Я бачив її на мосту. Круті схили, порослі рідкими чагарями, спускалися до води. Біля берега громадилися гранітні брили, піняві струмені облизували їх шорсткі червонуваті боки, піднімалися по каменю вгору й відступали, зривались у своє ложе, вимощене валунами.

Я бачив її. Сонце засліплювало очі, проте я помітив, як вона нахилилася над потоком і як рука її звісилася вниз. Вона щось стиснула в долоні — певно ж, браслет, хоча тоді я і не здогадувався про це. Стояв чудовий день. Полотно туристського мосту на дві дошки похитувалося під її ногами, і вирувала вода, у світлій габі якої ледь вигравала веселка. Місце було дуже мальовниче, глухе, дике — центр заповідника.

Вона стояла на мосту, який я так добре знаю. Сталеві канати, на яких він тримається, вже давно вкрились іржею, дошки посіріли від дощів. Я йшов саме туди, де стояла вона… і нічого не помітив. Вона повернулась і рушила геть, не швидко і не повільно; тільки набагато пізніше хвиля її темного волосся пробудила в мені спогад про зустріч на «Гондвані». Навіть малиновий ель, що невдовзі злетів неподалік від нашого табору, не наштовхнув на щось таке, Про що я здогадався, про що дізнався кілька місяців перегодом.

Вона втопила браслет.

Я добре запам’ятав той день — і те, як вона йшла. І як чутливо здригався і погойдувався міст від її ходи!

На поріг ступила весна, коли я дізнався, кого мені випало зустріти тоді, того дня, який не повториться. Тоді, тієї весни, і почала мені відкриватися вся ця історія…

Дорога від причалу прямувала у сопки. Там пломеніли їх круті боки, охоплені надвечірнім вогнем. І все там золотавіло і сяяло, наче рубінове скло: радіомаяки, ангари, куполи, обсерваторії, міст, що ступив через падину. Небо яріло. Над дорогою розтинали повітря вантажні терраплани, пурхали елі, по асфальту повзли мобілі.

Біля самого узбіччя простував чоловік. Він не поспішав. Ніс почуття, подібне до того, з яким мандрівник вертається нарешті до рідної домівки. А вдома не квапляться.

Він вирішив дійти шляхом до повороту на перевал і піднятися на мис — звідти видно всю затоку. Хотілося втоми. Тільки вже не від роботи, не від суперечок і всіляких з’ясовувань, просто від ходьби.

За його спиною, у бухті, стояли морські транспорт, у їх трюмах — вантажі для Берега Сонця. На борту одного з них і прибув фізик-дослідник Олександр Ольмін.

Цілий рік він провів на заводах, де складали блоки реакторів, лічив дні, коли повернеться сюди.

— Я не полечу, — категорично заявив він дівчині, яка зустріла його біля еля. — Дякую, але я піду пішки.

— Цей ель — справжній ліфт, — умовляла його дівчина. — Дві хвилини, і ми вдома, — при цих словах дівчина чомусь зніяковіла, проте Ольмін цього чи не помітив, чи вдав, що не помітив.

Дівчина була настирливою. Він таки сів у крісло. Але тієї миті, коли дівчина натиснула кнопку автопуску І машина повинна була здійнятися вгору, щоб перемахнути через сопку, Ольмін несподівано легко, спритно зіскочив на майданчик. А ель тим часом швидко набирав висоту.

Чого ж йому хотілося?.. Похлюпотітись у потічку. Видершись на сопку, надивитися звідти, як виглядає нині Берег Сонця. Збігти вниз. От і все. Поки ель, ніби розмірковуючи, кружляв над долиною, а потім кудись щез, він дістався до потічка. Потічок бурмотів про засушливе літо, його обмілілі струмені були неживі. Лише раз, на перекаті, висвітлилася срібляста нитка, ніби хтось під водою натягнув і відпустив струну, — риба. Біля сірого теплого каміння цвіли іриси.

