— Мрія, — сказав я. — Кажуть, подекуди на Півночі рибалки й досі живуть у таких хатинах. Але побувати в таких місцях мені не випадало.

— Нудьгую іноді, — сказала Валентина. — Корали, омари, восьминоги, водяні лілії, пальми, а справжньої землі немає!

— Розлучатися. Скучати. Повертатися. Радіти з повернення. Так?

— Авжеж що так. Інакше нудьга несосвітенна.

Крізь прозорий корпус ми бачили світло-зелені хвилі, що перебігали по стрічках водоростей. Вони здригалися від пухирців, що порскали вгору, від метушні пістрявих, золотих та срібних риб.

Раптом серед нас з’явився Ольховський. Він стояв перед нами. Обличчя його було серйозне, як ніколи. Я здригнувся, а потім уторопав: тут повний зв’язок с «Гондваною». Справжній ефект присутності. Ольховський сказав:

— Повертайтеся хутчіш. Курс — на «Гондвану». За хвилину може статися землетрус.

Минуло півхвилини. Ми віддалялись від підводних скель. Нас наздоганяли хвилі. «Дельфін» гойднувся, випрямився. Пружні удари, поштовхи. Спрацювала аварійна сигналізація. Я чув якийсь тонкий комариний писк. Низько гула сирена. Глухий шум і знову поштовхи та удари. І раптом тиша. І низка перлинних пухирців, що перетнула ілюмінатор.

Землетрус припинився несподівано. Море затихло, хвилі котилися за обрій. «Дельфін» тримав курс на корабель. Нас відділяли від нього тридцять хвилин доброго ходу.

— Мене дивує не планета, не зірки-близнята, — уголос розмірковувала Валентина. — І навіть не те, що там знайшли життя. Незбагненним є інше: як могло статися, що зонд приніс звідти один вид рослин? І нічого більше.

— Що ж тут такого? Випадкова проба ґрунту. Що вхопив, те й лишилося. Навряд чи автомат спіймав би інопланетну рибину.

— Доведеться відкрити вам істину. В літрі звичайної океанської води десятки тисяч щонайдрібніших організмів. Бактерії, водорості, якісь личинки. Зачерпніть склянку води у будь-якому місці нашого маршруту — і ви мимоволі відберете в океану тисячі корінних його мешканців. Занурте пробник у мул — він принесе стільки живого пилу, що й комп’ютер не перелічить.

Вона відійшла до пластикової стіни, натиснула пальцем невидиму кнопку, стіна розсунулася. Там були… книжки. Вона швидко вибрала том у старовинній оправі. Почала гортати його, вишукуючи потрібну сторінку. Книжка була така стара, що з неї, як я здогадався, не зняли навіть електрокопії.

— Ось, — сказала вона, — послухайте. «На темному щільному мулі лежала яскрава червона креветка. Вона здавалася вирізьбленою з коштовного каменю. Поряд з нею вони побачили велику плоску рибину, яка «дивилася на велику металеву кулю величезними очима. І жоден з них не зміг збагнути, навіщо рибі очі, коли вона живе на такій глибині».

— Звідки це?

— Опис першого занурення на дно Маріанської западини. Батискаф «Трієст» з Пікаром та Уолшем на борту. Класика. Сива давнина.

— Ну що ж, — зауважив я, не зовсім розуміючи, до чого вона хилить, — опустився б у цьому місці який-небудь космічний зонд з далекої планети, він би уполював цю креветку. Можливо, і рибину теж.

— І все-таки мікрокосмічні організми, які стали б їхніми супутниками, розповіли б про життя на нашій планеті більше. І за ними найперше і полював би посланець із космосу.

— Доведеться повірити.

— Це просто. Одноклітинні — основа, фундамент «харчової піраміди». Без них життя немислиме. Навіть кисню нам забракло б без крихітних водоростей. Зовсім не ліси — легені нашої планети, а океан. Бо зелені клітини, що живуть у його водах, поглинають три чверті вуглекислоти. Значно більше, ніж джунглі, тайга, гаї всієї Землі.

— Це я знаю. Проте мене не влаштовує такий енергетичний підхід. Був би я конструктором, не став би споруджувати апарат для доставки мікробів, фагів, амеб. Просто нецікаво. Це майже не життя.

Вона дзвінко розсміялася. Однак схаменулась, і очі її посерйознішали.

— У вас промовляє інстинкт мисливця, але не дослідника!

