— Чому? Що заважає?

— У воду виділяються метаболіти, продукти обміну речовин. Вони перешкоджають живому рости. Але ми навчилися їм протидіяти. Залишилося головне…

— Остання перешкода?

— Що ви знаєте про біополе?

— Ну… — зам’явся я, — те ж саме, що й усі. Що це випромінювання в широкому спектрі, що іноді це когерентні коливання.

— Якраз біополе й перешкоджає розповсюдженню різних форм життя. Воно може пригнічувати ріст клітин.

— Здається, я про це чув. Але є, мабуть, вихід?

— Ми знайшли речовину, молекули якої поглинають найсильніші компоненти біополя. А потім випромінюють енергію, але вже в іншому, зовсім нешкідливому виді, на інших частотах. Ми назвали його біонітом.

Я надовго заглибився у вивчення фотознімків, які показувала Сооллі: біополя фотографувалися за давньою методикою у високочастотному конденсаторі. Їх світлі промені химерно розходилися по радіусах. Проте не лише по радіусах. Вони переламувалися, давали відгалуження, вигиналися, правда, дуже рідко, наче гілля на дереві. І дуже добре було видно, як дві клітини, що зблизилися, два зелених мікроорганізми змінювали цей рисунок. Між ними лінії одразу вкорочувались, а зовні біополе розповсюджувалося далеко, лінії його були густими, яскравими.

Точнісінько так само два дерева відчувають тісноту: гілля їх відхиляється назовні, а між кронами воно рідке, вигнуте, тому іноді стовбури з цього боку видаються голими. Береза, наприклад, пригнічує ріст сосни, що прилаштувалася біля її підніжжя. Глиця, ніби від невидимого вітру, тягнеться від берези геть. Голки ніби тікають від надто тісного сусідства. Але це лише зовнішня картина. Їй відповідає внутрішня картина біополя. Воно точно таке ж саме, як крона, як віти, як голки на них. Тільки все починається саме з біополя. Це воно дає форму кроні, гілкам, зелені. Воно управляє ростом. Там, де лінії свого поля щільніші, яскравіші, з того боку клітини й розмножуються. А чуже поле може стримувати їх ріст.

Значить, біополе паростка — це його модель у майбутньому. Зробивши знімок, сфотографувавши біополе, можна сказати, якою буде доросла рослина.

Разом із Сооллі я дійшов цікавих висновків. Я пересвідчився, що й форма будь-якої живої істоти залежить від власного її поля, що вже в одній-єдиній клітині живе цей світлячок, який надсилає кванти; і, вловивши їх, можна безпомилково передбачити, що з неї виросте. Мені пригадалася наша невеличка мандрівка з Янковим. (Хоч як дивно, Сооллі про неї не знала. Вона з цікавістю слухала, як ми збирали колекцію далекосхідних рослин. Я розумів тепер, відчував, знав, чому з кожної клітини виростає ціле дерево, кущ або квітка). Звідси лише один крок до позаземних форм життя… Я запитав:

— А можна за формою поля однієї клітини реконструювати позаземний організм?

— Можна. У нас є таблиці. Проте вони правильні тільки для видів, які ми знаємо, які добре вивчили.

— Ось воно в чім річ… Значить, ніхто не зміг би вгадати, що вийде з позаземного латаття у фітотроні?

— Ніхто… І все ж дещо прояснилося б. Особливо, якби встигли вивчити тонку структуру генів. Або тонкий рисунок біополя.

Я з’ясував ще одну цікаву річ. На довгому шляху життя проходить крізь різні стадії, піднімаючись по еволюційних щаблях, але ж недаремно витрачаються на це мільйони років… Личинки й лялечки байкальських метеликів, про які розповідав Янков, наштовхували ось на яку думку: у самій природі живого прихована можливість дивовижних метаморфоз. Треба тільки навчитись управляти нею. Я подумав про сузір’я Близнят. Аїра знала цю таємницю.

Тайфун схожий на воронку. Чи на веретено. Звичайно, якщо спостерігати із супутника. Веретено урагану розкручується дедалі стрімкіше, втягуючи в свою орбіту тисячі тонн води, пилу, повітря. У центрі тайфуну його ядро. Ця вільна від хмар зона пониженого тиску так і називається — «око бурі». Хмари стягуються до нього швидкими нитками, але не можуть проникнути всередину, ніби алмазний мур відділяє їх від ядра. Обертання Землі відхиляє тайфун, він змушений описувати параболу. Помалу в центр урагану проникає клоччя туману: море, вивергнувши хвилі, ніби зітхання, поступово втишується. У кінцевому результаті тайфуни народжує Сонце. І, народжені Сонцем, вони, можливо, найкраще свідчення його невичерпної могутності.

