Речовина, яку несе вихор, піднімається й охолоджується, як і завжди відбувається таке при розширенні, з верхньої частини воронки виходить темний, охолоджений потік. Магнітне поле відкидає його по спіралях, що розширюються. У глибинах світила працює космічна машина, а фотосфера з плямами, що живиться нею, — відлуння цього руху всередині світила і поза ним від планет. Зашифрований рисунок, який довго не знали як прочитати.

Причина усіх сонячних ураганів — всередині, але тяжіння планет накладає відбиток на всю картину їх розвитку. І колись за рисунком плям можна буде вирахувати розташування небесних тіл та визначити погоду. Сонце — це ще й чутливий прилад, що озивається на всі зміни зовнішніх полів.

І сонячний пульс діє на нас, на наше життя, як багато явищ. Що земні вітри! Плями та їх супутники — спалахи, що іскряться, як запалювальні частинки на поверхні точильного круга — ось головні сили. І тепер нам не уникнути зіткнення з ними. Ми доторкнемося до серця всесвіту-Сонця. Ми почуємо його пульс.

Ось чому я летів на елі до берега. Я б нізащо не повернув тепер назад.

Грай, гармоністе!

Холодне скло еля. За ним вода, вода і хвилі… Мовби все повернулося навколо невидимої осі. Щез гармоніст. Несподіваний страх. Страшно дивитися на темну пагорбисту пустелю. На ній свинцевий наліт, під ним — байдужна глибінь.

Зненацька ніби провал у свідомості. Занурення в пітьму й повільне повернення. Як тоді, влітку, на березі. Тривожне забуття, непритомність, біль, перед очима холодний туман. Ах, як стисло серце! Ковток повітря, ще один…

І потім — відчуття лету. Знову життя.

А за склом — вода, імлиста пелена, сірі крила бурі. Про що гуде вітер? Про казковий острів? Про наші сліди на піску, які він давно засипав?

Я зрозумів: щось у мені змінилося. Спробував викликати в пам’яті гармоніста — і не зміг. Щось змінилося. Раптом. Цієї миті. І не варто шукати пояснення на мові слів. Розповісти про це могло б своєю нечутною мовою серце.

Настав час діяти. Я поспішав. У відкритому морі тайфун підняв високу хвилю. Що ж буде, коли ураган увійде в зону мілководдя? Я чув, такі хвилі бувають завбільшки як п’ятнадцятиповерховий будинок. Біля берега рівень води спочатку почне поволі підніматися. Потім настане перелом. Рівень підскочить угору, спінена стіна обрушиться на суходіл, усе змітаючи на своєму шляху. Можливо, тільки вершина в’яза хвилину-дві стримітиме над потоком. Потім і цей в’яз біля підніжжя сопки змиє.

Після таких ураганів очевидців, як правило, не залишається. Де ж Ольмін? Я увімкнув зв’язок. Пощастило! Він озвався зразу ж:

— Це я.

— Вилетів до вас, скоро буду.

— Навіщо?

— Допомагати вам.

— Не встигнете, у вас — лічені хвилини.

— Встигну.

— Мій час вичерпався. Як ви допоможете?

— Бачте… — І раптом я сказав йому про ту давню-предавню статтю, автором якої він був, і яка колись мене вразила.

— Зв’язок закінчено, час вичерпано, — повторив Ольмін.

Голос у нього був сухий, трохи надтріснутий. Я ледве впізнавав його.

Між моїм елем і берегом ішов тайфун. Я випереджав його. Десь попереду, не так уже й далеко від мене, щосекунди вибухало десять атомних бомб — така сила стихії. Стихії, здавалося б найпростішої, але мені ще треба було подолати її. Тайфун ішов із швидкістю сто кілометрів на годину, я добре бачив його на екрані — чорне око бурі й білі, що розходилися від нього, смуги.

Я увійшов у кільце тайфуну. Перетнув пояс хмар. У центрі кільця, в його ядрі, було ясно. Під натиском вихору шибки еля злегка дрижали, я чув, як щось шелестіло, мабуть, швидка течія повітря електризувала обшивку. Потім виникла вібрація, я погасив її, вдався до маневру: пірнув униз і піднявся знову. Ель нахилило. Я вирівняв його.

Минула довга хвилина.

