— Що ж, друже Арам, так і пропали наші діти?.. — сумно запитав Авдал, і очі його затуманились..

Арам мовчки курив. Як схуд, як змінився цей завжди веселий, безтурботний чоловік! Під очима синці, а в волоссі прибавилося сивини…

Витягнувши з кишені пачку грошей, Арам простяг їх пастухові.

— Це гроші, які ти давав мені на витрати. Привіз назад, не знадобилися. — І як не відмовлявся пастух, Арам таки примусив їх узяти.

— Скажи, Авдал, чи справді ти бачив шапку Ашота?

— Що тобі сказати, друже Арам?.. Верх шапки був червоний, а хутро те, що я тобі дав, того вовка… Не знаю, може мені показалось…

Арам мовчки роздумував. Авдал забобонний чоловік, може й справді це йому привиділося? Ні, треба самому походити по горах і ущелинах, знайти загадкового козла і з’ясувати таємницю шапки.

— Брате Авдал, а, крім тебе, ніхто цього козла не бачив?

— Ні.

— Ходім пошукаємо його разом.

— Охоче піду, — промовив Авдал, підводячись. Він доручив отару іншим пастухам, а сам пішов слідом за Арамом.

Авдал — хороший товариш у важкі дні. Він не допустить, щоб Арам сам блукав у горах.

Вони піднімались угору по ущелинах, бродили схилами гір, зазирали у всі складки й тріщини скель, полохаючи диких кіз, але до заходу сонця так і не натрапили на козла в шапці.

Увечері обидва повернулися на ферму. Арам лишився там ночувати.

Неспокійно спав мисливець. Так багато вражень за день! Такий довгий день! А ще кажуть, що зимові дні короткі!.. Снідав він у Сталінграді. Пролетів Ростов — сонце вставало, а коли, перетнувши хмари, літак мчав над хребтами Закавказзя, воно тільки наближалося до зеніту…

У вухах Арама ще стояв гул пропелера, ще тремтіло його серце. Розігнавши дрімоту, мисливець розплющував очі; перед ним, сумно схиливши голову, сидів біля вогнища пастух Авдал. У зашкарублих пальцях він тримав стару сопілку, і м’які меланхолійні курдські мелодії дзвеніли в повітрі…

Про те, як незручно тварині носити шапку

Вдосвіта Арам з Авдалом знову піднялися в гори.

Арам знав, що дикі кози виходять із своїх сховищ на світанку, щоб встигнути попастись, поки немає собак з отарами. Нашвидку попасуться і знову ховаються в неприступних печерах.

Повільно йшли Арам з Авдалом по скелястих вершинах, часто лягали і оглядали зверху нижні скелі. Передранковий холод щипав за обличчя, але всередині в них усе кипіло від нетерпіння, від палкого бажання натрапити на слід своїх синів.

Нарешті зійшло сонце. Руді скелі заблищали в його промінні, стали схожими на казкові фортеці й палаци.

На одній з них з’явилося кілька кіз. Вони то нахилялись, пощипуючи траву, то піднімали вгору свої красиві мордочки і пильно прислухались. Арам і Авдал, лежачи за виступом скелі, байдуже дивились на них. Їх погляди, ковзаючи по кам’янистих пасмах, шукали козла в шапці.

Зненацька пастух витяг з-під бурки руку і штовхнув Арама.

— Бачиш?

— Бачу, — прошепотів Арам і підніс до очей бінокль.

По той бік від кіз-матерів, з-за скелі, показалась голова великого козла. На його рогах справді стриміла шапка з червоним верхом.

Побачивши шапку, Арам страшенно розхвилювався. Він не хвилювався так навіть перед ведмежим лігвом, коли, ревучи й форкаючи, кошлатий звір вилазив, щоб розправитися з тим, хто порушив його спокій.

Арам підняв рушницю й прицілився, але від хвилювання нічого не бачив, і в такт неспокійним ударам серця здригалося дуло його рушниці…

Козел — видно, вожак отари — стояв на своєму сторожовому посту, оглядаючи все навколо. Він обнюхував повітря, нашорошуючи вуха то в один, то в другий бік, прислухаючись до кожного звуку, до кожного шелесту. Як батько оберігає спокій і безпеку своєї родини, так він оберігав свою отару.

Ось з вершини гори до козла долинув — підозрілий запах. Вожак глянув угору і подав сигнал тривоги: фршт… фршт!

