Спочатку невдахи-мандрівники почували себе непогано. Притулившись одне до одного, вони навіть трохи зігрілися. Та скоро нічний холод, особливо відчутний в горах, почав пробирати їх до кісток. Кожному почало ввижатися вогнище, до якого з такою насолодою простягнув би закляклі руки.

Гагік підклав під себе шапку. На шапці сидіти було тепліше, не так холодило каміння.

Найгірше почував себе Саркіс. Хоч як намагався він скрутитись калачиком — з того нічого не виходило: довгі ноги весь час стирчали з западинки. «Погано бути високим, — скрушно думав він. — І завів же нас цей Ашот у таке кляте місце!»

Зате Асо не втрачав бадьорості, йому зовсім не було холодно. Адже курди — гірські жителі. День і ніч проводять вони на повітрі і тому завжди, навіть влітку, одягаються тепло. Крім грубої аба, у Асо була ще й ватянка. Він співчутливо поглядав на Шушик і страждав від думки, що такій тендітній дівчині доводиться спати на камінні. Хлопцеві дуже хотілося дати їй свою ватянку, але він соромився — хтозна, що інші скажуть…

А Шушик полинула думками додому, до свого теплого двору, де на деревах маленькими зірочками горіли стиглі персики. Вона була в напівсонному забутті. Наче з-за семи морів долинали до неї слова Ашота: «Потерпімо ще трохи. Розвидниться, знову зійде сонце, і ми повернемось додому…»

Але коли після тяжкої, страшної ночі спалахнув, нарешті, світанок, наші герої з жахом побачили, що йде густий сніг. У горах почалася хуртовина.

Виходить, правду сказав Асо: вітер спочатку очищає все навкруги, щоб приготувати місце для снігу.

Так починається зима в наших горах…

Про те, як надія в юних мандрівників чергувалася з розпачем

За цю тривожну ніч мандрівники помітно зблідли й змарніли. До самого світанку вони майже не спали. А вранці намагалися не показувати свого розпачу і пробували посміхнутись одне до одного.

— Нічна прохолода, здається, не дошкуляла нам? — почав перший Гагік. — Справжнісінька дача, слово честі. Повітря свіже, чисте… У всій Барсовій ущелині ви не знайдете жодного мікроба!

— От як вернемось у село, я тобі п-по-покажу… д-дада-дачу!.. — клацаючи зубами від холоду, простогнав Саркіс.

Коли Ашот вийшов із западини, завірюха мало не збила його з ніг. Сухі крупинки снігу боляче щипали обличчя. Все навкруги вкрила густа біла запона. Хлопець повернувся назад у печеру, де товариші чекали на нього.

— Доведеться почекати, — похмуро сказав він. Але спохватився і вже іншим тоном додав: — Оце так історія… Мій батько, мабуть, усе село на ноги підняв, щоб розшукати нас у горах.

— Ех, — посміхнувся Гагік, — якби каміння піді мною стало таким м’яким, як сінник…

— То що б ти зробив?..

— Ах, моя бідна нані-джан[5], — раптом схлипнула Шушик, — як вона гірко плаче зараз… Невже ми не виберемося звідси?..

— Не хвилюйся. Хуртовина скоро вщухне, і тоді ми підемо додому.

Та сніг не переставав іти. До полудня він засипав усі заглибини між зубчастим камінням і зрівнявся з западиною, в якій сиділи юні мандрівники.

Асо вийшов надвір. Глянув навколо і задумливо похитав головою. Піймавши на долоню кілька крупинок снігу, він пильно придивився до них.

— Ну, що скажеш? — спитав Ашот, коли Асо повернувся назад.

— Довго йтиме сніг, дуже довго… Глибоким буде…

— Облиш! — зневажливо махнув рукою Ашот. — Зараз перестане. Поглянь, сніг же зовсім дрібний!

У темряві западини блиснули білі зуби Асо.

— Саме це й погано: лапатий сніг скоріше б перестав іти, — сказав він упевнено.

Від цих слів Шушик втратила останню надію. Кому ж, як не пастуху-курду, знати закони природи?

