— Ти розповідав мені… про осінній ліс, — сказав Янков.

Нам здалося, у сигари поменшало яскравості, а промені почали згасати, тільки якось дивно; вони раптом обірвались у просторі, вкоротились і не діставали тепер до ялиць. Лише схил наш з наметами був би їм підвладний.

Сигара знизилася ще — верхівки дерев прикрили її нижню частину. Пролунав легенький рокітливий звук. Було чути тріск зламаної гілки. Стало тихо. Промені щезли, однак сяєво лишилося. Знову змінилися його відтінки. Тепер це було схоже на холодний люмінісцентний екран, на якому не так уже й приголомшливо було б побачити зображення об’ємного кіно.

— Увімкнули інше світло, — мовив Янков, і я помітив, як він швидко потер скроні долонями.

Виникло незвичайне відчуття, мовби довкола запахло металом і космосом, мовби ліс і долина були тільки декорацією, тлом для всього, що відбувалося тут, за сто метрів від нас. «Увімкнули інше світло». Щось у такому дусі.

Нерівності ґрунту, горбки, камені простягали чорні тіні.

— Сховайся, — сказав Янков, — стань за дерево!

Я одійшов від намету і причаївся. У цьому, здається, був сенс.

— Ми схожі на… — я не доказав.

— Цить, ні звуку, — різко обірвав Янков.

Від сигари, що світилася, відділився тьмяний сірий предмет. З хвилину він висів над нею, погойдуючись. Між цим предметом і сигарою ковзнув ледь помітний голубий промінь, і тоді предмет теж почав світитися. На наших очах він збільшувався у розмірах і, як мені видалося, обертався, водночас погойдуючись. Цієї хвилини його можна було порівняти з абажуром чи м’яким люмінесцентним світильником. І ось він піднявся вгору — плавно, безшумно, швидко. За триста метрів над нашими головами він завис, постояв там, як комета серед зірок, і помчав на південний схід.

— До моря полетів, — сказав я, — доженемо?

— Як це ти збираєшся наздогнати? Цікаво…

— Викличемо ель і доженемо.

— Пізно. Він утече від нас.

— Там нікого немає. Ручуся, що це автомат.

— Ти ясновидець.

— Залишайся тут, — сказав я, — а я подивлюся…

У мені прокинувся босоногий дослідник, що колись видирався по скелях над бухтою в пошуках таємниць. Але колись, років тридцять тому, першим найчастіше був Янков.

— Обережніше, — гукнув він мені навздогін.

Я завмер. Спалахнула заграва, метнулися різнокольорові промені, і з-за дерев шугнула світла хмара. Вона ширяла над долиною, трохи нижче за те місце, де ми перебували. Вона мінилася на всі відтінки: довкола стелився ніби кольоровий туман. Та ось хмара піднялася ще трохи над вершинами кедрів і ялиць, набула своєї початкової форми. Це була та сама сигара, і так само посилала вона свої промені. Тільки тепер промені намацали нас. Вони осліпили. Я не стримався і прикрив очі долонею. Сигара піднялася, зависла в повітрі й пожбурила згори сніп, який бризкав синіми та зеленими іскрами. Тривожно заметалися тіні — вона залишила ледь примітний слід і зникла на сході. Перетворилася на хвостату зірку і розтанула в глибокому темному небі.

Мені раптом перехотілося йти вниз, до струмка. Навіщо? Я змусив себе перебороти роздвоєність. Мовби переступивши через невидиму перегородку, я рушив у виярок, де все виразніше шуміла вода. Потім пішов уздовж річища, здолав першу сотню метрів і побачив на землі світлу пляму там, де сиділа сигара.

Кожен крок давався важко, ніби ходити по нічній тайзі було неймовірно складною і неприємною справою.

Я помітив невеличкі дивовижі, мовби перенісся ненадовго в інші виміри, де час плинув так повільно, що кортіло поквапити його. Здавалося, іноді я переставав бачити тайгу, і переді мною кілька разів виростала та невидима перепона, про яку я згадував, і я щоразу примушував себе рухатися далі лише над силу.

Орієнтувався я по плямі, що світилася, — невдовзі до неї додалася ще одна, а потім, наблизившись до них майже впритул, я виявив чотири округлі майданчики, від яких ішло холодне сяєво. Три з них були заховані кущами. Раптом я подумав, що чув нібито голоси. Проте коли це було — перед тим, як сигара піднялася, чи опісля?.. Щонайменшого проблиску: з моєю пам’яттю щось коїлося.