Кози-матері здригнулись, напружились і, помітивши край чорної бурки, злякано шарахнули вниз.

Вважаючи своє завдання виконаним, козел-сторож збирався й собі тікати слідом за козами і вже зігнувся, приготувавшись до стрибка, як тієї ж миті, бджолою прогудівши під самою його шиєю, пролетіла куля. Мисливець промахнувся.

Багатоголосою луною озвався в горах грім пострілу. Кози зникли. Чути було тільки, як поступово затихає цокіт їх копитець та шелестить дрібне каміння, осипаючись із скелі.

Не минуло й хвилини, як кози спустились в ущелину і граціозними стрибками вже перебігали на схил сусідньої гори. Попереду, розмахуючи метровими рогами, на яких теліпалась шапка, біг знайомий нам козел. Козел зник, лишивши в душі мисливця Арама сумніви.

Авдал обернувся до свого супутника:

— Ну що, друже Арам, на козлі Ашотова шапка?

— Очі в мене сльозились, добре не роздивився. Поки не вб’ємо козла, не взнаємо… Ходім!

І Арам з рушницею напоготові поспішив за козами.

Перебравшись на той бік пасма, Арам і Авдал помітили групу озброєних людей, що йшли знизу їм назустріч. Ті подавали знак зупинитися, махаючи шапками.

Це були місцеві мисливці, а з ними Аршак і голова районного товариства мисливців.

— Спізнився… Ходив у район по допомогу, — виправдовувався Аршак, витираючи піт з чола.

Бідолаха! Що лишилося від нього, цього кремезного сильного чоловіка!..

— Даремно ви турбувались, — самовпевнено сказав Арам, — я сам спіймаю його в Барсовій ущелині.

— Та ми ще здалеку помітили, що кози тікали в той бік, — підтвердив мисливець. — А по-твоєму, вони справді в Барсову ущелину втекли?

— Так. Я налякав їх. Вони підуть у такі місця, де їм ніхто не заважатиме битися. Зараз же у них такий період, — пояснив Арам.

— Не поспішай, Арам, — спокійно перебив його мисливець. — Почекай, поки підійде Борода Асатур із своїми хлопцями. Тоді й вирішимо, як бути. Він людина досвідчена, може, дасть пораду.

— Борода Асатур? А які справи в нього у наших краях?

— Хіба не ти йому писав? Ні? Ну, якось він дізнався і приїхав нам допомагати. Цієї ночі всі вони були на одній з верхніх ферм. Я розмовляв з ним уранці по телефону…

— А чи знайде він нас? — зрадів Арам, почувши ім’я відомого мисливця з Севанського краю. Борода Асатур!.. Він обов’язково щось придумає, підкаже.

— Знайде. Ми домовилися зустрітись на Орлиній скелі. Здається, й сліди кіз туди ведуть.

Арам так зрадів, що стрімголов побіг до Орлиної скелі, хоча сліди кіз повернули трохи праворуч від цього шляху. Мисливці рушили за ним. Незабаром Арам радісно вигукнув: на вершині гори сидів сам дід Асатур. Його величезна овеча папаха чорніла на голубому фоні неба. Навколо старого сиділи на камінні ще якісь люди.

Мисливці зупинились, помахали шапками.

Старий у папасі, що сидів на скелі, трохи підвівся, махнув рукою (мовляв, помітив) і мовчки зійшов зі скелі. Мисливці зрозуміли: розмовляти не можна.

Аршак рушив назустріч гостям і гаряче обняв юнака, що йшов із старим мисливцем.

— Грикор-джан, і ти прийшов?..

Грикор, племінник Аршака, був майже ровесником Гагікові і дуже на нього схожий — такий же пустун і жартівник. Обнявши дядька, він, ледве стримуючи сльози, притулився до його плеча.

— Чоловікам плакати не личить, — добродушно промовив дід-мисливець, ховаючи за пазуху свою довгу бороду. — Доброго здоров'я, айгедзорці!.. — привітався він, підходячи ближче.

Любимий собака діда — Чамбар — з цікавістю розглядав незнайомих людей. Він розумів, що на людей, з якими так дружелюбно розмовляє його хазяїн, гавкати не можна.

— Доброго здоров’я тобі, дітям і внукам твоїм, дядьку Асатур! — знявши шапку, шанобливо вклонився дідові Арам і додав — На радість очам нашим ти прийшов до нас.