…Увечері 29 серпня тайфун пройшов через Японські острови, перекинув між Хонсю та Кюсю міст, знову вийшов на морські простори і просунувся до Берега Сонця. Його воронка була невеликою, близько двохсот кілометрів, але швидкість вітру біля ядра перевищувала все, що було відомо досі: ніхто не пам’ятав такого урагану. Тайфун нарекли «Глорія».

Я знав, що спорудження третьої та четвертої стрічок поглиначів тепла ще не завершено. Забракло кількох місяців. Що тепер буде?

Ми з Енно схилилися над картою. З точністю до години він позначив просування тайфуну в Японському морі. «Гондвана» знялася з якоря. Залишатися біля берега було небезпечно. Енно вів корабель на південь, аби розминутися з ураганом. Виходило: він зачепить нас краєм.

«Що там відбувається?» — думав я щохвилини. Там — це в районі Сонцеграда…

— Вирішено: всі покидають узбережжя, — надійшла звідти вість.

За півгодини:

— Евакуацію завершено.

Старий одірвався від карти. Очі втомлені, лоб у глибоких зморшках, сиве розсипане волосся — наче зацькований звір… В очах те ж саме запитання: що буде?

Відбивач, що збирає промені, понесе, зімне вітром. Він схожий на парус, на велетенського метелика. Хвиля, народжена ураганом, накинеться на берег, зруйнує все на своєму шляху, дійде до підніжжя сопок і заспокоїться. І зрине в море, залишивши пустельний, мертвий берег. Ось про що ми думали.

Якби охолоджувачі були готові, тоді за лічені години, сьогодні чи завтра на світанку можна було б провести експеримент. Упіймати сонячні промені в пастку. А тепер? Без охолоджувачів Сонце спалить берег. Каменя на камені не залишиться. Це куди страшніше за тайфун. З двох стихій Ольмін вибрав би, звичайно ж, вітер. Але не Сонце. Небесний вогонь страшний, коли ним не управляти.

Про Ольміна ніхто нічого не знав; наче герой давніх романів, він раптом щез.

Ольмін залишився там! У цьому я був упевнений. Я сказав про це Енно.

Енно подивився на мене так, ніби я в чомусь завинив.

— Він залишився, ти розумієш? Він не відповідає на запити. Що він надумав?

— Не знаю… не знаю.

Здогад уже промайнув. Невже? Мені не вірилося, але я розумів, що це єдиний шанс. Він залишився для того, аби провести експеримент. Аби зловити сонячне тепло в пастку.

Замість поглиначів — сам тайфун. Він хоче примусити його виконати роботу на експеримент: вітер миттю перемішає тепло і холод, допоможе першій космічній машині людини. Надлишок енергії розсіється в двохсоткілометровому кільці урагану. Вітер замінить охолоджувачі, які ще не готові. Стихія супроти стихії! Невдовзі це стало ясно всім.

— Тайфун — велетенська теплова машина, — ось що передав Ольмін за кілька хвилин. — Він працюватиме разом з нами.

«Разом з нами…» Ніби там був ще хтось. Ні, там з ним нікого не лишилося. Жодної живої душі. Він усіх відіслав подалі від Берега Сонця. Навіть Телегіна. Він не мав права ризикувати жодним життям. Жодним, окрім власного.

Він усе знав наперед. Він готувався. І мовчав… Ще б пак, йому ж могли перешкодити. Вперше він нікому не сказав правду. Промовчав. І тепер він був там. А я?

Я пішов у свою каюту і подумки розмовляв сам із собою: а я?

Навіть коли узбережжя таранять мусонні дощі, Ольховський напоготові: елі в ангарі, полетіти з «Гондвани» можна лише у крайньому випадку. Що вже казати про тайфун?

— Тайфун — це серйозно, — майже лагідно прогув Ольховський, і я з готовністю кивнув. Я над усе намагався бути схожим на людину, яка усвідомлює небезпеку.

На юті «Гондвани» справжній автопарк, елі стоять рядами, прості й універсальні, підводні й стратосферні, дальні й розвідувальні. Колекція, яку з любов’ю поповнює Енно, викликає справжню повагу до досягнень техніки, проте яка користь від цього зібрання, коли в кишені немає ключа від ангара? Ключ — це все. І якби він у мене був, я не пішов би до Ольховського і не тривожило б мене по дорозі передчуття, яке закономірно справдилося.