— Проект має найбезпосередніше відношення до океану, — мовив він добре поставленим голосом, і я впевнився, що опиратися безглуздо.
— Хай буде стаття, — погодився я, — але…
— Стаття, — раптом лагідно підхопив він, — гарна стаття, а не лист міфічній героїні з оповідання.
Он воно що! Він не повірив у жодне моє слово. Як же інакше — істину знали тільки троє, до того ж один із цих трьох — журналіст… Якась мана: Аїра мовби передбачала такий хід подій і безневинний жарт шефа — теж, вона писала мені про статтю. Шеф тільки повторив те, про що вона повідомила у своєму листі два місяці тому.
Та ж сама думка промайнула у мене, коли я виходив з просторого кабінету шефа з апаратом повного міжконтинентального зв’язку. «Це попередження, — подумав я. — Аїра попереджає мене, нас — попереджає про те, як може скластися доля проекту «Берег Сонця». Вона хоче, щоб ми були обачними, щоб у нас стачило снаги завершити проект! Навіщо це їй? Та дуже просто: коли ми оволодіємо всією енергією Сонця, ми зможемо послати до Близнят скільки завгодно кораблів. І хіба знайдеться інший спосіб вирятувати тих, хто їй дорогий?» Я здогадувався, правда, не зовсім певно, як треба писати статтю, в якому ключі.
Тижнів через два Нікітін несподівано запитав:
— Як справи з листуванням?
Я навіть не зразу второпав. У його очах було здивування. Я трохи поміркував — і розповів йому. Розповів багато про що…
Він був схожий на мене. Мій справжній двійник. Таким ось, певне, був і я років із двадцять тому. Хай послухає.
— Ось за що доведеться взятися, — сказав я, — кожен з нас якоюсь мірою відкриває нові істини або прагне до цього, але ж саме я був фізиком, ти знаєш. Тоді все видавалося простішим, особливо спочатку. Вічно хвиляста астата заповнювала безмежний світ, а закони фізики чимось скидалися на чарівну паличку, за допомогою якої раз і назавжди можна навести в ньому лад. Мені гадалося, що мій наставник Лайманіс поглядає на мене з повагою і надією. Якось він приїжджав до нас у редакцію. Симпатичний дідуган… справжній учений.
— Що ж було далі?
— Далі… нічого не було. Хоч як прикро, я захопився, кілька днів ходив сам не свій, наче відкрив хтозна-що. Так воно, може, і сталося б, якби я мав більше хисту або працездатності. Я винайшов навдивовижу простий запис відбиття хвиль від рухомих шарів. І пересвідчився, що закон цей правильний і для іоносфери, і для морської поверхні. Кожен електромагнітний імпульс, відбиваючись, інформував про безперервний рух. А раніше картину відбитих хвиль уявляли хаотичною, безладною, на неї, можна сказати, махнули рукою. Вважалося нездійсненним розрахувати відлуння. Я знайшов цю формулу. Кілька імпульсних спалахів могли дати точний портрет зоряного вихору, метеорного рою або зарядів в іоносфері. Минуло півроку, і Лайманіс показав мені статтю Ольміна. Спочатку я не зрозумів її. А коли зрозумів, то побачив, яка прірва між його та моїми результатами. З його дослідження моя закономірність випливала як частковий наслідок, як приклад. Він надрукував його за два роки до того, як я розпочав розробляти тему. Іноді я розмірковую про нього. Про Ольміна. Хто він? Намагаюся навіть уявити, який він на вигляд. Бачиш, його робота не просто талановита, ні. Її ні з чим порівняти. Вона навіть якась неохайна, але це, безперечно, неохайність генія: лишити після себе трохи і для інших — хай потрудять мізки.
— І тільки тому… ти відрікся?
— Так. Відрікся. Я не хотів бути серед тих, хто шукає самі крихти. І обрав нашу професію.
Я не знав, що спонукало мене до сповіді. Розговорився раптом. І без будь-якої причини.
— Проектом «Берег Сонця» керує якийсь Ольмін, — сказав раптом Нікітін, — можливо, той самий. Я чув: шеф казав. А це означає, ти з ним зустрінешся. Потім розповіси. Невже у Сонця відберуть колись усе тепло і світло? Це ж неможливо!
— Та ні. Візьмуть стільки, скільки потрібно. До того ж лише для експерименту. Ти в якому столітті живеш, мій любий журналісте? Майже за двісті років до тебе люди мріяли про те, щоб сповна використати сонячне тепло та світло.
