— Ашот, пити хочеться. Дай води!.. — по-дитячому наївно попросила Шушик.

Спрага мучила всіх. Так буває завжди: людина страждає більше від спраги, ніж від голоду.

— Води? — задумливо проказав Ашот. — З водою у нас погано. Я оглянув ущелину ще до того, як випав сніг. Води ніде нема… Якби тут була вода, вона стікала б в ущелину, і там хоч трохи та було б комишів…

— Гаразд, побачимо! Можеш далі не пояснювати, — втрутився Гагік. — Ти краще ось що скажи: в чому сніг розтоплювати? Може, пошукати якийсь камінь з заглибиною?

Але який камінь може замінити каструлю? їсти ж сніг небезпечно, особливо для Шушик, яка часто хворіла на ангіну.

— Що скажеш ти, Асо? — звернувся Ашот до чабана.

— Я? А що мені сказати? Бачиш, я готую воду… для Шушик… — відповів Асо і густо почервонів.

— Воду? Де ж тут вода?

— Зараз принесу, хушке Шушик.

Він набрав у свій повстяний ковпак каміння і висипав його у вогнище, а сам вийшов з печери.

— Це для того, мабуть, щоб вогонь сильніше горів, — підморгнув товаришам Гагік.

Хіба від каміння сильніше горить вогнище? Ні, певно, в Асо були інші наміри. Він повернувся з величезною, завбільшки з людську голову, сніжною кулею. Вона була яйцеподібної форми — один кінець тупуватий, другий гострий.

Коли камінці у вогнищі розжарились, Асо взяв дві палички. Орудуючи ними, як щипцями, він діставав з вогнища один за одним камінці і клав їх на тупий кінець сніжної кулі. Почулося, як у кузні, шипіння, піднялася пара, ніби від розпеченого заліза. Тримаючи в руках сніжну кулю, Асо все підкладав у неї камінці, вкриті попелом.

Нарешті з нижнього гострого кінця кулі потекла чиста, прозора вода, а каміння і попіл залишилися зверху.

— Швидше, хушке Шушик, підставляй рот, — зніяковіло сказав Асо, простягаючи дівчині сніжну кулю, з якої текла вода.

Шушик підставила рот і жадібно почала ковтати холодну воду. Ніколи ще вона не здавалась їй такою приємною. Спрага так виснажила Шушик, що дівчина не могла відірватися від цівки.

— Тепер ми питимемо тільки таку воду, — сказав Асо.

Коли всі втамували спрагу, пастух вийняв із своєї чабанської торбини шматок хліба, розламав його на рівні частки і роздав кожному, не забувши і про Бойнаха.

— Це я зберігав на всякий випадок. Шкода, що мало, — ніяково промовив хлопець, ніби він був винен, що в його торбині було так мало хліба. Ось уже два дні цей шматок не давав йому спокою. Як висловлюються вчені, «умовний рефлекс» викликав такі муки в шлунку, що минулої ночі він мало не з’їв хліб потайки. Але хіба Асо такий хлопець, щоб не поділився з товаришами? Ні, для товариша він віддасть усе.

Сухий чорний хліб здався всім смачнішим за гата[9]. Що гата?!

— Єдиний недолік цього шматка в тому, що він був дуже малий, — серйозним тоном висловився Гагік, ум’яаши свою частку. Він старанно підібрав крихти, що впали на штани, і кинув їх у рот. «Шкода, що я не взяла лаваш. Мама ж давала…» — подумала Шушик, та голос Асо перебив її думки.

— Хушке Шушик! Піди принеси дров.

Коли Шушик вийшла, Асо, наздогнавши дівчину біля виходу, ткнув їй в руку ще шматочок хліба.

— Візьми, я наївся, — прошепотів він і попрямував до дерев, щоб набрати хмизу.

Так минув ще один важкий для наших мандрівників день…

Розділ дев’ятий

Про те, що становище було набагато складніше, ніж думали юні мандрівники

Зійшло сонце, і під його промінням заяскріли зубчаті верхівки скель. На небі не було ні хмаринки! На вкритих снігом гірських пасмах сиділи орли, мовчки поглядаючи на незваних гостей. Велетнями здавалися ці птахи на лазурному фоні неба. Наче то не орли, а чабани в чорних бурках нерухомо стоять і стежать за отарою овець. Або навіть не чабани, а якісь суворі сторожі пильно охороняють природну фортецю Барсової ущелини…

На скелях почулася пісня куріпок, які прославляли ясний зимовий ранок. Ні, життя і радість існують навіть на цих заметених снігом стрімчаках!..