Зі схилу сопки помалу відкривався простір над морем, і все там видавалося далеким і нерухомим. Над бухтою висіла бабка. Ольміну кортіло поквапити її, побачити, як опуститься на причал її, мабуть, нелегка ноша. Проте бабка байдуже зблискувала крильми. А рухатись її примушувала, здавалося, лише сила уяви спостерігача, а не мотор, захований у пластмасовому тілі.

Бабка наблизилась до причалу і перетворилася на звичайний літаючий кран. На колишньому її місці висіла вже інша бабка, їх було багато, і кожна по-своєму поспішала — перенести частину вантажу на берег, щоб кораблі мали можливість підійти до порівняно мілководного причалу, де на них чекали великорукі велети — портальні крани.

…На. крутосхилі пласкі камінці висковзували з-під ніг, стрибали коричневими жабами, розбігаючись навсібіч і вниз. Ольмін зупинився — звук не пропав. За сотню метрів від нього камінці вистрибували так само. Він уповільнив ходу, потім повернув, заховався за кущ кедрового стелюха. Трохи постояв. Ну, звичайно! Та сама дівчина, Іра.

— Іро! — Ольмін вийшов їй назустріч.

Йому раптом стало незручно, що через нього вона, піднявшись сюди, розшукує його. Можливо, навіть хвилюється.

— Олександре Валентиновичу! Я ж відповідаю… Адже сюди із заповідника тигри приходять.

Її обличчя було розгублене; в руках чи то хустка, чи косинка, волосся перехоплене широкою стрічкою, на ногах якісь спортивні тапочки. Одне слово, з нею можна було перевалити через сопку коли не за годину, то за півтори-дві.

— Гаразд, — сказав Ольмін. — Я не серджусь. А ви?.. Тоді ходімо разом. Це вам. — Він простягнув їй букет ірисів. На згадку про тигрів він мало не засміявся, проте стримався, залишаючись серйозним, бо вже таку мав вдачу.

…Берег Сонця. На воді, наче пізні метелики, витанцьовували яхти, — вітрила їх були розкриті. Заграва перших вогнів… Берег широкої мілководної затоки світився, ніби виріс із морської піни, що застигла тисячами зірок-вогників. Сюди сходилися шляхи узбережжя.

— У нас навіть у шкільних творах слово «Сонце» пишуть з великої літери. Бачите, скільки вже зробили?..

Вона розповідала про те, що відбулося тут за його відсутності, вона просто квапилася повідомити йому про все сама. До берега пролягли стрічки морських поглиначів, проте половину з них ще не завершено. Рефлектор готовий. Вона показала рукою: там червоніла пляма — відблиск заграви в округлому дзеркалі. І знову на її обличчі промайнула ніяковість, як дві години тому, коли зустрічала його біля еля: адже хто-хто, а він знав про це й так, без її пояснень. Він був одним з тих, хто довів, що сонячне світло можна зібрати й послати до Землі. Планета одержує мізерну частину тепла, і жодні наземні геліоустановки тут не допоможуть: майже все випромінювання витікає у простір, розбігається по безконечних радіусах. Отже, хай промені зчепляться у світловий джгут; так зчіплюються промені лазерів. Для цього Сонце повинно освітити пучком елементарних часток, який правитиме за космічне дзеркало, за екран, що накопичує тепло, не даючи йому розсіюватись. Усе, що потрапить у конус, прийде до планети, частки, ніби маленькі лінзи, посилатимуть фотони лише в одному напрямку — до Землі. Джгут сонячних променів — найкращий подарунок планеті, надра якої усе ж вичерпні.

Схоже це на те, коли б до хмари піднесли велетенську воронку, і дощ, що потрапив у неї, відвели по трубі на висохлі поля, в обмілілі річки та озера, туди, де вологи зовсім мало.

Як просто, розмірковувала вона, проте лише на перший погляд… Фотони відштовхують частки, розсипають конус, хвилевід руйнується.

Світло знову ніби розсіюється у просторі.