* * *
…Отже, про повне освоєння енергії світла. Очевидно, авторів проекту могло б зачепити за живе збентежене зауваження Нікітіна: йшлося-бо про ставлення до експерименту. Я вже побував у Сонцеграді, вже відчув ритм нової будови, вже збагнув людей, причетних до неї. Це не схоже на академічний дослід чи просто на те, коли перевіряють на принцип. Я бачив Ольміна. Чув, як він розмовляв з критиками й опонентами. Побував в інститутах. У щойно створеному Інституті Сонця, наприклад.
Не виключено, що архітектори прагнули втілити трохи абстрактну ідею щедрості світила, невичерпності його енергії: розмах вражав уяву.
Запам’яталися якісь округлі величезні кабінети й лабораторії із склепінчастими стелями, з безконечними панно, на яких ритмічно повторювався один і той же сюжет: сонячні промені — яскраво-жовті, пекучі, зелені (у морській таємничій глибіні), багрець і золото небесного світла, гарячі розлогі обрії. А на горішньому поверсі зала, відкрита, не засклена, з високими колонами під срібними капітелями, з дикими виноградними ліанами, що обвивають мармур і далекосхідний граніт, із захисними полями, що відводять негоду, вітер, дощ, виповнена жовто-зеленим світлом, наче акваріум. Широкі пройми між колонами пропускали так багато світла з вулиці, що здавалося, ось-ось подме вітер, якщо там, надворі, погойдуються дерева. Однак було незатишно, і невідомі мені люди, — чи то прохачі, чи відвідувачі, чи прожектери, що ніби зійшли з давніх полотен, — здавалося, важко призвичаювалися до цієї сучасної, але непідробної розкоші.
ОльмІн виявився шатеном середнього зросту, із симпатичним обличчям — він зовсім не був схожий на того фізика, про якого я згадував і якого, вважав, так яскраво міг би собі уявити. Ні, той був би іншим… І всі суперечки тут точилися про ставлення до експерименту. Чинячи опір чиїйсь волі, Ольмін уже цим прагнув започаткувати саму справу. Він зовсім не скидався на одержимого, і тільки манера говорити іноді виказувала його. Йому не потрібні були ні електронна пам’ять, ні записи, ні особливий настрій. Я чув, як він переконував, не підвищуючи голосу, якось навіть втомлено називаючи цифри, формули, легко беручи гору над суперником, роблячи його своїм спільником. Я не міг збагнути, в чому наснага цієї гіпотетичної сили… Шукав її і не знаходив. Опоненти посилалися на авторитет науки. Чи легко заперечувати, коли цитується один із розділів книжки Костянтина Ціолковського? Або ж відомого у минулому фізика Дайсона?
Підводиться, скажімо, академік Долін і виголошує цілу промову:
— Зростання населення зумовлює космічне розширення суспільства. Причини такого розширення треба шукати також і в об’єктивній логіці боротьби з природними стихіями, в неухильних законах розвитку. Костянтин Ціолковський ще у 1895 році висловив своє славнозвісне положення: людина повинна використати все сонячне світло і все сонячне тепло. І початися це повинно з освоєння поясу астероїдів. Маса цих невеликих небесних тіл, за висловом Ціолковського, «розбирається до дна». З цього матеріалу «виліплюються» штучні космічні тіла з найвигіднішою формою поверхні. Однак маса астероїдів, як ми знаємо, не така вже й значна. Ось чому колись дійде черга до Землі та до інших планет. Минуло кілька десятиліть, і американський фізик Дайсон знову розглянув питання про перебудову сонячної системи. Дозволю собі нагадати його розрахунки. «Сфера Дайсона» — це порівняно тонка шкаралупа, що оточує наше світило. На внутрішній її поверхні розташовуються машини, прилади, люди — все, що складає нашу цивілізацію. І жоден промінь світла не омине велетенську оболонку. Утворюється мовби одна гігантська кімната з одним-єдиним світильником — Сонцем. Подвійні зірки прикрасять гігантське помешкання світильником іншої форми. Щоб спорудити сферу, Дайсон запропонував розпилити Юпітер. Для цього потрібна енергія в 1044 ерг. Її може дати Сонце за 800 років. Площа сфери приблизно у мільярд разів більша за площу земної кулі. Прошу присутніх звернути увагу на цю цифру; у мільярд разів.