Настрій у юних мандрівників поліпшився.

Примруживши очі, вони дивились на Диявольську стежку і мовчки думали про те, як звідси вирватися.

— Ех, була б у нас хоч одна лопата, звичайна дерев’яна лопата!.. Працюючи по черзі, можна було б за два дні очистити шлях! — вигукнув Ашот.

— А ти казав, що по нас прийдуть, знайдуть нас, — ображеним тоном промовила Шушик.

— Прийдуть… Не так просто додуматись, що ми в Барсовій ущелині. Коли обійдуть усе навкруги, хто-небудь запропонує заглянути й сюди… А тим часом чому б нам не спробувати знайти щось схоже на лопату?

— З пустим Животом я не піду розчищати стежку! — запротестував Гагік.

Ашот скоса глянув на товариша, але йому й самому страшенно хотілося їсти, тому він не дорікав хлопцеві, а примирливо сказав:

— Гаразд, ходімо пошукаємо ягід.

Та куди йти? Всі кущі навколо густо вкриті снігом.

— Де ми рвали позавчора шишки, Ашот? Там на кущі, здається, ще трохи лишилося.

— Так, Шушик, підемо по шишки. Вони в балці, я пам’ятаю це місце! — І Ашот рушив уперед.

Ледве пробираючись у глибокому снігу, юні мандрівники дісталися, нарешті, до знайомого дерева, струсили з нього сніг і… пожалкували: разом із снігом посипались дозрілі шишки. Довелося задубілими пальцями підбирати їх. Але кожна — бодай маленька — шишка викликала стільки радості, скільки не давало навіть велике яблуко, що зберігалося на дереві до самісіньких морозів.

Хлопці довгенько порпались у снігу, хукаючи на руки, але шишок виявилось так мало, що настрій у всіх знову підупав. А що як їм доведеться лишитися в ущелині ще кілька днів? Скільки таких шишок треба буде, щоб прожити?..

І всіх охопив жах від думки про можливий голод. Які плоди, крім шишок, можуть бути в цій ущелині, де багато каміння і мало рослинності? Особливо тепер, на початку зими. Весною ще якось можна було б прогодуватися травами, а зараз усе висохло й сховалося під снігом. Добре, що їх скоро знайдуть батьки. І кожен тішився цією думкою.

— А поглянь туди, Асо! Чи не люди там?.. Гей! Еге-ей!.. Сюди, сюди! — закричав Ашот.

У Шушик здригнулося серце. Може, це батьки прийшли по них?..

Але постаті не відповіли Ашоту, навіть не поворухнулись. На фоні блакитного неба чорніли на білих від снігу скелях великі ягнятники, які виглядали свою здобич.

— Ні, не видно людей, — безнадійно похитав головою Асо.

— Тепер можна сказати, що ми залишились тут, — пробурмотів Саркіс.

— Простіше кажучи, стали робінзонами Барсової ущелини, — додав Гагік. — Але Робінзона ніхто не шукав, а нас, на жаль, шукають і знайдуть.

Хоч Гагік і жартував, а все-таки надія підтримувала і його, і товаришів. Знайдуть, звичайно…

— І справді, чого ви носи повісили? Зараз усе село шукає нас повсюди.

— Всі шукають, крім комірника Паруйра. Він же не зможе покинути свою комору, — перебив Ашота Гагік.

Саркіс нахмурився, стис зуби… А Гагік, наче нічого й не сталося, вів далі:

— Прийдуть під керівництвом тільки твого батька, Ашот. Треба розпалити велике вогнище, щоб нас помітили з літака.

— Ходім наберемо більше гілок… — гукнула Шушик.

— Правильно, ходімо! Вогнище розпалимо… Щоб не замерзнути вночі і не підпустити диких звірів. Бо ні батьки, ні літак сюди не прибудуть, — змінивши раптом жартівливий тон, додав Гагік. Потім, ніби щось пригадавши, зблід і сумно простогнав — Друзі, ми пропали!..

Від його слів у кожного завмерло серце.

— Чому? І це говориш ти, Гагік? — опам’ятався Ашот. — Чи не твої це слова: «Все скінчиться добре»?

— Так! — сказав Гагік. — Думаю, що все скінчиться добре, але надіятись ми повинні тільки на себе… Тут нас і не подумають шукати. Нас на Далекому Сході шукають…