І тільки згодом, повернувшись до Янкова, я міг відтворити події у їх послідовності.

— Хто вони, як ти гадаєш? І чому вони тут? — запитав він мене.

— Це надто серйозно… У мене щось із рукою. Я її просто не відчуваю, геть здерев’яніла. Шкода, що ти не лікар, а біолог.

— Дай погляну.

— Я не можу підняти лікоть вище плеча.

— Права рука?

— Я доторкнувся до сліду… там, на місці посадки. Такий гладенький майданчик, і довкола трава прим’ята. У дерева сучок обламаний і сплюснутий, наче квітка в книжці. Чотири глибокі «вм’ятини. І вони світилися. Я боявся пожежі.

— Давай-но ближче до вогню. Рукав закасай!

Я не відчув його доторку, навіть коли він стис мою руку. Вона була неприродно біла, нежива, і це налякало мене.

У нього було серйозне обличчя, коли він, розпластавши долоні, зводив їх коло мого ліктя. Я відчув теплу легку хвилю, що виникла одразу ж з його рухами. Минула хвилина, ще одна. Виникла незбагненна пружність, здавалося, це повітря наелектризоване і струмує побіля, чинячи легенький тиск. Потім я відчув лікоть: з’явилося тепло, холод минув… Я міг рухати рукою. А Янков так само водив долонями, зводив і розводив їх знову, і я щораз краще відчував потік крові коло ліктя, коло плеча, по всій руці.

— Ось і все, — сказав Янков.

— Як це у тебе виходить?

— Уявлення не маю. Біополе.

— Я знав про це. Читав у Купріна.

— Це літературний факт.

— Еге, старе, як світ.

Я з подробицями розповів Янкову, що побачив на місці посадки. Найперше про чотири сліди. Вони світилися холодним люмінесцентним світлом, наче маленькі озерця під місяцем. Але місяця не було, довкола непроглядна темрява і лише з-під землі, як мені здалося, у трьох місцях пробивалося сяєво (перший слід я помітив одразу). Їх затуляли кущі і нижнє віття велетенського кедра, яким я милувався минулого вечора. Я подумав, що там, унизу, ще залишилися нічні гості, пішов швидше, спіткнувся і мало не впав. Ліхтар ледь рожевів: я подумав, що виснажився акумулятор. Проте зараз, через півгодини, лампа горіла з повною напругою.

Завглибшки сліди сягали близько півметра, один з них був значно глибший. Краї їх були рівні, мовби обпалені, по них пробігали світлі змійки. На моїх очах їх ставало менше, вони згасали і ось щезли зовсім, наче зарилися в землю. Я підійшов, нахилився над найбільшою заглибиною і простягнув руку, проте дна, що світилося, не дістав. Обіч я побачив розплющений дерев’яний сучок. Відійшов убік, знайшов повалену молоду березу, підтягнув її до ями і скинув униз. Обережно опустився по стовбуру, наче по трапу, і доторкнувся до землі, що світилася. Моя рука раптом спалахнула, її охопило холодне полум’я, і я перестав її відчувати. Оглянувши місце посадки знову (в холодному світлі сріблилися ближчі дерева і підлісок), я підійшов до нашого табору. За моєю спиною ще палахкотіло олов’яне полум’я. Хвилин за десять воно згасло, а може, його затулив чагарник.

У нас лишився вільний день. До нашого міста — щось близько восьмисот кілометрів, і ми побували там. З моря віяв вітер, було холодно, і височезні білі будинки линули над бухтою, наче казкові кораблі. На березі, біля причалів ми не побачили жодної шлюпки, навіть жодної яхти. Вітер, солоні бризки, сіра холодна вода, ясний обрій. Це було інше місто; нам так і не пощастило цього разу погомоніти з ним, з його вулицями та проспектами про те, що було колись.

Увечері того ж дня ми були вдома. Темні очниці вікон — світло горить тільки на горішньому поверсі… Може, там хтось готується до екзаменів, або пише повість, або читає книжку. Шелестить листя. Я люблю ледь чутну перемову тополь. І зараз із цим шелестом я повертаюся у свій світ, узвичаєний, буденний, облаштований. З хвилину ми стоїмо біля мого будинку, на камінному ґанку, де у великих глиняних вазах світяться нічні фіалки, а крізь камінну в’язь над перилами видніється зоряний пил.