевріє багрово-червоний холодний вогонь, розгоряється, світліє. І ось спалахують омахи білого полум’я — як очищення. У ньому бурхлива сила сонця і пробудження землі. Віща мелодія схожа на заклинання: весна не піде назавжди, вогонь не згасне. Ось він, гармоніст. Русява чуприна, ставний, зеленоокий…

Наші з ним думки були однаковими. І схожий був цей гармоніст чимось на мене. Як не заспівати, не заграти про стихії, коли вони завжди поряд: земля, вогонь, вода, повітря. І три інші — теж. Людина придивлялася до забарвлення небесної бані, до стрільчастих хмар, променів, стовпів та віяла спалахів, до кружал побіля Сонця і Місяця, до сяяння блискавок, заграв і до ледь помітного малюнка сонячних плям, до світлого й темного струмування течій, взнавала силу вітрів та вулканів… Проте лише сотні років тому пізнала, яка велика могуть стихій. Перебуваючи в одвічному русі й хвилюванні, атмосфера Землі у багато разів переважає по силі все, що створене руками.

Потім збагнули зв’язок стихій: спалахи на Сонці пробуджували підземні струми, планета чутливо озивалася на ритми світила, оживали вулкани й океани, моря й дід. Звідси — нитка до п’ятої стихії, до життя. Адже й вона скорялася сонячним ритмам. Але є ще дві стихії: любов і розум. І хіба можна про них не сказати? Те, що він грав, схоже на скерцо Мусоргського, але було сильнішим і яскравішим:

«Рула-рула-рулла! Рула-рулла-та!»

Вони незнищенні: гадати про них, передвіщати, пророкувати, як кожна з них поведеться, так само важко, коли б ішлося про народження зірки, планети, туманності. На те вони й стихії. Грізні, неухильні, загадкові. І як не згадати про химерність шляхів, якими прямував у своєму розвитку розум, про метаморфози всієї планети під його впливом. Та якби тільки планети. Зірок, а отже, й цілих галактик!

Ми прокладали сонячну магістраль, тягнули нитку до серця всесвіту, як називали світило древні. Ми не могли обійти його: невидимі нитки ще задовго до нас поєднали явища на Сонці і на планеті. Серце світу наче дзеркало: по ньому, ніби тіні, біжать плями, своєрідне відбиття планет. Тільки дзеркало це викривлене: лише нещодавно вдалося з’ясувати, як положення Юпітера, Сатурна з їх місяцями-супутниками, Нептуна, Венери, Землі, Марса, Меркурія та інших мандрівних тіл впливає на рисунок планет. Але якщо наша планета разом з іншими вже впливає на світило, то хіба залишиться осторонь розум, чиє пристановище на Землі? Ні, рано чи пізно він повернеться обличчям до цього сяючого дзеркала всіх і вся.

Я бачив, знав: не здолати стихію бур та вітрів, якщо не вдасться вловити закони спалахів і плям. Земні тайфуни та бурі починаються вгорі, де є потоки заряджених часток-корпускул, що їх живлять. Але тоді вони подібні до сонячних плям — адже ті, у свою чергу, так само сонячні вихори. Плями на Сонці — це круговороти, воронки, їх нутро поглинає речовину, електрони, і тоді вони, як по трубі, піднімаються вище. У круговоротах намічаються магнітні полюси, конвекційні струми, дме електричний вітер, який підхопив і поніс би, наче порошинки, десятки земних куль.