І тоді над далеким невидимим берегом спалахнуло світло. Проміння його пролилося жовтим полум’ям, упало краплинами сяючої міді. Саме Сонце дихнуло теплом, і це дихання пронизало ураган, здійнявши срібну корону хвиль ще вище, зметнулося вгору пломеніючими квітами, вогнецвітним листям просто в сині розводи гарячого неба. У пам’яті відбився лише знімок цієї миті.

Звершилося? По аварійному каналу зв’язку я прийняв з Берега Сонця радіограму.

«Виміри за проектом «Берег Сонця» свідчать про збіг параметрів сонячного джгута з розрахованим. Загальний рівень енергії, що просочилася через рефлектор і пройшла до поглиначів, — не перевищує десять децибел. На випадок моєї загибелі система телеуправління здійснить запуск ракети з матеріалами досліджень. Ракета приводниться за межами зони, яку захопив тайфун. Координати (довгота, широта).

Фізик-дослідник Ольмін».

Звершилося.

Я намагався уявити, що там відбулося. Чи має відбутися…

Стіна води дійшла до затоки. Ольмш, маоуть, ще готував апаратуру. Потім спалахнув джгут. До цієї миті Ольмін нізащо не пішов би (про свою безпеку він повідомляє лише задля того, аби залишитися). Він іще мав час, проте він не поспішав. Кілька хвилин було потрібно для того, аби прочитати показання приладів. Потім передати радіограму. Вітер і вода, можливо, вже перекинули рефлектор, зібгали його наче аркуш паперу. А він ще хотів упевнитися, що тайфун замінив поглиначі, реєстрував температурне поле. Тоді почалася реакція атмосфери: у зв’язку з підвищенням температури повітряний вихор подужчав, потім…

Кадр за кадром розгорталися в моїй уяві події. Вал обігнув мис, увійшов у зону мілководдя, піднявшись каламутним зеленим гребенем. Вітер жбурляв униз останні рештки того, що було створено, впорядковано. Вал накрив берег…

…Пружний, сталевий звук — вітер боровся з моїм елем; він здавався тепер дужчим. «Справи кепські, — подумав я, — ось підхопить нас зараз буря, понесе над морем. Он що коїться довкола».

Сліпуче зблиснуло. Високо-високо. Мабуть, в іоносфері. Світло було синім, якимось ковзьким, невловним. Новий спалах — теж десь в іоносфері або ще вище. Заметалися відблиски, ніби заграли спалахи.

«Друга спроба? — здогадувався я. — Ще одна серія імпульсів. Моїй уяві не терпиться. Берег Сонця ще живе».

Знову промінь. Миготіння узорів, над головою летюче полум’я, далі — багрове світіння неба. І вітер, вітер, що силкується здерти з еля обшивку…

Удар. Ель здригнувся. Обшивка його розійшлася. Свіже повітря штовхнуло мене в груди: я впав, підвівся, вчепившись руками за крісло. Гірка, не моя думка: «Навіщо ж боротися? Ось і все».

На підлозі еля билася велика птиця. Біла, без голови. Вітер, що увірвався в ель, термосив її зламані крила, ніби й тут не хотів дати їй волю. Це тайфун випустив снаряд; він поранив мене й машину, але мети ще не досяг. Ель утримувався над водою. Нас розвернуло — пробоїна виявилася з підвітряного боку. В ту ж мить надія, потім слова…

На моєму одязі-світлі згустки крові. Холод, сирість… Я заладнав пробоїну, а птицю не чіпав. Швидкість упала, проте машина рухалася, йшла. Однією рукою я тримався за крісло, другою помацав вилогу піджака. Кров. Не моя. Ще одна пляма, на кишені. Липка, холодна на дотик. Усередині, в кишені, щось тверде. Дістав, підніс до очей… Коралова намистинка.

Зненацька я пригадав про нічні вогні в тайзі; і пригадалося, як по склу еля повзло жовте кружало. Це коли я летів до міста. Було тоді тепло, ввечері я лежав на пагорбі під червоним сонцем, і стрижі носилися наді мною, і крила їх розтинали повітря, ніби це дихали дикі звірі.

Синювато-темні хмари, оперені хмарками. Тепер я бачив їх не лише на боковій шибці, що правила мені за екран, а просто неозброєним оком. Там, попереду — край серця тайфуну. Невиразне бурмотіння до мене, слідом за ним — розлогий удар. Як нагадування або як попередження.