— Невже ми залишимось тут?.. — простогнала Шушик і знову тихенько заплакала.

Ашот, що досі був настроєний оптимістично, спохмурнів. Його дратувала тупа впертість нездоланної стихії. Чекаєш, чекаєш цілими годинами, а вона не вщухає. У кого не ввірветься терпець!

— Плакати забороняється! — сухо й різко сказав він. — Побачимо, що втне наша природа завтра. Ти, Шушик, сядь біля Бойнаха. Притулись до нього спиною. Коли спина буде в теплі, не простудишся.

Всі замовкли. А сніг усе йшов та йшов. Хуртовина не вщухала. В селі в таку погоду вони сиділи в теплих хатах, тому й не знали, якого лиха може завдати природа. Тепер же, не маючи притулку, одягу, їжі, будь-яких знарядь, усього того, що допомагає людині боротися з стихією, юні мандрівники зразу відчули жорстокість природи і зрозуміли свою безпорадність.

Що козам! Зараз вони спокійно ховаються у своїх печерах, а надвечір вийдуть на пасовисько, розриють копитцями сніг, знайдуть вологу, злежану траву і вгамують голод. Зайці погризуть кущі. Білка відкриє свої сховища. Ведмідь і борсук заляжуть спати і просплять без їжі всю зиму. Всім їм легко. Всі вони призвичаїлись до суворої природи, А що робити безпорадним школярам?..

Такі думки виникали у мандрівників, але все-таки надія поки що не кидала їх. «Ні, що б там не було, нас знайдуть», — думали вони, і це втішало.

Та день минав, а хуртовина не вщухала і ніхто не приходив по них. Голод і спрага ще дужче мучили підлітків і викликали ще чорніші думки.

Скелі оповила густа імла. Здавалося, давно вже настав вечір, але ніхто не міг сказати, котра зараз година: ні в кого не було годинника. Час тягнувся томливо довго…

— Ну, бачиш, до чого довів нас цей бусурмен? — роздратовано бубонів Саркіс.

Темний пушок, що вкривав його щоки, настовбурчився від холоду щетиною, і хлопець стаз схожий на общипану курку.

Ашот і сам страшенно нервував.

— Годі каркати! — спалахнув він. — Справжній мужчина може і в буран потрапити, може і лишитись запертим у горах. А ти?.. Звик до теплої колгоспної комори!

Але обурення Ашота було значною мірою нещире. Хлопець намагався заглушити в собі докори совісті: адже це він своїми фантазіями довів товаришів до такого тяжкого становища.

— Нічого, все скінчиться добре, — заспокоював Гагік. Він зовні ще бадьорився, але в душі побоювався, що сніг замурує їх в ущелині на всю зиму…

Тільки Асо сидів тихо, прихилившись до скелі і обнявши за шию свого вірного друга Бойнаха. Він спокійно дивився на сніг. Ледь помітна усмішка блукала по його бронзовому обличчю. «Іде сніг… хай іде… Чого ви голови похнюпили?» — здавалось, говорив його погляд.

Шовкові китиці головного убору спадали йому на чоло, і хлопець час од часу відкидав їх, щоб не заважали очам.

— Хушке[6] Шушик, обійми Бойнаха за шию. Він такий теплий, — сказав раптом Асо, і краска залила його обличчя. — Ех, коли б не літо. Для чабана літо все одно що рідна мати, — закінчив він курдським прислів’ям. А потім, відвернувшись од Шушик, затяг м’яким, приємним голосом стару курдську пісню:

— А зможе дядько Авдал ще один день побути без цукру й тютюну? — чи то серйозно, чи жартома поцікавився Гагік.

— Зможе, — обірвавши пісню, незадоволено відповів Асо.

— От і добре! Все буде гаразд. Завтра ми будемо дома. А зараз давайте знищимо те, що лишилося.

— Так, час попоїсти, — згодився Ашот.

Він витяг із торби сир та лаваш і розділив усе на шість рівних частин. Коли Бойнах дістав свою частку і зжер її за мить, Асо був глибоко зворушений добротою Ашота і подивився на нього теплим, ласкавим поглядом. Природна соромливість заважала чабанові подякувати Ашотові.