— Хіба біолог відмовиться від великої дичини? Із сузір’я Кита, наприклад?

— Ми говоримо про різне. Зовсім недавно виник новий напрямок у біології. У нього складна назва. Навіть біологи називають цю науку скорочено: нанологія, наука про загальні властивості й системи мікроорганізмів та найпростіших. Дехто, наприклад, вивчає тільки способи пересування. Рушії коловраток скидаються на казкові квіти, коліщатка годинників, фантастичні турбіни або пропелери. В інфузорії є безліч вій-весел, але діють вони за програмою: уздовж тільця пробігають хвилі стиснення. Одразу і хвилевий і весельний механізми. Фахівцеві досить ознайомитися лише з цими маленькими створіннями, перекласти те, про що мовчазно розповідають «живі креслення», на мову математики — і відкриється дивовижна картина. Можна побудувати таку машину: на вхідному кільці — пробірка з мікроорганізмами, а вихідний пристрій повідомляє про параметри кораблів, авієток, навіть ракет.

— Чому ж цього й досі не роблять?

— Усі розв’язання давно одержано в інші способи. Візьміть дві проби ґрунту в різний час — і бактерії та водорості розкажуть вам про цивілізацію все: про застосування металів, про хімію, технологію, навіть про зовнішній вигляд розумних істот, що населяють планету. Мікроорганізми живуть зовсім в іншому вимірі: наш місяць для них — ціла епоха, за десятки років вони змінюються, перероджуються, закріпивши в генах усі зміни. Потрібно тільки розшифрувати. Я вже не кажу про організми, створені штучно, — для переробки руд, для контролю за середовищем, для синтезу ліків, для лічильних машин… Якби раптом перестали працювати всі заводи й фабрики, всі морські судна повернулися б у порти, то океан, мабуть, став би чистішим, ніж у часи первісної людини. Про це, самі того не відаючи, подбали б мільярди й мільярди істот, яких можна розгледіти лише в мікроскоп. Океан завжди мовби протистояв натискові цивілізації. Ми зобов’язані йому життям. За ступенем цієї протидії неважко судити про цивілізацію. Гадаю, з цим-бо вже ви погодитесь… Планету, на якій буяє тільки один вид, уявити майже неможливо. Так само, як нормальне дерево з одним-єдиним листком. Адже життя схоже на дерево, на річку з багатьма притоками.

— Я думаю, та планета незаселена. Тобто там немає… інопланетян.

— Розум з’являється потім. Спочатку панує стихія. І не міг їй протистояти один організм. Він мав або загинути, або започаткувати дерево життя. Навіть якщо колись був закинутий туди волею випадку.

— Не забувайте, адже це інший світ.

— Маріанська западина — теж інший світ.

— Ні-ні. Не згоден.

— А я відчуваю, що це так. Тільки пояснити як слід не можу. Послухали б ви Сооллі…

— Хто це — Сооллі?

— Біолог. У неї скоро день народження.

— Сооллі? — пригадав я. — Це така мила фрау з темним хвилястим волоссям, в окулярах?

Валентина кивнула.

«Дельфін» пірнув у бірюзову, що вже заспокоїлася, воду. Під нами підводний хребет. На екрані він виглядав мертвим бурим здуттям, яке обпік хтозна-який вогонь. «Гондвана» була вже попереду, проте ми швидко наздоганяли її. Я із задоволенням, як Енно, пробурчав упівголоса: «Нас розділяє дев’яносто миль». Стільки показував дальномір, настроєний на корабель, і я розумів тепер мову «Дельфіна», знав, що бачили та чули його очі й вуха, довіряв йому, як самому собі. Це важливо, аби машина була зладнана так, щоб викликати до себе симпатію. Мабуть, так само Ольховський чи Енно відчували «Гондвану».

Я взяв у Валентини управління і рушив до корабля по кривій атаки, яку жартома розрахував тут же, за даними допотопного навігаційного посібника з-поміж книжкової давнини. Спалахнув червоний вогонь: «Дельфін» не мав бажання до такої погоні. Після другого попередження апарат не скорився мені й пішов сам, колишнім курсом. Валентина, здається, збагнула…

Ми перевалили через хребет. На іншому його схилі, похмурому й голому, виросла велетенська півсфера. Вона слабко світилася. За нею вгадувалися підводні хмарочоси неправильної форми з червоними тьмяними вогнями у проймах округлих вікон. Ніби місто мертвих.