Другий закон простіший. Є проекти, втілення яких немислиме без паралельного вирішення кількох проблем. Це наш проект… проблеми прискорення часток, ефективного поглинання енергії, біології. І тут уже чинити треба інакше: що складніша проблема, то більше зусиль та уваги треба приділити її розв’язанню.

— Але кожна з проблем підлягає все ж першому закону?

— Так, вирішуючи її, треба застосовувати перший закон. Знайти незалежні шляхи. Далі ясно…

— А коли йдеться про одну людину? Уявіть собі на мить ученого-самітника, скажімо, теоретика. Приклад трохи абстрактний, але все ж це можлива модель.

— Закон індивідуального успіху? Ось він: найбільші зусилля доречні там, де все сприяє вирішенню проблеми.

— Отже, перешкод треба уникати?

— Ні, це не так. Перешкоди неминучі на будь-якому шляху… Треба правильно обирати шлях пошуку. Це вигідно всім. Але вибір напрямків — теж проблема. Кому її доручити? Наслідків буде досягнуто на будь-якому шляху. Але треба інше-якнайшвидше одержання вирішень. Минуле легко поцінувати. А перед нами — майбутнє. Для мене це майбутнє — наш проект.

Так назвав Сонце Микола Коперник. Світильник цей поряд, майже під рукою. Нас розділяє лише сто з чимось сонячних діаметрів. Разом із світлом планета вловлює невидимий пил, що складається з корпускул, заряджених та нейтральних. Наше світило саме є випромінювачем і водночас прискорювачем, бо тиск променів підштовхує, дає часткам розгін.

…Я запримітив у Телегіна альбом у шкіряній оправі із золотим тисненням; в ньому зібрано копії публікацій, що стосуються питання «світло-частки». Там є матеріали двохсотрічної давнини. Справжня колекція. Кілька рефератів я розшукав через інформ, та найдревніші, мабуть, ще не встигли зайняти там належне місце і, нікому невідомі, тулились у бібліотеках застарілого зразка, чекаючи своєї черги серед куп мікрофільмів. Ясно, що знайти їх там непросто.

Я розповів йому про фітотрон, про зелений браслет, дещо про Аїру… Він з цікавістю слухав. Чутки доходили до нього ще раніше; десь було зопалу надруковано замітку; моя ж розповідь його переконала. (Недовірливо сприйняв він лише натяк на те, що Аїра і Стеклова — одна й та ж особа.)

— Як просто! — сказав він. — Якщо зберігся камінь з письменами, то чому там не могло зберегтися життя, хоча б ціною його переходу в найпростішу з форм? А втім, почекаємо, коли звідти повернеться новий корабель… Вас цікавить альбом? Коли хочете, можете поглянути. Загальний каталог по темі дорівнює… — Він замислився, нашукуючи порівняння.

— …піраміді Хеопса, — підказав я.

— Саме так, — підтвердив він. — Тут ви знайдете перші свідчення про фокусування електромагнітної енергії за допомогою часток. — Він любовно перегортав альбом. — І уявіть, це відомо ще з двадцятого століття.

— Невже?

— Так. Лише експеримент поставила сама природа. Як і у випадку з атомною енергією. Майже два мільйони років тому на Землі діяли природні уранові реактори. І не штучні, що управляють, стрижні, а звичайна вода, що просочувалась у підґрунтя із вмістом урану, регулювала ланцюгові реакції. Якщо пам’ятаєте, це підтвердили знахідки в Західній Африці. Республіка Габон, містечко Окло, шістдесяті — сімдесяті роки двадцятого століття… Точно так само знайшли в природі й хвилевід для сонячної енергії. Правда, це були не промені видимого світла, а короткі радіохвилі. Ви не знаєте про історію, що свого часу набула розголосу: із Землі послали радіосигнали й одержали з космосу відповідь. О, це розбурхало уми. Жоден з фізичних парадоксів не викликав такої хвилі суперечливих публікацій. І початок їй поклали звіти Карла Фридерика Штьормера, члена Норвезької академії наук та літератур в Осло, іноземного члена Паризької академії наук та Лондонського Королівського товариства, а з 1934 року — почесного члена Академії наук Союзу. Це був чудовий учений. Він розробив струнку теорію полярного сяйва, запропонував методи розрахунку траєкторій заряджених часток у магнітному полі Землі, які збагатили не лише науку про Землю, а й фізику та математику… Я вам розповім…

І ось що я почув.

