— Потоп — не казка. І не тому, що знаходять сліди древніх цивілізацій. А тому, що є океан. Людина подужає будь-яку силу, але океан поки що ні. Хіба не так?

Тирада про потоп наштовхнула мене на здогад, що їй не більше двадцяти — дивовижний, невизначений вік… Тіло й мозок пластичні, на обличчі сліди постійних змін, воно ніби дзеркало, в якому виникає хисткий образ, проте лінії так і лишаються незакінченими.

Я пригадав уголос.

— «Повітря потемніло від зливи, яка у навкісному падінні, вигнута поперечним бігом вітрів, утворювала собою хвилі, подібні до хвиль, здійнятих вихором куряви…»

— Звідки це? — жваво запитала вона.

— Леонардо.

— А далі?

— Не пам’ятаю. Здається, далі мовиться про зелені долини, по вінця наповнені прозорою водою, про високі дерева, що стримлять на схилах — на їх вершинах знаходять порятунок птахи, звірі й люди, — про хмари та блискавки.

— Це наше майбутнє, — сказала вона несподівано, — безмежний океан… кораблі.

— Мені цього знати не дано.

— Ну як же… спочатку океанські станції, підводні будинки. Нині — перші плавучі міста із мільйонним населенням. А далі?

— Ах он воно що! Напевне, ви маєте слушність.

— Усе пов’язане, збігається… Адже і кораблі, і плавучі хмарочоси — це мовби велетенський ковчег.

— Що ж, це не виключено.

— Отже, і ви так вважаєте?

— Ні. Я просто кажу, що це не виключено. Хто ж може замовити собі майбутнє? У космічному, звісно, масштабі.

Ми попрощалися ненадовго. Я забіг до Ольховського і кілька хвилин споглядав його велику поголену голову. Він помітив мене, чемно спровадив з кабінету двох настирливих молодиків з розкуйовдженими шевелюрами і люб’язно повідомив, що додати бодай слово до того, що я вже знав про Близнят, не може.

— Повні матеріали ще не надійшли, — скрушно мовив він, і в мене не лишилося жодного сумніву в тому, що й він поки що ждав їх нетерпляче.

Ладен був припустити, що людині в минулому столітті, яка чекала на безконечні зоряні польоти в усі краї видимого простору, видалася б дивною така пильна увага до того, що сталось. У ті часи позитивний наслідок просто не викликав сумнівів. Проте зараз, після тисячі й одної невдачі, коли мрія давно запала у непам’ять, коли вірити в п’яту стихію поза Землею перестали й коли раптом збулося…

— Шкода, — сказав я, — доведеться почекати. У редакції теж нічого…

— Хочете, познайомлю вас із людиною, яка перша виявила забутий корабель? — усміхнувшись, запитав Ольховський.

— Дуже хочу.

— Погляньте у дзеркало.

— Не зовсім вас розумію.

— Можу порадити лише — пригадайте заатмосферну станцію.

— Ах, он воно що! Невже? І він вийшов у наш сектор?.. Того самого вечора?

— Так, та сама блукаюча цяточка. Нерозпізнаний об’єкт. А в секторі працювали ви. Отже, вітаю!

— А я був пошкодував, що опинився на «Гондвані», — щиросердо зізнався я.

— Беріть «Дельфін», — сказав Ольховський, — все одно будемо стояти кілька годин. Тільки не глибше за кілометр. Далі робити нічого. Нецікаво. Темінь, сирість і похмурість. Краще подайтеся на мілину. Встигнете.

І я опинився на «Дельфіні». Разом з Валентиною (так я став називати її, не забираючи з її імені жодної літери, бо воно їй навдивовижу підходило).

— Який з мене біолог! — вигукнула вона у відповідь на моє запитання. — Тільки вчуся. Іноді ось чергую на «Дельфіні». Це простіше простого. Треба тільки пам’ятати, що робити: біоструми управляють усім: і механізмами і апаратурою.

— Ви, по-моєму, трохи перебільшуєте роль біострумів, Валентино.

— Звичайно, — зізналася вона, — управління переважно дублюється. З «Гондвани». Тому не розженешся.

— Навіщо ж тоді біоструми?

— Про всяк випадок. Наприклад, вийшло з ладу ущільнювальне кільце в антені, ринула вода. Що робити?

— Вичерпувати воду, — пожартував я.

— Спливати. Скидати баласт і спливати.

Ми рушили до мілини. Я хотів побачити блакитну воду, зелені підводні поля, сріблястий риб’ячий дощ. Там, кажуть, справжні підводні пейзажі, де сила-силенна їжаків, мідій, трепангів. Жодного разу не бачив я на волі звіздарів, великих линів, не знав ще, як мітять риб’яче населення ультразвуковими датчиками та штрихами, що флуоресціюють.

Ми зупинилися ненадовго, зависли. Над нами кілометрова товща води. «Дельфін» дрейфував, скоряючись повільній течії. Метрів за сто від нас сновигали напівпрозорі креветки. Валентина увімкнула збільшувач. Найтонші, непомітні для ока промені намацали цілу живу хмарину. Я побачив цих миролюбних морських звірків, мовби під мікроскопом, на екрані. Вони плавали кумедно, підгрібаючи під себе воду хвостом, по-павучому перебираючи ногами. Я вмовив Валентину, і вона простягнула до них механічну руку з приманкою — м’ясним фаршем. Металева долоня сполохала креветок, вони заметушилися, зникли з екрана. Та ось невидиме страхопудисько дало їм спокій, і вони накинулися на корм. За мить-дві напівпрозорі істоти упоралися з м’ясними крихтами, і вся хмарина сторожко вклякла, ніби очікуючи на нову подачку.

Однак ми рушили далі: таких оце ефемерних створінь в океані розсіяно міріади, і нагодувати їх просто неможливо. Хай уже подбають про себе самі.

Валентина розповіла, що двічі зустрічала зграйки креветок разом з муренами. Незвичайне сусідство плямистої, як леопард, чи смугастої, як тигр, морської звірюки та метушливих сумирних рачків пояснюється просто: мурени не користуються зубними щітками і довіряють свій туалет креветкам. Лягають на дно і роззявляють пащеку, обтикану гострющими списами.

— Жодного разу не зустрічався з муреною, — сказав я, — і не хотів би зустрітися.

— Їх можна приручати, — зауважила Валентина. — Вони беруть з рук м’ясо, рибу, люблять, коли їх гладять чи почухують.

— Читав, — сказав я. — Але не пробував.

— У нас іще є години зо три. Показати вам справжні корали?

Я кивнув, скоряючись біострумам, «Дельфін» випірнув на поверхню і помчав, випереджаючи вітер, над самою водою.

— Сто п’ятдесят вузлів, — відзначила Валентина.

І знову ми опустилися на дно. У коралові джунглі, під хистку тінь підводного віття — рожевого й фіолетового, в саму гущавінь морського заповідного саду.

«Дельфін» сів біля крутої стіни коралового палацу. Я знічев’я спрямував механічний щуп на рожеву брилу, що примарно сяяла в зеленкуватому промінні, і відколов від неї шматок. Він помалу покотився вниз, здіймаючи каламуть. За ним тягнувся жовтуватий шлейф. Одразу ж налетіли рибинки, оточили шматок, що відірвався, трепетним кільцем.

— Ви почастували їх смачним обідом, — сказала Валентина, — не так-бо просто дістатися їм до поліпів — жителів підводного хмарочоса.

— Вони аніскілечки нас не бояться. Мабуть, аби людина народилась у воді, то їй простіше і жилося б, і полювалося.

— Можливо. Однак тоді б відпала потреба будувати, адже температура тут постійна, ні снігу, ні бурі, ні спекоти. З самого початку більше можливостей для самовдосконалення: швидше плавати, швидше мізкувати. Не потрібен одяг, не потрібне житло, і немає загрози голоду.

— А навіщо тоді мізкувати? Мозок нібито й ні до чого.

— Ні. Адже потрібно обманювати підводні течії й чути, коли йде шторм, хоча він іще й за сотні миль. І ставати на герць з акулами. А коли ще й стежити за режимом плавання…

— Знаю, знаю. Дельфіни! Ось хто вміє це робити.

— Ну що ж… У них є чого повчитися. Цивілізація ідеальна, коли взяти їхні стосунки із середовищем.

— А я вже уявив людський еквівалент такої цивілізації. — І розповів Валентині про ефект самотини. (Справді, хіба тут не рівновага між суб’єктом і середовищем?)

Вона не вловила легкої іронії і сприйняла паралель цілком серйозно. Виявляється, вона теж розмірковувала про щось таке. Тільки в неї все складалося інакше, і її уявний експеримент здійснити було не так уже й важко.

— Дерев’яна хатина. Чотири вікна. Двоскатний дах. Перед вікнами кульбабки, маргаритки, хай навіть бур’ян, — називала вона поволі все, що зараз їй хотілося б побачити. — Лісова дорога без асфальту. І нею треба довго йти — до іншого житла, на роботу. Добре, коли сонце. Добре і взимку, коли сніг, буран. Хай навіть дощ, сірий, затяжний. Бачила на картині таку хатину.