Одного разу (це трапилось у грудні 1927 року) сусід Штьормера, інженер і радіолюбитель Йорген Халльс, розповів ученому про явище, свідком якого йому випало бути. За його словами, через кілька секунд після сигналів потужної короткохвильової станції в Ендховені (Голландія) почулися відзвуки. У грудні того ж року Штьормер домовився з Ендховеном про сеанси радіопередачі. Перші досліди розпочались у січні. Прийом вели дві станції: у Форнебо та Бігдьо. Обидві станції були розташовані поблизу Осло. Станція в Бігдьо — це станція того ж Халльса. Радіопередавач в Ендховені надсилав сигнали через кожні п’ять секунд. Їх реєстрували за допомогою осцилографа. Ясно фіксувались імпульси радіостанції в Ендховені. Станція у Форнебо виявила і відзвуки. Проте Йорген Халльс почув їх набагато ясніше (у буквальному розумінні почув, бо він вів прийом на гучномовець). Цілі серії незрозумілих імпульсів. Пояснення поки що не було.

Влітку наступного року відбулася зустріч Штьормера з радіофізиком Ван-дер-Полем, який працював в Ендховені. Вони домовилися надсилати стандартні телеграфні посилки (три імпульси-три тире). Період повторення таких потрійних посилок становив 20 секунд. Від осцилографа вирішили відмовитися.

11 жовтня о 15-й годині 30 хвилин Штьормер почув різкі відзвуки. За кілька хвилин зателефонував Халльс, і Штьормер негайно вирушив до нього. На гучномовці Халльса чітко відтворювалися імпульси. Пізніше Штьормер пригадував:

«Як правило, кожен сигнал породжував відзвук, а іноді навіть кілька. Звичайно, відзвук, як і сигнал, теж мав три тире, іноді, проте, вони зливалися, траплялося, що відзвук затягувався у більш тривалий звук, ніж сигнал. Висота звуку була така ж сама, що й у сигналу».

Саме тут, на квартирі Халльса, учений записав проміжки часу між сигналами та відзвуками: це і були знамениті серії Штьормера, які опісля неодноразово друкувалися в газетах і журналах. А ось ще одне свідчення ученого:

«Позначені мною періоди часу не претендують на точність, оскільки я не був достатньо підготовлений, проте вони дають принаймні якісне уявлення про дане явище. За словами Халльса, він до мого приходу спостерігав кілька відзвуків через три секунди».

25 жовтня Штьормер зареєстрував кілька відзвуків з дуже великою затримкою — до 26 секунд. Далі настала пауза. До лютого наступного року явище не спостерігалося. А в травні французькі інженери Галле і Талон зареєстрували близько двох тисяч відзвуків, причому затримка їх відносно імпульсу передавача іноді перевищувала 30 секунд. Наслідки їхніх спостережень надруковані: це досить складна таблиця, в якій навряд чи можна знайти якусь закономірність.

За тридцять з лишком років після цих дослідів професор Стенфордського університету Брейсуелл висловив припущення про автоматичні зонди інших цивілізацій на навколишніх орбітах. Такі зонди могли бути виявлені і біля інших планет нашої системи. На одній із своїх лекцій він заявив:

«Якщо ми розглянемо ресурси біологічного конструювання, то виглядатиме вірогідним, що якесь віддалене суспільство може створити породу космічних посланців, які матимуть мозок, але не матимуть тіла; вони увібрали традиції свого суспільства і поширюють їх в основному безплідно. Проте декотрі з них виявляться засобом поширення міжгалактичної культури».

Такий біоприлад настільки чутливий, що легко вловить радіосигнали планети навіть на великій відстані. Це означатиме, що цивілізація досягла зрілості. «Чи здивуємося ми, — запитував Брейсуелл, — якщо першим його посланням до нас буде телевізійне зображення сузір’я?»

Через кілька років Льюнен, Ілієв та Гілев вдалися до кількох спроб розшифрувати серії Штьормера під кутом зору Брейсуелла. В англійського астронома Льюнена вийшла карта сузір’їв північної півкулі. На графіку він позначив точки, що відповідають інтервалам між сигналом передавача та відзвуками, а по іншій осі координат — порядкові номери імпульсів.